Павло Шевченко - Волоцюги
Радість “з приводу” тим більше незрозуміла з огляду на те, що саме на Маккавеїв розпочинається Успенський піст - предтеча одного з найбільших християнських свят успіння земної матері Ісуса Христа - Марії-Маріам. Оскільки піст збігається за часом зі жнивами (до речі, а де ж сили на жнива брати?), у народі його називають хто обжинками, хто госпожинками. Якийсь суцільний подієво-понятійний коктейль: Маккавеї-Маковей, єврейський біблійний пророк Ілія і наш, балуваний язичницький пісюн Ілля, християнський піст і народні гуляння, госпожинки… “Госпожинки” - який багатий смисловий код схований у цьому переповненому космічними вібраціями слові! Господь-господиня-жну-життяжінка… Спіткнешся об такий діамант - і починаєш розуміти біблійне, від Івана: “Споконвіку було Слово…”.
Як фахівець, що все поуніверситетське життя тільки те й робив, що мав справу зі словом, Антон декілька разів уперто намагався здолати сутність і цієї цехової (а чому б і ні?) формули журналістики. Ще у брежневсько-компартійні часи його, молодого викладача університету (односеместровий спецкурс “Журналістська майстерність”, півставки - 30 карбованців на місяць), занесло так далеко, що ледве не втратив партквитка. Мало того, що публічно підтримав явно “нематеріалістичний” постулат свого вчителя-професора, вітчизняного дисидента від партійної журналістики, який на весь Союз заявив: “Слово - тоже єсть дєло!”. Антон майже на шпальту багатотиражки “поштового ящика” - оборонного заводу імені В. І. Леніна - опублікував таку собі кореспонденцію під заголовком: “Сліпі, глухі, лишні”. Це про кого - трудящих, будівників комунізму!? І звідки воно, те “дрібнобуржуазне” в нього навіялося. “Слово - це не набір голосних і приголосних, а такий собі носій чистої енергії творення і творчості Вищого Розуму Всесвіту, надпотужної енергії-начала. Небесна музика, спів, спалахи-імпульси, райдуга, океан хвиль, потік чистого світла, згустки віртуальної інформації. Паралельний світ, свято життя, на якому ми, двовухі та двоокі амеби з туфельками, - поки що сліпі, глухі, лишні”.
Еники-беники, їли вареники…
- Навіщо ж Творець усе-таки продовжує стукати в наші двері, нагадує про те, що ми маємо відкритися його енергії, його Любові? - як волвх на майдані звертався Антон до читача. - Чи не тому, що без цієї відвертості, здатності сприймати світло ми задубіємо на холодному протязі Всесвіту? Як замерзає без материнського тепла мала дитина. Як гине фітопланктон, тускніють світ лячки в Океані життя. Як не розпускається холодною весною первоцвіт…У тіні нелюбові не розсіюють світло хрусталики душі. Світло, яке так бояться сили хаосу й темряви…
Від втрати партквитка врятувала лише рубрика “Ліричне”, під якою були розміщені “літературно-ноосферні” (мовляв, за стилем академіка Вернадського) вправи молодого позаштатного автора та безадресність заголовку. “А можливо, це не ми сліпі, глухі, лишні!”. Тим паче, що немає там до чого особливо прислухатися…
- Життя прожили, а щастя, щитай, так і не бачили, - тітка Дуська, кректячи на всі боки, полізла під стіл поправляти рвану панчоху.
- А може, кумо, воно, щастя, тільки й того, що в телєвізорі показують?
* * *
Хемінгуей виявився Мартіном Лютером (це ж треба - тонуть одні класики й реформатори!). Німець із Фрайбурга, етнограф-дослідник, мандрівник, схоже, такий собі український волоцюга Сковорода. “Світ ловив мене, та так і не впіймав!”.
Острів в океані давно став для нього майже рідною домівкою. “Як тільки-но в Європі зима - я сюди, до тепла”. Його хіппі-хатинка, відчинена всім вітрам, сонцю і зорям, приліпилася на мальовничому пагорбі. Каркас - із дрючків бамбука, так-сяк зв’язаних мотузком, стінами і дахом слугують рогожки з пальмового листя й очерету. Як ця конструкція трималася купи, тим паче вистояла під час цунамі - для Антона залишалося таємницею.
Та кращого лазарету для двох “неходячих” в умовах тропічного клімату та дефіциту житла годі було й придумати. Удень - прохолода, вночі ще свіжіше, - і ніяких кондиціонерів! “Ліжко-місця” із захисними сітками-балахонами від комашні, плетені стіл і крісла, відчинив хвіртку - “ванна кімната” просто неба, з гордістю Мартіна - справжнісінькими євроунітазом і такими ж рукомийником та душем. Щоправда, стіни й дах бунгало місцями час від часу зривало поривами вітру, вода бігла цівкою, скрізь ганяли мурашки, ящірки й тутешні смугасті білки - та жити можна!
