Павло Шевченко - Волоцюги
Політика деяких держав на цьому тримається! Середньовічна Англія часів Єлизавети І сиділа на так званому обсидіановому дзеркалі, мов наркоман на голці!
- Люсю, навіщо ж я витрачаю такі гроші на зарплату і премії чотирьом радникам голови правління?!..
- Стривай, то не так просто. Як вчить Мавроді, спочатку треба розібратися у причинах, які підштовхують до пізнання минулих життів. “Чому я цього хочу? Що я очікую?” - розумієш? От тебе, наприклад, щось мучить-карає?
- Та ніби ні, - знітилася подруга. - Горілочка тече, справи ідуть - тьху-тьху, замість Іпполіта я вже запримітила собі більш привабливого оленя…
- Галю, я ж серйозно: невже тебе хоча б інколи кішки на душі не шкребуть?
- Ой… Звичайно ж, подруго, буває… Останнім часом дістають якісь… “польові дослідження українського сексу”. Ніби я… десь далеко-далеко - чи то у часі, чи у просторі, лечу степом на сивогривому коні… Вершник, такий потужний мужик - у сідлі, очі в очі (ніяк не запам’ятаю його обличчя!), а навпроти, у нього на передку - я, гола розчахнута полонянка, наскоками шаленію від кохання у такт галопу й поштовхам його войовничого кілка!
- Галю, Галю, заспокойся!, - зупинила Перунша розпашілу подругу. - Ніколи не втрачай контролю, - це до речі треба пам’ятати й під час регресії. А ще ти маєш дуже захотіти ввійти туди… ну, не туди, а в минуле. Слухай що пише доктор…
Мауді: “Це - стан підвищеної концентрації і розслаблення, спокійний стан свідомості, - людина відпочиває. Переживання у регресії напрочуд життєві, бо є наслідком мозкової логіки трансу, здатності мозку одночасно вірити двом абсолютно протилежним фактам”. Розумієш? Поки ти там, у польотах, одна півкуля усвідомлює, що ти тут, на віллі. А друга впевнена: водночас ти ніби мандруєш тими ж степами, злигалася зі своїм…
- А що - треба буде якось спробувати!
- Усе, Галино, відскакали! Отже: спокій, відчуття важкості - в руках і ногах, оніміння-мурашки в долонях і ступнях, повне відсторонення, звільнення… І головне - ставити собі чіткі внутрішні запитання.
Перунша накрила стіл чорним оксамитом (щоб вберегти кінозал від сторонніх зображень), встановила кришталеву кулю перед Артем’євою, вимкнула світло камінної зали, запалила свічку.
- Перенеси центр своєї свідомості - чуєш: центр! - до м’язів повік, - почала вона вольовим загробним голосом (пауза 5 секунд). - Напруга покидає тебе, ти розслабляєшся (пауза). Розслабляйся! (пауза). Зараз ти усвідомиш свої очі. Хай розслабляться м’язи повік. Відчуй, як вони розслабляються (пауза). Розслаблення! (пауза) Розслаблення (пауза 2 секунди). Зараз перенеси центр своєї свідомості нижче, до м’язів верхньої частини обличчя (пауза). Усвідом ці м’язи (пауза)…
Таким чином - з генеральськими наказами й паузами Станіславського Перунша “знесилила” всі органи піддослідної подруги: щоки, губи, щелепу, тім’ячко, потилицю, “усю голову”, потім взялася за легені (“Відчуй, як приємно ними тече повітря!”), живіт, хребет, верхню частину тіла, плечі, передпліччя, ноги, стегна, литки-п’ятки “аж до кінчиків пальців”…
- Усе твоє тіло дуже важке, - невтомно продовжувала чаклувати Перунша. - Воно ось-ось провалиться крізь м’яке крісло. Відчуй сухість у роті, допоможи собі в цьому, перемістивши центр свідомості на дно черевної порожнини (пауза).
Зараз я розпочну відлік від десяти до нуля. З кожним числом ти будеш розслаблятися все більше… “Десять”, “дев’ять”… “нуль”: ти абсолютно розслаблена - як ніколи раніше. Подивись - як тут навкруги затишно (пауза). Уяви собі й відчуй, як виходиш зі свого тіла. Піднімися на декілька метрів над тілом. Потихеньку знижуйся, ставай на землю. Як тільки ноги будуть на землі - ти опинишся в одному з твоїх минулих життів…
Наїздниця, мов кисіль, ледве не сповзала з крісла.
- Ти відчуєш, що те життя - твоє, ти прожила його в минулому, до того, як народилася цього разу. Ти зможеш побачити сцени зі свого життя, входити й виходити з них, розповідати про них.
Відчуй, як піднімаєшся над своїм тілом, усвідом потік енергії…
Залишене без догляду регресивне тіло Артем’євої обмякло ще більше.
- Тепер донизу, донизу, донизу. Повільно, обережно підготуйся доторкнутися до землі. Як тільки доторкнешся - занурюйся в бажаний спогад-пласт. Дивись вниз на свої ноги. Ти бачиш свої ноги?
Піддослідна, мов кішка, зашкрябала об підлогу нігтями пальців правої ноги.
- Тепер повільно підводь погляд. Повільно.
