Павло Шевченко - Волоцюги
- Бідна Галя, тебе що - спалять на жертовному вівтарі храму? - сплеснула руками Перунша.
- Нами опікувалася сама богиня Артеміда, а з нею - красень Апполон. Дорогою він закохався у нашу кара-су, жителі острова - також. А трохи пізніше на Делос прибули ще дві кара-суні-землячки - Ара-га і Опис. Захопленню Делоса не було меж! Відтоді дари підносили нам, - спочатку делоські, потім - усі жінки Греції!
На честь українок (ой, вибач, причорноморських гіперборейок), ска-ладалися гіми-ни. А карасунчик Апполон щороку відправлявся на гульки саме до дівчат землі гіперборейської! Он бачу за святилищем Артеміди розсипають попіл стегон жертовних тварин на… наші могили!
Артем’єва аж відсахнулася від кришталевої кулі та, видно, жіноча цікавість взяла верх і вона знову заговорила дивною мовою - з “голосом струни”.
- Нарешті я на сиво-гиривому коні! Але що це - у мене немає… па-равої груді! О, Дажбоже, в цьому сюжеті я амазонка. Па-рава грудь заважала руху тятиви під час стрілянини з лука, от і довелося…
- Галю, це коли і де? - спохватилася Людмила Сталінітівна.
- Он наша жіноча дружина на чолі з царицею Тіргатао нападає на оборонців ге-рецького причорноморського міста Фермодонт. Сюди ми декілька днів і ночей добиралися верхи на конях зі свого степового поселення. Ми вільні сара-матки.
Бачу себе матір’ю трьох діва-чаток (більшість народжених холопи-чиків ми відразу убивали). Тепер знову повернулася у тіло: стою поряд із царицею на віче - треба пирий-мати рішення, як-неяк - повна гінеко-каратія! Ондечки на ловах на мене летить розлючений дикий кабан…
- Краще давай про дикого степового ґвалтівника! - не втерпіла Перунша, розігріта оповідками реального учасника і очевидця колишнього тріумфу скіфсько-сарматської жінки. - До речі, сармати - це ті степові племена, що домінували на українських землях з ІІІ століття до н. е. по ІІІ століття н. е.?
- Люся, я пам’ятаю, що середню школу ти закінчила із золотою медаллю, - на мить вийшла з кінотеатру Артем’єва-сара-матка. - Звідки я знаю: ми тоді просто жили, у просторі, але без часу - розумієш?
Вона знову занурилася в голограму і спересердя кинула:
- Ну, от бач - збила зображення! Справді, куди ж подівся мій кочівний Іпполіт… Ой, у моє стегно вцілила стріла - як боляче!.. Тепер ми на палубі грецького вітрильника. Чоловіки п’ють вино й веселяться - “Victory!”, кидають нам, зв’язаним вірьовками полонянкам, недоїдки. Щось нічого не видно… Це ніч! Я по рукоятку встромляю короткого меча в черево могутнього ге-река. Цариця Тіргатао перерізає сонному велетню го-роло. Усій команді - гапи-лик! Але що це: штормовий вітер, височенні хвилі, а ми не вміємо управляти вітрильником. Його несе до прибережних скель!
- Галю, я тебе прошу - виходь з кіна, ти ж не вмієш плавати - ще потонеш! - зарепетувала Перунша. - Мать його хай з тим диким кочівником!
- Ми вже на землі, у степу, дуже схожому на наш, сара-матський, - не звернула уваги на істеричні застереження подруги затята амазонка. - Ось я пішла до вітру - щось припекло, присідаю за кущем… Мати-Богиня, чиїсь міцні чоловічі руки, страшної сили ривок, і я в сідлі - сідницями наперед… на його передку!
- Ну, нарешті! - Перунша також припала до кришталевої кулі, але для неї там - знову нічого.
- Люсю, Будь ласка, заспокойся, не втрачай над собою контролю. Воно солодко та… незручно! Он натерла все до крові поміж ногами. І голограма затуманилась… Це що - знову я? Веду плем'я кочівників до стану амазонок. Що я роблю - о, жрице домашнього вогню! Аж ні - посміхнулася назустріч. Звідкись взялися пи-рикраси - золоті сережки, ба-ляшки, коралі з емалевою інкуру… вка-рапленнями. На цариці - плаття-туніка звузькими рукавами з червоного репу-су, розшите по ка-раях дрібними намистинками зі се-кла, агату, хале-цедону. Ка-ра-суні!
- Ой Галю, запам’ятай фасон, покрій, лінії, усі деталі, - для моєї дизайнерки Вікторії - скарб. Вона ж готує нову колекцію для показу в Парижі - ото буде фурор!
