Павло Шевченко - Волоцюги
Звичайно - це конспективно, але усе інше - можемо самі, аби ніхто не заважав…
Людмила чомусь не здається, усе закликає подругу згадати степове дитинство, стати… трохи ”уразливою”(!), і заглянути у вічі “власної деструктивності” - як вона каже “Калідонського кабана”. Та як від цього відмовитися, коли світ чорно-білий, ледь розслабишся - зхрумкають. Ні, тільки сила волі, непорушна власна точка зору, активні дії. До речі, саме те, чого не вистачає зараз.
- Мені наснився сон, - Артем’єва стала схожою на одного з персонажів картини Рєпіна про мисливців на привалі. - Ніби я біжу звичним маршрутом по снігу Труханового острова, а переді мною… падають яблука. “Ліголь”, “Пінова”, “Горець, “Ліза” - саме тих сортів, які доставляє мій Іпполіт з Володимирського ринку. Отак падають і котяться під ноги, заважаючи бігти…
- Ти про яблука розказуєш, чи про те, як зарадити справі?
- Кажуть, сон в руку, - рука Артем’євої потяглася до мобільного телефону, і за мить по черзі щебетала англійською з декількома далекими співбесідниками. - Іпполіте, хлопчику мій, - не підведи свою богиню! - грайливо кинула наостанок і поклала слухавку.
- Сподіваюся, ти розмовляла не лише зі своїм голубим дружбаном з Володимирського ринку? - перепитала Людмила Сталінітівна.
- Люсю, вважай, на тому кінці - в Ізраїлі справа залагоджена… Але потрібен наш надійний кур’єр, причому, як сказав той придурок Іпполіт, “бажано з журналістським алібі”. І був же такий десь, та ніби крізь землю провалився…
* * *
Крихітний павучок невміло перебирав лапками кілометри видимої лише йому липкої дороги.
Видать, щойно поповнив сімейство палатних членистоногих, і відразу, ще за дня вирішив розвідати: що там, нижче рідної стелі? Може й йому дістанеться крихітка зі смачних, майже ресторанних сніданків і обідів, які доставлялися сюди на візочках.
Нижче стелі, в ортопедичному ліжку нічого цікавого не відбувалося. Антон Омелянович вже третій день дисципліновано, тихо сам із собою відлежувався на стальних розтяжках. Доглядала за ним переважно Тамара, раз на день, ближче до 11.00 робив обхід лікар. “Усе йде по плану!”, - бадьоро говорив пацієнтові “вічно зайнятий” завідувач хірургічним відділенням репродуктивної медицини, при цьому чомусь підморгував лівим оком.
Колись, у часи “раннього” редакторства, Антон полюбляв хоча б раз на рік утікати до лікарняної палати подалі від виснажливої робочої круговерті. Знайомий професор Хвойдецький поцупив зі своєї докторської дисертації для таких випадків навіть серйозний медичний діагноз: вітастенія, втома від життя… Соромно сказати, йому подобалося, коли жаліють. Співчуття рідних, близьких, знайомих, “товаришів по роботі”: замів, головного бухгалтера, профспілкових активістів. На тумбочці - мрії “тяжкого дитинства”: шоколад, яблука, гори дефіцитних, від грузинів з базару, цитрусових, якими із задоволенням смакували сусіди по палаті і молодший медичний персонал. А коли нікого - так добре писалося те, що на волі недописалося… “Темної густої ночі, коли кривавий серпанок утомленого Місяця накрив Столичне шосе, чорнявий двохсотий “Ленд Краузер” похмуро виповзав на самотинну естакаду хиткого Південного мостуу-а-а”, - почав було складатись у голові веселий “гіпсово-трагічний” сюжет.
Продовжити сценарій фільму жахів не вдалося. Без стуку відчинилися двері, і до палати ввійшла Вона. Антон відразу зрозумів: це та сама Людмила Сталінітівна. Класичний діловий костюм, на зворушливому, з горбинкою носі - стильні окуляри в золотій оправі, круті стегна, стрункі ноги, років 35-40…42, оберемок польових квітів і хвиля якихось далеких знайомих парфумів - оце й усе, що він встиг схопити поглядом і відчути, перш ніж директриса привіталася приємним вишколеним голосом.
- Будьмо знайомі, Антоне Омеляновичу, - вона по-чоловічому простягла руку. - Людмила…
Перун, господиня цього закладу і свідок вашої невдалої пригоди на мосту.
Антон спробував було підвестися назустріч, та не дала підвішена гіпсова нога.
- Сподіваюся, тут створені всі умови для швидкого одужання, - Сталінітівна задоволено, ніби вперше, оглядала “свою” мінімум тризіркову палату. - Як самопочуття, як нога?
- Та дякувати Богу й вашим лікарям…
- Дякувати будете тоді, коли вийдете звідси на своїх, - посміхнулася пані Людмила. - Що ж до до інших обставин аварії - мої помічники владнали всі формальності. Авто - у нашому гаражі, навіть із сільськими гостинцями в багажнику. Запашний розповідав: дивним чином усе збереглося.
