Павло Шевченко - Волоцюги
Мазанку вона вилизала-вибілила, підвела призьбу сажею, насадила довкруг вишень, малини, засіяла подвір’я споришем, обгородила накопаним у підліску живоплотом.
У палісаднику - чорнобривці з матіолою, м’ята, чебрець, кручені паничі. Дев’ятирічному Володі й шестилітній Валі - роздолля. А головне - від людей подалі.
- Я в поле - досапаю буряки, а ви ж, дітки, до курятника: нагодуєте-напоїте птаство - комбікорми я вже запарила, і доглядайте теличку, - щебетала Тетяна, пораючись біля вранішньої печі. - Оце вам на сьогодні спекла трохи ячних коржів, отут розігрієте картопельку. Пильнуйте городину від совхозних корів - як будуть гнати мимо череду.
А ввечері принесу вам від зайця пончика, напечу торішніх буряків - ото поласуєте…
Радгоспні все точили язики, мовляв, ти дивись, двоє дітей на руках, у халупі - як виметено, а вона… Очі - горять, коси як розплете - до пояса, груди налилися - наче з ланцюга зірвалися… У поле йде - співає, з поля вертається пташкою. І не соромно - чоловік не вернувся з війни, нагуляла дитину від “хвашистів”! Сиділа б уже тихо, курва німецька!
Тяжко, проте світло їм утрьом жилося. Слава Богу, пережили по людях війну, ще одну голодовку 47-го, трохи угамувалося начальство. “Сама сіяла, сама вибирала…”. Щоправда, старшому вже треба було б до школи, та куди там - пуп’янок, худий як тріска! До контори радгоспу, звідки возили дітей на волах, - кілометрів зо три безлюдним бездоріжжям. А потім ще сім полями - до райцентру. І в чому ж воно піде до школи - чоботи одні на трьох.
А перед жнивами прибився до Тетяни біглий Омелян. Багато тоді вешталося степами таких “ворогів народу”, жертв невмирущого сталінського указу про п’ять колосків. Омеляна також не оминула лиха доля. Упіймали на гарячому, з торбинкою молодого ячменю, натертого вночі в колгоспному полі - мали “припаяти” п’ять років тюрми.
Ледве встиг накивати п’ятами з рідного села, а тут - притулок, хатинка осторонь від людських очей.
Бідне, голодне, занехаяне, - чого б не прийняти, не пожаліти. Та й з чоловіками після війни сутужно. А Омелян хоча трохи й калічний, усе інше - в порядку. По хазяйству порається, добрим словом озивається, пестить ночами - ось воно, таке далеке, знайомо тепле! До діток - спідлоба, та то мій хрест, якось убережу, якось воно буде.
Відігріла Омеляна, відгодувала, а наступної весни, коли її живіт округлився, прийма пропав.
Був чоловік - і нема.
Схоже, люди схильні творити зло за першої нагоди. Що вже було в радгоспі розмов - до “управляючого” Артюшкова дійшло! Ще одного байстрюка нагуляла! На “собранія” до клубу не ходить, на демонстрацію до цукрозаводу на Первомай не поїхала, самогонку, кажуть, на продаж гонить! Усе згадали - “вплоть” до злучки з фашистами…
- Женщина ти, конечно, работящая, но всєму єсть прєдєл, - гнусавив у своєму кабінеті пузатий Артюшков до геть переляканої Тетяни. - Мнє вон уже с парткома сахзавода закідивают, мол, развєлі тут блядство с расхітітєлями соціалістіческой собствєнності, да єщо, счітай, на проізводствє. Ето лєто єщо поживьошь в казьонной квартіре, прі курятнікє, а там рєшай куда… Тєм болєє, што ми мєняєм спєціалізацію, отказываємся от птіцеводства и бросаєм всє сіли на свьоклосємєна.
Ой, лишенько, ой, знову… Третій, Петрусь від Омеляна, народився хворобливим - сама в себе в мазанці на сьомому місяці пологи приймала, старшенький із Валею також слабкі - діти голодовок і війни. Останнє їм віддавала, кожного до трьох років груддю кормила - а бач… Радгоспну теличку, виписану в конторі “только для членов коллектива”, певно, відберуть. А така ж надія була на свою, хай і “вибраковану”, первістку - годівницюкорову, - ще ніколи в житті не мала! У радгоспі, на відміну від колгоспних паличок, за трудодні хоч якусь копійку платили, а за що купити одежину тепер? Знову побиратися по людях?
Того ж вечора вона загорнула Петрика у стареньку кухвайчину й почимчикувала полями до знахарки в сусіднє село. Люди казали - вміє виливати Страх. Той причинний страх, який уже до дна спопелив її нутро, прикував до землі ноги, засів відчаєм у серці. Страх, що пульсував нестерпним болем у родимці на голові, тиснув темрявою уночі, посіявся в її погляді, очах її трійок. “Страшко!”, - обзивають старшого радгоспівські діти, а молодший он цілими днями марніє, звивається на руках.
