Павло Шевченко - Волоцюги
Обзор книги Павло Шевченко - Волоцюги
Павло Шевченко
Волоцюги
Дружині й донечкам присвячую
Майже інсайт*
Щойно лінива океанська хвиля відлягла до глибини, на піщаному перекотиполі пляжу розігралися прудкі перегони крихітних крабенят. Вони наввипередки, боком-боком то втікали від загрозливого виру, то, зашпортавшись у викинутій на берег драговині, блискавично ховалися у пробурені нашвидкуруч нірки. Океан відкочувався, малеча безпечно вилітала на повітряних булькахсвітлячках зі своїх схованок. І тільки хода білошкірого чужин ця та знайомі чорні тіні тропічних кажанів полохали феєрію вічного нічного руху.
Забрьоханий по матню “русо-туристо” Антон Веремій (світ ніяк не второпає різницю між Україною і Росією) бавився з крабенятами, мов мала дитина. Здавалося, ще мить - і його долоня, налита втомою бездіяльності, врешті накриє якого-небудь знахабнылого клишоного ведмедика.
_________________
* Інсайт - у теорії пізнання момент осяяння, раптового прозріння, проникнення у проблемну ситуацію, що завершується вирішенням проблеми; у психотерапії та психології - просвітлення або розуміння психічного стану, який раніше не усвідомлювався, нове нав’язливе усвідомлення чого-небудь без попереднього досвіду.
P.S. Не плутати з назвою столичної мережі салонів штор ”Інсайт”, - авт.
Та накочувалася чергова піщана каламуть і ні крабенят, ні зоставлених на піску слідів 44-го розміру. Океан жадібно злизував найменші сторонні втручання на свою територію, щоразу навертаючи береговій смузі її природну цнотливість. “Отак і житіє наше - перманентний пілінг”.
Тільки-но зберешся з думками, піднімеш лапу, аби розставити обабіч бодай якісь дорожні мітки, знаки, засічки на пам’ять - про самого себе любимого й довкілля, тільки-но відчуєш глибинний порух наближення до чогось більш-менш визначеного - “темрява таїни навалюється, мов вечірній туман”. Хвиля нападає на океан… Людина мурашка, яка не здатна до кінця збагнути навіть природу електрики. Ротор, статор, електрони - а лампочка чому світиться? Намагається здолати Дерево пізнання, а не відає елементарного: чому всупереч всесвітньому закону тяжіння соки під ні - маються догори - від коріння до гілок? Це що ж: стоїть там, унизу, у коріняччі така собі помпа з вічним двигуном?
Марнота марнот, або ж, як кажуть росіяни, “томлєніє духа”, причому небезпечне для здоров’я… Якось в інтернеті попався на очі прес-реліз крутої приватної психіатричної клініки. Поряд із шизофренією пропонувалося всього за 500 баксів вилікувати й від такої хвороби, як невідчепне “стремление познать самое себя”. А що - у цьому щось є, точніше, з цього усе й починається. Хто я, навіщо я, чому так спритно, але марнотно перебираю стількома лапками? Ось зусиллям волі піднімаю одну, волохату милицю, підсвідомий душевний біль, ось пішла інша костуряка, травмована в дитинстві, усе байдуже… Затим нестерпно, якось “амбівалетно-сублімативно” дріботять передні-задні, ліві-праві, внутрішні-зовнішні, грішний перелюбний хвостик. І впала, бідолашна.
Був Крабом - став заприпічковою Стоножкою, зґвалтованою самотуж або ж у компанії з яким-небуть, ну, дуже “помазаним” месією чи новомодним земним психоаналітиком. “Шукав мудрістю усе, що робиться під небом”, віддавшися глибинному пізнанню своєї дрібної релігійно-мурашиної сутності, а занесло бозна-куди - Богзнаєкуди…
Навіщо ж Він дає ту тяжку й небезпечну працю “щоб мозолитися нею”, при цьому “побільшувати й біль”? Хто вивів Його за межі людського пізнання, зробив недосяжним фантомом? Бог - це таїна, перед якою наші думки знесилюються, зупиняються і навертають до богадільні? Невже божевілля, Божаволя - саме та дорога до під свідомого, істинного світла, яке й здатне підняти завісу темряви, відвернути провину спотикання, страх самітности і смерти?
Ох, Веремію, добавишся колись зі своїми незграбними інтелектуальними, і, зазвичай, нетверезими вправами. Колишня дружина Ірина (яке гарне слово - “Дружина”!) має рацію: немає духовного стрижня (так і сказала, ніби про його катер “Стриж”), немає глибини інтуїції (це, перепрошую, пані Ірино - як?) - потрохи нахапався всього, а всередині…
Ну, і Бог з ним, тобто… - граємо те, що граємо… Добре, що хоч тут не так, як у північного сусіда: у нас красиво - “божевілля”, “шаленство”, у них - якось прісно, буденно “сходят с ума”. І навіщо “сходят” - щоб об тебе із задоволенням витерли ноги? Садомазохізм, солодощі самознущань, торжество нуля без палички. Божа сила волі, вольова сила… “Помилуй м’я, Боже, по великій милості твоїй… і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє”. Пошли тишу й неспішність. Мені майже нічого не треба. Ні жінок, ні грошей, ні утіх, ні друзів. Спокій! І знаєш, здається, відтепер я в добрій злагоді з собою… Колись про те ж молив у листі до мадам Н. старий Антуан де Сент Екзюпері (який потужний звукоряд - Антуа-ан де Сент Екзюпері-і). Ледве не став під кінець свого роману щасливою людиною! Та вона, жінка, дістала: мій, усе одно ти будеш мій!..