Протокол ДАІ…
- Було б краще, пані Людмило, звичайно, і цю справу якось уладнати, - порушник правил дорожнього руху почав м’ятися під поглядом Медузи Горгони (оце так метаморфоза - ще трохи й закам’янію!). - Зрозуміло, за умови, коли ваша сторона не проти… Не люблю цієї тяганини… Готовий відшкодувати… І за авто, і за турботи клініки, репродуктивної. Взагалі дуже вдячний…
- Запашний також дав маху - можна ж було пропустити чи об’їхати, - директриса ніби й не помічала його мимрення. - Добре!
Антон чекав, що час формальних відвідин хворого нарешті сплив, ще раз гречно подякував за “розуміння і ногу”, однак господиня, вже прямуючи до дверей палати, зупинилася на півдорозі.
- Антоне Омеляновичу, а я пам’ятаю ваші статті ще з 90-х, якщо не помиляюсь - в економічній газеті “Діло”. На них багато хто з новачків-підприємців вчився. Ото були цікаві часи… Ну, про це - якось іншим разом…
За Перуншою не встигли зачинитися двері, - до палати зі шваброю шаснула старша медсестра.
- Що ж ви цілими днями у стелю дивитеся, - а головного й не побачили?
- Тамаро, є така сільська прикмета: не чіпати хатніх павуків…
- Людмила Сталінітівна також наказала: не вбивати, вона у нас така акуратистка! Та якось того паразита треба дістати - премію втратимо!
Врешті павучок помандрував і, схоже, без травм, за вікно, у розморене серпневе літо.
- Операція закінчена, недоліки усунуті! - Антон, як міг, затримував Тамару, що заходилася прискіпливо досліджувати кожну шпаринку палати. - Сподіваюся, екстрадиція павучків і складання ноги - це не основні турботи клініки репродуктивної медицини?..
Яскравому представникові української політжурналістики конче бракувало інформації з лігвища Медузи Горгони, - раптом ще раз нагряне.
Але ж не запитувати в лоб: як тут, мовляв, успіхи в бізнесі? Зачепитися б за щось простіше, проте на близьку Тамарі “медичну тему”, потім…
- Щось я сьогодні притомилася - голова геть розвалюється! - Лускунчик сама захлопнула мишоловку.
- Скільки себе, сільського, пам’ятаю, - підхопив “близьке” підступний журналіст, - наші радгоспні жінки також поголовно страждали на головний біль - мігрень. Тільки-но зустрінуться на вулиці, першим ділом - ой, боженьку, голова розвалюється, аж в очах темніє: “чи не позичите анальгіну!”… І далі видав:
- Недавно прочитав у досить поважному медичному виданні: найпевніше мігрень переслідує жінок, які не звідують, е-е, оргазму. Мовлять, у такому разі в жіночому організмі порушується гормональний баланс, високий тиск крові, мало якихось бета-ліпотрофінів, ендорфінів, естрогенів… “Так, і що ж далі, як його вирулити на пряму дорогу?”.
Старша медсестра лише втомлено осяйнула ввічливо-грайливою посмішкою і за хвилину принесла до палати якийсь ротапринтний фоліант.
- Антоне, оскільки тебе так цікавить “серйозна” медицина і, зокрема, екстракорпоральне запліднення, - читай ось, для службового користування… А мені справді треба прийняти… анальгін! “Тамаро-Лускунчику, де ж я був раніше”.
Буквально через півгодини Веремій вже володів темою. Усе, виявляється, просто. Коли наші спринтери-живчики не можуть здолати фалопієву трубу чи ще щось там - ну, через усілякі жіночі болячки, яйцеклітину запліднюють напряму, - шприцем (шприцьом, шпринцем - тьху ти!).
Гірше, коли жіночий організм узагалі не спроможний видати на-гора здорову яйцеклітину. Тоді замість неї туди вживлюють донорську, забрану переважно від більш молодшої реципієнтки (о, жах!). Знову кап нашого - і в дамках!
Якщо коротко, оцим “туди-сюди” переважно й опікувалася клініка Перунші. Репродукція! Екстракорпоральне запліднення! Звичайно, складні дослідження, лікування, підвищення “гор мо нального фону”, підбір і консервування підходящих яйцеклітин та їх носіїв, точніше носійок, - ціла наука!
Щодо останнього - у газетяра виникало найбільше запитань. Це ж стільки треба жінок-донорів, і то - лише заміжніх, обов’язково з дітьми, - он усі поверхи лікарні забиті пацієнтками! Вони що, здають яйцеклітини щомісяця, як звичайну кров? Вартість однієї ходки - сотні доларів, - непоганий заробіток! Приїжджають іноземки - певно, у нас дешевше? А наші туди їздять? І що - донорська яйцеклітина може жити деякий час автономно, у контейнері?
Матінко рідна, які можливості відкриває сучасна наука! Це ж можна увесь світ змінити - за етносом, ментальністю, генною енергетикою!