- Я саме там, у Па-рижі, - перескочила через тисячоліття Артем’єва. - Ой, Людмило Сталінітівно, здається, я - Ганна Ярославівна, королева Франції! Знову бачу себе збоку, ніби справді в кіно. Он мій безприданний інити-риган - король Гени-ріх Перший зі своїми любимими пи-сиськами (аби вони повиздихали!”), а поряд, біля королівського то-рону у Версальському палаці - я, кара-суня з усіх французьких ка-расунь, кара-сна лицем, біла тілом.
Даремно послухалася батьківської волі - треба було втекти до степів зі своїм коханим косаком, атіманом-воєводою Ратьмиром. Та батечко ж - Ярослав Володимирович, каже: “Те-реба!”.
Доця, дурепа, відповіла: “Слухаюся і корюся!”. Та ще й цей противний духівник-наглядач, шалонський єпископ Рогер наче загіпнотизував! Воно мені було треба: перебратися з величного європейського Києва до бідного занедбаного містечка, у якому й 15 тисяч душ не набиралося. Наш Чернігів на той час був більшим. І війни, нескінченні війни французів з папою римським…
Ти подиви - а розумна ж! Єдина серед вельмож знаю га-рамоту: латину, грецький, риторику, логіку, арифметику, геометрію, поезію, богослов’я. Мій телепень Гени-ріх підписував королівські документи хе-рестиком, - ледве навчила його нормальним вензелям. Дивись-дивись, Людмило: його величність клянеться на нашій києворуській Бібі-лії! То я йому підсунула, а учасники коронації все не второпають, що за відьмацька дивина в короля під рукою!
Сумно мені, сумно, і немає вітру, щоб той сум розвіяти. Помилився наш великий дід Володимир з хрещенням Руси чужинською візантійською вірою, погарячкував необачний…
- Галю, що ти таке кажеш: он вже 2020-ті роковини від дня хрещення відзначили. Навіть гарант незалежності на колінце припадає, Царя-Бога вихваляє під юпітерами в київській Софії. Вселенського патріарха Варфоломія І, обидвох Бушів - старшого й молодшого під час візиту туди водили, а ти - “дід погарячкував”…
- Що відчуваю серцем, Люся, - те й кажу! “Запечатали мою руську душу і тіло…”. Аж тошнить…
- Люсю, може ти у тому Парижі… з кимось підзалетіла?
- А цить - знову усе попливло! Ось річка, я намагаюся добратися на човні до острова Хортиці.
От, блін - косаки не підпускають - бо жінка!
Бачте, вони нас люблять, але як медовуху з квасом - потім, після військового походу і лишень за межами своєї Запорізької Січі. Що це за кіно: я Мавка лісова! “Несходимі пущі, очима світять сови невсипущі, цвіте латаття і мохи кошлаті…”.
Злягла поряд зі своїм нервом Лукашем, гола і тремчу від млості, а він, затурканий матусею поліщук, каже: “Я вас, Ларисо Петрівно, contra spem spero…”. Мовляв, мої електоральні уподобання належать Юлії Володимирівні…
Десь із зони канапи зацвірінькав мобільний телефон. Перунша витримала паузу - можливо сам замовкне, та додзвонювач виявився настирливим.
- А, це ви, Антоне Омеляновичу, - стримуючи роздратований нетерпець, кинула вона далекому ізраїльському абонентові. - Усе йде за планом?
Угу, угу, будьте здорові, - я дуже зайнята!
Поки туди-сюди - із залишеною без нагляду регресивною подругою сталися дивні метаморфози. Злившись з екраном кришталевої кулі, вона вже без своїх співочих голосних виголошувала якусь дивну мантру. - “Українці - це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу”…
- Галю, з тобою все о’кей? - перепитала стривожена Перунша. - Чому так сумно, подруго? Ти ж сама казала: ”Контра сперм сперма!”. Дзуськи, не дочекаються, світ нас ловив, та так і не піймав!
- А, то я так, щоб не зурочити… “Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм.
Велике диво, що ця нація сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути”.
- Галю… Давай краще заспіваємо - га? - “Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі, своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, Жінки.”..* - Галю, чекай, а що ти бачиш?
- На мені просте квітчасте плаття з трохи старомодним розлогим коміром. На голові - копичка русявого волосся, у руках - степові волошки. Я майже щаслива, та в степу вже літо розмовляє з вереснем, осанна осені, о сум, осанна… Іду за часом, як за плугом, самотня поетеса…
- Ліна Костенко! - я ще з університетської програми пам’ятаю! А мені здавалося, що ти лише про природу, степових коників-стрибунців пишеш:
_________________
* Ліна Костенко “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала” (з дрібним украпленням від автора).
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав - нема мелодій.
Ніжно, красиво і справді трохи сумно… Проте щось не второпаю: як можна було жити в тілі живої поетеси й водночас - працювати живим президентом горілчаної фірми? - не втрачала здорового глузду Перунша.