Будь готовою сприйняти те, що побачиш. Дивись прямо перед собою. Навколишній світ прояснюється. Поступово прояснюється. Картина стає все яснішою. Все ясніше. Сприймай те, що бачиш, сприймай довкілля. Один, два, три… Розповідай!
Скажи мені, що ти бачиш у своєму минулому житті?
- Я бачу себе з пи-ши-ними стегнами, товстими целюлітними ногами й маленькими, мов горобчики, грудьми, - ледве ворушила язиком Артем’єва, втупившись сонним поглядом у видиму лише їй голограму кришталевої кулі.
- Ти що - зовсім гола?! - продовжувала Перунша камінним голосом доктора Моуді, встигнувши, однак, піймати себе на цілком слушній думці: “Горобчики” в неї - а хіба не теж саме зараз!?”.
- На мені набеде-реник з ведмежої шкіри, дуже кара-сивий. І підрізане до потилиці волосся з червоною міткою в поро-борі. Я горо-жуся ним - бо це означає, що я замі-жаня. А які кара-сиві коралі - чистої боро-низи. Узагалі, я кара-суня з кара-сунь. Я інь - жінка, на яких в общині тримається усе.
- А поряд хто?
- Поряд такі ж заміжні сусідки з нашого великого поселення. Вони готують квіткові пахощі, розтирають зерна, ту-чуть одяг, шиють зі шкірок взуття. Я розмальовую ги-линяну фігурку БогиніМатері, нашої берегині материнства й родючості, сусідки - писанки, фігури-ки вола, який допомагає нам обороби-ляти землю, і голуба - символ неба.
Ми спішимо, бо скоро - маківка літа, па-разник Богині-Матері. Грації Богині-Матері дуже схожі на мої, вона зображається в нас з піднятими догори руками. Вечоріє: хлопці розпалюють на крутосхилому березі річки вогнище. Ой, як гаряче після стрибків через нього, скоріш до води - купатися!
А потім злягаємося з чоловіками - щоб наступної весни народжувалися здорові сонячні дітки..
Це свято сина й доньки прабога нашої віри - Купайла та Купали…
- А як називається ваше поселення?
- Ми називаємо його Тири-пілля, воно розташоване на крутосхилах величної річки, що має пороги, у заводях яких водиться багато риби. Проживаємо великими сім’ями он у тих заквітчаних глиняних хатинках з очеретяним дахом, без вікон.
Бачу плуга, дерев’яне колесо (уявляєш, Людмило - ми винайшли його на тисячу років раніше від шумерів!), - стоїть нікому не потрібне під хатою поряд з драбиною. Ми хлібороби - на полях піднялися китички по-роса, засіяного чоловіками ще на весні. У нас усе є: запаси зерна, меду, хутра, вовни, в’ялених м’яса, риби, вже два покоління тири-пільчан не знають голоду. (Ой, Людмило, запам’ятай, а то потім забуду: ми говоримо “хліб”, - наче у хлібному відділі супермаркету на Печерську, - уявляєш!). Он моя темно-ряба корова, ремісники обмінюють товари з посланцями сусідніх поселень. Хтось поніс жбан зміїної отрути. Чоловіки-хлібороби не воюють - у них навіть зброї немає. Вони займаються домашнім господарством, вишивають, майструють ляльок - у вигляді жіночих фігурок, моляться на них і нас, у всьому підо-коряються. А он воїни-косаки на конях. Голова поголена, а на тім’ї - коса…
Артем’єва якось пересмикнулась - у Перунші мурашки тілом побігли. Куди занесло - аж у Трипільську цивілізацію. Це ж он поряд: труби Трипільської ТЕЦ можна у ясний день побачити з оглядової вежі її вілли! Скільки не пропливала мимо катером, скільки не запрошував до яхт-клубу його власник, знайомий грек Страхопопулос - усе ліньки було пристати бодай до причалу смт Українка. Звідти до поселення Галини - палицею кинути.
- Галю, з тобою все в порядку!?
- Я переглядаю вже іне-ше кіно, - співочо, з купою лишніх голосних, знову повела Артем’єва. - Люся, Люся, глянь: ой, чий то кінь стоїть? “От лярва, - усе-таки скористалася нагодою, добралась до свого кілка!”.
Перунша до болі в очах навела різкість своїх окулярів, та не побачила у кришталевій кулі нічого, крім відблисків полум’я свічки.
- Ні, це не той кінь стоїть, у нього не сива гиривонька. - А чий то кінь?
Я бачу себе якось збоку. Ось мене садовлять на нього разом з іще однією дівчиною-кара-сунею на ймення Лаодіка. Матуся плаче, батько плаче, у смутку схилило голови все горде плем’я гіпербореїв. Я знаю: з причорноморських степів нас відправляють разом із загорнутими у пшеничну солому дарами на далекий острів Делос. Аби степові жінки мали легкі роди.
- Куди-куди - я там відпочивала минулого сезону: це аж у Егейському морі, дві години льоту!
- Еге ж. Нас передавали від одного племені до іншого до кордонів самої Ге-реції. Бо ми - священні дари гіпербореїв богині Артеміді!
- Бідна Галя, тебе що - спалять на жертовному вівтарі храму? - сплеснула руками Перунша.
