Павло Шевченко - Волоцюги
Кому як не матері вберегти від спотикань недосвідченого в бізнесових справах сина? Таємно від Антона сіла в цей роздовбаний, ще з радянських часів “Як-140” - і ось, слава Богу, летить до ізраїльських партнерів, на землю обітовану…
Спаси й сохрани, спаси й сохрани…
* * *
У якомусь дивному напівсні Антон рефлекторно натискав на гальма “Ленд Краузера”. Однак нога навіть не думала виконувати забаганки мозку.
Він розплющив очі: суб’єкт марних намагань - загіпсована від стегна до кінчиків пальців рідна костиляка недосяжно зависла над ліжком під тягарем пудової противаги. І це вже було… До палати зайшла Тамара-”охматдит”, його Лускунчик з далекого сільського дитинства. Мило усміхнулася, вправно перехопила руку вище ліктя джгутом і тільки після ін’єкції, коли їх очі зустрілися, - Антон врешті прокинувся.
- Тамаро, ми де - у фельдшерсько-акушерському пункті радгоспу “Комсомол”? - він явно почав приходити до тями.
- Оце тобі - Антоне Омеляновичу! - знайомо, якось по-сільському зашарілася від несподіванки медсестра. - Ой, лишенько… Де ж це вас так?
- Там, де й усіх - на дорозі, - він спробував перевести на жарт свої нічні перелюби з рекламною опорою на Південному мосту. - А ти ось тут!
Скільки ж то усіляких шибеників проходить через травматологію міської “невідкладної допомоги” і твої руки!
- А ви не у травматології, - ніяк не відважувався перейти на “ти” Лускунчик. - Це - клініка репродуктивної медицини, я тут ось вже другий рік - старшою медсестрою. “Оце тобі”, у свою чергу подумки зашарілася “жертва автомобільної аварії”. Він краєм ока оглянув своє лігвище: чи бува не гінекологічне. Ні, ортопедичне, до того ж з педаллю, - ліжкові можна надати найзручніше положення. Поряд модерновий торшер, живі квіти. Сучасні меблі, оригінальна картина на стіні, телевізор, кондиціонер, холодильник. Свіжа і красива го лу бу вато-синя постільна білизна. Здавалося, це не лікарняна палата, а одномісний номер у мінімум тризірковому готелі.
- Уночі вас, непритомного, доставив сюди начальник охорони Запашний. Сказав, що за особистим наказом самої Людмили Сталінітівни! От нашим черговим хірургам-гінекологам і довелося згадувати на ходу все, чому вчили в медінституті.
Будьте певні: ногу склали вправно! Через два тижні знову стрибатимете на своїх двох! А синці й подряпини - то дрібниці…
Чому він опинився саме тут, хто така “сама Людмила Сталінітівна” (це ж як - дочка Сталіна?!), як там його двохсотий “Краузер” з яйцями, сушками й маком від Валі…
- А дітки ж твої вже з тобою? - згадався непосидючий чорноволосий Гіві, внук радгоспної тітки Марії.
- На днях шкільну форму приміряв - цієї осені у перший клас! Живемо нарешті разом, знімаю квартиру на Кіровоградській. Зі степів - у степи!
Тамару раптово викликали до ординаторської.
Антон взявся за телефон. Треба ж якось “повідомити світу” - не на курорті!
Донечкам?
Старша Оленка відпочиває із сім’єю в Єгипті.
Молодша Катруся другий рік пропадає в “його” Індії. Перед тим місяцями депресивно (так їм з колишньою дружиною здавалося) не спускалася вниз зі свого четвертого поверху (довідково - корисна площа 170 квадратних метрів, облаштована навіть автономним шинквасом, - що вона там робила і що ще їй не вистачало - невідомо). Ще більшою таємницею залишалося те, коли молодшій вдавалося попутно спалювати на місяць щонайменше тисячу сімейних доларів. Зокрема, на імпульсивні витрати щодо:
1) інтернету й розмов мобільним телефоном з усім світом; 2) 24-годинних відлучок до столичних нічних клубів з таким же за тривалістю 24-годинним відсипанням; 3) походів на книжний ринок Петрівка і втрати восьми мобільних телефонів; 4) утаємничених від батьків танців з вогнем (файер-данс), стрибків з парашутом - мінімум з кілометрової висоти (слава тобі, Господи, що не без нього!), а також десятків інших небезпечних для життя “атракціонів”; 5) далеких поїздок на якісь “міжнародні семінари” своїх і заїжджих екзотичних психологів-шаманів, просунуті екстрім-тренінги на Трухановому острові, а також щоліта - гульок на “святі вільних людей”, таких собі сучасних яппі-хіппі-наркоманів (не треба нас дурити!) у кримському жовтовалізовому Казантипі; 6) масових наркотично-алкогольних (так кваліфікувала колишня розумниця-дружина) оргій однокурсників двох університетів, у яких вона навчалася одночасно; 7) періодичних шоп-турів елітними сто личними магазинами й салонами; 8) занять у студіях живопису, скульптури, виготовлення “ловців нічних снів”; 8) любові до кота, кохання до “чоловічого начала”, походів до церкви на сповідь і причастя… Плюс найголовніше - музика, театр, кіно, йога, інші переважно правокульомозкові польоти…