Уже й тряпчану ляльку з жованим маком ссати давала, і травами поїла, і до серця притискала…
Стара Горбачиха зарізала на очах Тетяни принесену нею чорну курку, поклала під образок, на блюдечко яйце, голки, і звично взялася за свою відьмацьку роботу - “виливання” нечисті, нашіптуючи при полум’ї свічки та спльовуючи через плече: “Іди собі на болота, у темні ліси, там собі плодися, там собі родися…”. Петрик якось неприродно пересмикнувся всіма клітиночками тіла - у Тетяни також серце зайшлося - і затих.
- А твій Омелян живе з Фроською Німенковою в сусідньому з нами селі, - мовила знахарка на прощання. - Тільки не ходи туди - там дуже сильно пороблено…
Тетяну вже нічого не могло зупинити. Наостанок вона злякалася лише одного - наростаючого у грудях страшного чорного клекоту: “Не віддам!
Моє! Відіб’ю-б’ю-уб’ю”!
* * *
Під водою він тримався професійно - скільки сезонів присвятив дайвінгу. Головне - правильне внутрішнє дихання і обережність: не ковтнути цієї бридкої води, не заплутатись у якихось дротах, не вдаритися головою… Глибина метрів зо три, перевернутий стіл, диван, посуд, ноутбук, валіза, мобільний телефон, сандалі… на людській нозі.
Антон мерщій, з останнього запасу кисню в легенях, потягнув волохате тіло нагору. І тільки відхекавшись, побачив: Хемінгуей! Старший чолов’яга, із сивою бородою, міцним тілом. Ще б знамениту люльку і…
Він покликав на допомогу сусіда по колоні, що також обхопив її, мов щоглу Ноєвого ковчега.
Проте з водою сталося нове диво: за мить вона почала стрімко спадати. Стрічка фільму жахів розкручувалася на початок. Обібравши догола суходіл, нестримний водяний вир потягнув трофеї до своєї яруги. Усе знову ожило, загуркотіло, закричало, намагаючись вирватися із щупальців всюдисущого і всемогутнього океанського спрута.
Втриматися на плаву, найти хоча б якусь зачіпку виявилося ще складніше. Колона підкосилася, як згорілий сірник, рухнула частина стелі, даху. Вир засмоктав їх разом із людьми, сміттям, розвалинами інших прибережних будівель і поволік у глибину. Антона з утоплеником, якого міцно тримав за шиворіт, понесло на металеву огорожу, уже подалі, метрів за п’ятдесят від колишнього притулку. Удар з усього маху об загострені прутні, нога!
Ти моя спасительниця…
Вода відійшла геть - ніби нічого й не було, а вони так і висіли вниз головою на застряглій у паркані милиці. Вивільнивши калічку, Антон відразу ж узявся за свого утопленика. Порожнина рота очищена, воду з легенів - через коліно, тепер удвох дихаємо, удвох запускаємо серце… Одна спроба, дві, три, сім - слава тобі, Господи! Вимазане грязюкою тіло чолов’яги пересмикнулося слабкою судорогою, горло зайшлося кашлем і блювотинням, на блідому обличчі проступила несмілива печаль життя…
Хемінгуей, мать твою нехай, - молодець!
* * *
- Ну, як же там люди і як вони живуть, сину?
Скликані сільським “телеграфом” - син Антон Омелянович приїхав! - бабусі-сусідки смачно гомоніли про своє за столом, накритим під розлогим горіхом поряд із літньою кухнею. Щойно Харитонівна вдруге обійшла гостей з бездонною макітрою. І полумиски знову переливали через край п’янким маковим молоком з теплими шматочками пухкого коржа. Треба ж, сьогодні ще й Маковея!
- А цитьте, кумо, - по-доброму приструнила глухувату балакучу сусідку беззуба тітка Дуська.
Вона першою почесно всілася по праву руку від гостя і увесь час відганяла від його миски мух. Чомусь саме від сьогодні ці, так і неприручені, але одвічні супутники селянина починають страшенно кусатися.
Ілля у воду насцяв, скоро - яблучний Спас, кінець літу…
- Та що розказувати, мамо… Люди як люди, тільки живуть на острові, в океані, темношкірі як ото сливи-угорки за хатою, - почав Веремій, дещо спантеличений шанобливою увагою старших. - Рис та карі - приправа така - ось і вся їжа. Ну, там банани, кокоси, вище в гори - наша кукурудза й патейта, вона ж картопля. Землі зовсім мало, людей - купа, бідність безпросвітна, проте живуть якось легко, радісно, духовно…
Антон на відчутті спіткнувся об прислівник, явно чужий для вуха засміченого матюками степового краю і радгоспної старості. Небеса обітовані… Далека, давно не тренована пам’ять, а з нею і найдорожче - спогади минулого розчинилися в пелені набутого склерозу, залишків внутрішніх заборон та боязні зурочити, порушити те, що вже не можна змінити. Ближня, безнадійна, - ледве жевріє, тримаючись на інтересі до дітей, своїх років та оперативних сільських новин. “Не встигли й оглянутися, а воно пора на Синдикат…”. Смерті не бояться - сприймають її як відпочинок, великий довгий сон, - та й не має на то ради. До розмов про вічне та духовне старі не звикли - ніколи цим не переймалися та й ніколи було за рутинною роботою, хазяйством, дітьми. Ніколи не було коли…