- Ал-лах акба-ар.., - почулося гортанно-протяжне, підсилене динаміками десь із неонових нетрів містечка, що розкинулося за стіною прибе реж них кокосових пальм. “Я ж не в Арабії, - про май нула тривожна думка, - це - нібито буддистська країна”. Он неподалік пливе в місячному сяйві фосфоричний дзвін дагаби (дагоби, ступи, пагоди?), на березі - туземні пироги, он вештаються добродушні нащадки дравідів-друїдів у картатих саронгах… Учора в храмі бачив Зуб, ні - рундучок із Зубом Будди. Це ж треба - пронести таку дрібницю через тисячоліття і не загубити!
Дорогою російськомовний гід єхидно показував скульптуру такого собі ланкійського Павлика Морозова, - тільки навпаки. Колись цей місцевий хлопчик (як же його звали?) відмовився зрадити свого неправедного батька. “Взвейтесь кострами, синие ночи…”…
З півгодини тому Антон не встояв проти настирливості беззубого чорнофіолетовошкірого торговця, всунув йому чи то 500, чи то 600 рупій за п’ять грамів якогось висушеного зеленкуватого зілля під місцевою торговою маркою “маріхуана”. І ось тепер вимушений був чи не вперше в житті за своєю селянською звичкою “надкушувати” щось явно сумнівне. Грубезна козяча ніжка, скручена зі шматка недочитаної сторінки роману Лади Лузіної “Кієвскіе вєдьми”, потріскувала у тропічних сутінках, мов намокла китайська петарда. Глибока, до тремтіння кишківника затяжка, пауза-плато, повільне “ху-у”.
Йога-мантра - ух!
Густі хмари п’яти порцій пахкого зарін-зоману якось боком-боком перенесли (ну, капець!)… на крихітну задушливу сцену столичної майстерні театральних мистецтв “Сузір’я”. Саме там, перед його туристичною втечею на острів, ставили “Жінку в пісках” японця Кобо Абе (Кобе Або?).
Піротехніки, видать, перестаралися, і все дійство відбувалося в суцільному димовому тумані. Така собі режисерська “маріхуана”… Піщаний полон логвища самотньої Жінки. Марні намагання побороти плин Часу, Простору й Обставин. Жах безнадії і абсурдність невільницької праці-метушні…
Пливе пісок, стелиться дим, тече життя. У якому завжди знайдеться місце для комфортного Смислу, - його треба лише придумати. Є цей смисл - усе на вітер, як у героя-мухолова японця Кобо.
Врешті йому опускають до ями-Дому рятівну драбину: піднімайся, втікай, ти ж так про це мріяв. Не зміг, залишився в комфортному полоні, на дні своєї, наповненої придуманим мірилом долі.
Знає, що робить той, хто сіє насолоду погоні за манливими секреторними виділеннями шпанської мушки. І хоча б раз на декілька днів посилає спраглому дощ. Шукаєш комах, знаходиш… Рабство солодке, людина прагне бути волоцюгоюрабом. Вибір лише в тому - чиїм: а) своїх бажань і пристрастей, читай - людей і обставин; б) свого духовного начала.
Це ж уже… інший Кобо-Кобе… І за що старого милосердного безбожника відлучили від церкви - за дзеркало російської революції? І ти диви: століття сплило, родичі “дзеркала” просили московських церковників нарешті зняти анафему з бідолашного класика. Відповідають: гріх, ніззя, дуля з маком!
Як він там, далекий, залишений без захисту континентальний дім, його Дім? Стоїть чи так, як господар написав заяву: “Прошу звільнити з посади, бо я її ненавиджу”… Гарна єврохатинка на 900 квадратних метрів (і навіщо стільки!?). Озеро, ліс, італійський басейн, фінська сауна, альпійські гірки із субтропічними ялівцями, два японці в гаражі - чорнявий двохсотий “Ленд Краузер” і золотава “Кемрі”, “хазяйство” - гібридні міні-курочки з Ямайки, грайливий німець-юніор Тайсон-Алекс фон Лінкс та товстелезний пристаркуватий перс Тоша-Антоній Харісон Прем’єр ХІІ (тьху ти, Вавилон!). Космополіти, безбатченки, волоцюги глобалізації… Одне козеня своє, українське, та й те заводив лише на літо - замість газонокосарки. “Троянди й виноматеріал, красиве і корисне”.
Щось стало зовсім зле. Незвикле до тутешнього тропічного клімату тіло й без того зайшлося липким солонкуватим потом. Здавалося, що він капав навіть із мобільної “Nokia” в нижній кишені шортів. Пульс десь пропав, сама плоть почала якось байдуже спостерігала за усім цим збоку. Рухатися в часі та просторі вона рухалася, проте незнайома млость і ліниве бажання злягти прямо тут, до своїх ніг, усе настирливіше стукали у скроні.