Остання забаганка Катрусі ледве не закінчилася плачевно для рідного “батечка”. У час, вільний від навчання і “дозаміжнього діалектичного хаосу”, молодша найнялася волонтером до міської служби соціальної допомоги, спеціалізація - опікування дітьми, хворими на ВІЧ-СНІД… Переляканий до напівсмерті “татусик” (звичайно ж, за впливів ще більш переляканого до смерті “матусика”) плюнув на свою “відповідальну” роботу і про всяк випадок найнявся до молодшої особистим водієм. Одного разу, коли як “невідкладна допомога” доставляв до спеціалізованої лікарні на Святошино підопічну - хворобливу шестирічну Надійку, мале необачно спіткнулося, розбило колінце, а він рукою необачно витер краплинку крові… Перед тим саме ту руку подряпав об колючий агрус, підрізаючи кущі на своїй фазенді…
Молодша подалась до Індії через міжнародну студентську мережу AIESEC і ось стажується у тамтешній компанії за своєю майбутньою бізнеспсихологічною спеціальністю. Водночас викладає англійську тібетським монахам, допомагає місії матері Терези, відвідує курс лекцій Далай-Лами…
Мале, неповних 19, а відважилася до такого далекого, чужого й непевного для дівчини світу! От волоцюжка (з яким до того ж періодично втрачається будь-який зв’язок). І в кого воно вдалося!
Можливо, варто зателефонувати своїм родичам-селянам? Навіщо турбувати трударів від землі і свинарника, у яких зараз гаряча літня пора, та й чим вони зарадять. Хочеш бути корисним родичам - нічим з них не користайся…
Друзям? Так сталося, що усі вони залишилися переважно в містах “бойової журналістської молодості”. Як перебрався до Києва - почали тихенько губитися. І, схоже, усіх це влаштовує…
Колегам по новій роботі в редакції журналу “Лідер ХХІ століття”? Він ще в офіційній відпустці, та й не встиг “злитися” з колективом, стати для нього незамінним хлібодавцем…
Може колишнім дружинам-дружбанам? “Іриночки мої, котики, я тут потрапив у аварію, ногу зламав!” - а дулю з маком…
От “Маша”, - а Ірена, моя красунечка, мій вулкан пристрастей? Певно, вона десь тут поряд, у столиці, переймається своїм косметичним салоном “Едем”. Рік тому Антон пригледів занедбане приміщення на Подолі, тихенько зробив шикарний ремонт і… “подарував” на день народження “його юної Афродіти”. Взяв і… не роздумуючи!
Та скільки було незнайомої бурхливої легкості від того, що й ти можеш дозволити собі необачну чоловічу забаганку! Заради довершеної, недоступної для інших жінки, яка здатна щиро відповісти палкою взаємністю, бути безмежно, мов дитина, вдячною, щоразу підсвідомо, проте зримо пробуджувати нестримний сексуальний поклик, насолоду життя, краси, творчості! Що ти, нарешті, зміг зробити це - розкутися, звільнитися від нав’язливих комплексів скромності, стриманості, інших звичних пересторог сірої буденності, влаштувати справжнє романтичне свято - їй, і собі, любимому..
А познайомилися вони на березі далекого Мертвого моря. До Ізраїлю запросив - хто б міг подумати - Боря Сокулевський, з яким вони ще за глухої радянщини, у вільний від основної роботи час, на пару клепали сценарії перших відеофільмів до ювілеїв особливо грошовитих облспоживспілок. Наприкінці 80-х Борюсик, зрозуміло, емігрував до землі прабатьків. І, як не дивно, став там успішним режисером.
Мертвого моря, поблизу торговельного комплексу відомої косметичної фірми “Ахаба”. Пустельна спека, навкруги - розпечений місячний гірський ландшафт, ні деревця, ні травинки, внизу - свинцевий сонцеграй страшенно солоного моря, що колись нібито поглинуло біблійні Содом і Гомору… І тут, мов з морської піни, виходить на берег вона, цілком реальна богиня!
Куди там полотну Ботічеллі: витончена грація викоханого тіла, розкішне, вогненно золотисте волосся, хтиві, налиті соками бажань, груди (на жаль, прикриті клаптиками купальника), гріховні відкриті вуста, полум’яні очі, що навіть на сонці палали манливим вогнем… Цнотлива розпусниця… Здавалося, її запахами, еротичним магнетизмом, від якого паморочилося в голові й наливалося у шортах, переповнилося все довкілля.
А коли пішла, провокативно, але цілком природно виляючи стегнами, - вирватися з її зачарованого (кум би сказав - сучого!) енергетичного поля вже було неможливо. Та й не хотілося…