У той трагічний ранок Лютер як завжди спустився до сусіднього інтернет-кафе за традиційним європейським сніданком (бекон, омлет, джем, масло, тост, чай з молоком). Хвиля накрила його так раптово, що він навіть не встиг піднятися з-за столу. Удар об шинквасну стійку, закрутило-завертіло…
- А де мої сандалі, Ентоні? - старий втупився дивним поглядом у свої босі ноги.
- Мабуть, там, де й моя “Українська з перцем”…
- Я бачив їх тоді, тебе з ігуаною на плечі й… твою цупку холодну руку, - мовив вчорашній утопленик.
- Професоре, ти ще розкажи про світло в кінці тунелю і голос…
- Він мені сказав, - Мартін болісно підшуковував потрібні слова, - щось на зразок: вертайся, ще зарано… А мені так не хотілося, бо там добре було, чисто… Ні-ні, спочатку було страшно, потім мене зустріла… вона…і заспокоїла…
- Шановний пане професоре, дихайте глибше.
Усі потойбічні видіння, якщо вони узагалі були, - це результат кисневого голодування мозку: прості біохімічні реакції шокованих, е-е, нейронів. Так би мовити, інстинкт самозбереження: внутріклітинні везекули з останнього виділяють, е-е, нейротрасміттери з нейромодуляторами - ядерна реакція у критичній точці! Синоптичні переплетення - енергія б’ється, мов пташка у клітці!
Звідси й кіно…
Нахапавши з миру по нитці, журналісти знають усе про все, але врешті - нічого до пуття.
Добре, що хоч не англійською довелося вичавлювати із себе подібні сентенції. Антон подумки вкотре подякував німцеві за досконале володіння російською - професор!
Утім, балачки-балачками, а де ж та “невідкладна допомога”, яку обіцяв віднайти Соломон, місцевий дружбан професора? Що скалічена нога Антона - заживе, а от підстаркувате, хоча й треноване тіло його “колеги по нещастю” ніяк не хотіло повертатися до звичного стану. Ні лікарів, ні ліків, ні зв’язку - доводилося на перших порах ставити діагноз самому собі. А лікуватися тим, що попадало під руку з похідної аптечки німця.
Від селища залишилися товстий шар мулу, сміття та розвалища. За винятком хіба що дивом вцілілої хатинки Мартіна, Дагаби-ступи й остову інтернет-кафе. Живі - білі туристи, місцеві жителі не втрачали надії, з острахом нишпорили групами й поодинці ближче до берега. А раптом усе-таки знайдуться рідні та знайомі, що пропали безвісти.
Організацією складування і вивозу тіл, як і життя загалом, переймалися всюдисущі монахи - хазяйновиті хлопчаки в незмінних саванах, з яйцевидними головами, вибритими до синяви. Виявляється, чуб - це зайве.
Океан сам виколисував утоплеників на вселенське кладовище. Декілька аборигенів під проводом господаря колишнього дайвінг-центру Тілака запливали на дошках до глибини. І щоразу також привозили звідти мерців. Переважно жінок, дівчат, дітей.
Діти є діти. Ланкійські жінки взагалі не вміють плавати. Зайдуть по коліна в океан одягнені, присядуть у хвилю раз-другий подолом і… з вереском на берег! Дівчата тихенько сохнуть із парубками у віддалених куточках: куди не глянь - парочка. Цнотливо пестяться - як папужки на жердинках лавок, труться незаймано одне об одного мов листочки Дерева Будди… “What to do”.
Куди діваються птахи, коли вмирають? З людьми - усе просто. Їх тіла, мов зірвані з якорів буї, неприродно гойдаються на кілометрових за довжиною хвилях брунатно-зеленкуватого океану.
Напівсидять і лежать скоцюрблені на окрайцях прибою, замулені нанесеними з берега піском і нечистотами, припнуті ганчір’ям до залишків будівель та рослинності. Тіл десять - в однакових майках і шортах, із рюкзаками за плечима. Група туристів із Китаю: як дисципліновано йшли берегом, так дисципліновано… Краш-синдромні тіла виглядають неприродно - ніби після удару вибухової хвилі. Тепер зрозуміло, чому в арсеналі стратегічної зброї супердержав є глибинні атомні бомби…
Біля колишнього дайвінг-центру розпачливо кидалася до своїх, європейців, напівбожевільна жіночка-скандинавка:
- Його затягло он туди, він там, живий, мій синочок, - показувала жінка на кораловий кістяк в океані. - Я їм телефонувала, чому не вислали рятувальників, гелікоптери, це ж так просто…
Цунамі… Для ланкійців така ж екзотична заморська аномалія, - навіть цього японського слова не чули. Як і освічені європейці, виявилися абсолютно незахищеними перед, здавалось би, рідною стихією. Проте все робили спокійно, легко, запопадливо, допомагаючи насамперед білим туристам. Ще невідомо де свої рідні, що за біда, а вони… Посіяна португальсько-голландсько-британськими колонізаторами “повага” до білих, природна доброта, звичайне людське спочуття чи…?
