Павло Шевченко - Волоцюги
Матінко рідна, які можливості відкриває сучасна наука! Це ж можна увесь світ змінити - за етносом, ментальністю, генною енергетикою!
Слабкі народи перетворити в сильні, некрасиві - у прекрасні, чорних - на білих і, навпаки, додати, відняти, поділити, перемножити… Головне - налагодити конвеєр і задати алгоритм! І все це - не відходячи від каси клініки дизельної принцеси…
Незабаром у багеті палатного вікна запалахкотів повний Місяць. Узяти б його отак і повісити на стіну - у склопакеті фірми “Веко”.
- А чого це воно тут висить!? - обурилась би Перунша. - Негайно зняти!
* * *
Прикро, проте за своє життя йому так і не вистачило мужності бодай одного разу вичавити з себе рішуче спартанське “ні!”. Ні собі, ні іншим.
Коню, бувало, ясно: не треба спішити з походами під вінець, не можна приставати до явно сумнівних проектів, не варто безоглядно відгукуватися на “дуже дивні” прохання, хай навіть зі сльозами на очах… А він - як ті поневолені перси, що не спроможні були відмовити через свою рабську природу. Особливо паралізувала простягнута рука - замурзана дитяча, тремтлива алкогольна, лов - ка циганська…
Містика! Якось забув переключити клавіатуру комп’ютера, набрав ніби-то рідне кирилично-українське “ні”, а на екрані висвітилося латинкою “ys”, майже “yes”, майже “так”…
От і зараз противилося усе нутро, а в голові солодко лоскотали знайомі варіації на тему “А чом би й ні!”. Чому справді не пристати на пропозицію Людмили Сталінітівни - і через тиждень-два з честю виконати особливу місію. Нога майже в порядку - он зранку вкотре осилював вже на своїх палату й коридори клініки. Ізраїль, куди треба було летіти, - цікава країна, винятково багата своєю біблійною історією, друзяками, його “ахабським” молодечим спогадом. Та й гріх не віддячити Перунші - воно їй треба було стільки вовтузитися з якимось випадковим подорожником.
- Приємна безпечна поїздка! - мило напучувала вона з глибокого шкіряного крісла в кабінеті головного лікаря. - Грати доведеться лише роль самого себе: журналіст збирає матеріал для якогось там опусу - ну, вам видніше про що. У потрібний час і потрібному місці дадуть знати наші ізраїльські партнери. Передасте їм оцей пакет, заберете те, про що ми говорили, - і додому! Вибачте, що нагадую - чоловіки зазвичай такі неуважні: не забудьте взяти у дорогу свій ціпок - без страховки вашій нозі ще зарано!..
- Я так розумію, Людмило Сталінітівно, що саме у схованці того ціпка я й маю переправити через митний контроль “те, про що ми говорили”, - раптово прозрів неслухняний шпіон. - Майже як у гайдаївській кінокомедії “Діамантова рука”! Ідеться ж про імплантати. З ізраїльськими митниками, натренованими на терористів, краще не ризикувати - це контрабанда!
Антон Омелянович не без задоволення порадів за свою поінформованість (“Хто володіє інформацією, той володіє свободою!” - дякую тобі, Лускунчику!), і чи не вперше за час розмови вже якось без остраху заглянув у зеленкуваті чоловічки Медузи Горгони.
Перунша на мить завмерла, і, вибачившись, мовляв, треба терміново зателефонувати, зникла з кабінету.
Ну, амазонки! “Особлива місія”, а вони - мініконтейнер з яйцеклітинами й куди - у ковіньку!
Кур’єр - кульгавий журналіст-контрабандист з обличчям, на якому все буде написано! Бідні яйцеклітини… Faux pas - хибний крок!
Стривай, а чому б їх не переправляти без видалення “звідти” - так би мовити вживу, усередині донорів-донорок? Домовитися з партнерами: дозріли перед місячними - під виглядом звичайних туристок - у літак і до Києва. До того ж перекласти на “реципієнток” ще й функцію кур’єра - кожній по міні-контейнеру з іншими донорськими яйцеклітинами! Інсайт!
Великого комбінатора понесло б ще далі, та двері відчинилися і разом з Перуншою до кабінету ввійшла… ну, дуже схожа на неї “мадам” років так 35-40…42. Одяг, колір волосся, риси обличчя, фігура - окремо все різне, а разом, коли скласти до купи - ніби Путін з Медведєвим. Однакові пружність у рухах, манери, енергетика - наче клоновані з однієї яйцеклітини.
- Знайомтеся, Галина Артем’єва, моя колега, - ледь закінчила Перунша своїм вишколеним голосом, а ще в одного “колеги” голова втяглася у плечі. Був би під ногами не паркет, а пісок - скористався б страусиним “ноу-гау”. “Це ж та “горілчана” Артем’єва, у команді якої ішачив минулої виборчої кампанії! Господи, хоча б на сьогодні відніми в неї зорову пам’ять, усе інше - хай буде…”.
- Я тому Іпполітові яйця відірву, - кинула майже з порогу Артем’єва, але при цьому чомусь подивилася на Антона. - План вони вибудували - телепні! Даруй, Людмило, довірилася, у деталі не вникла… То як будемо діяти?
Альтернативний ціпкові план “живого контейнера” був сприйнятий “мадам” неадекватно. Людмила Сталінітівна якось принишкла, а Артем’єва більше клацала на калькуляторі, кудись телефонувала, щось з кимось уточнювала. Автор ідеї не наполягав, побоюючись привернути особливу увагу до своєї грішної персони. “Ні” то й “ні”, а зігрітися можна. Тим паче, що в запасі ще “тижнів зо два”.
Як повільно й нестерпно ті два тижні тягнулися! Клята Яйцеклітина - вона діставала його ледве не кожної ночі! Тільки-но зімкне очі - разом з 500-ма мільйонами подібних голо вас тиківгаплоїдів несе бурхливим потоком у суцільній кривавій темряві якимось безкінечним звивистим тунелем. Слизько, скрізь слизь, спека, задуха, справа, зліва, позаду боляче луплять боки аж посинілі від перенапруги джгутики конкурентів.
“Куди ти лізеш, мудак! Якби кожен живчик запліднив яйцеклітину - одним махом можна було б заселити дві такі країни, як США!”. Без увімкненого світла, поворотників, порушуючи всі правила дорожнього руху, - шалено, мов зграя лососів на нерест, рвалися вперед, вперед, вперед! “Може пригальмувати?”. Та поклик предків, нестримне бажання бути першим додавали нової жадібності, сил, завзяття, вперто несли до божевільної мети…
Відшумить перша серія - стартували перегони з нав’язливої телереклами оператора мобільного зв’язку. “Кожної восьмої секунди нас стає на одного більше”… Більше, більше… Комп’ютерна зграя риб-пуголовків перетворювалася в косяк, який ріс і збільшувався, збільшувався на очах.
Врешті Антон разом з косяком “реінкарнувався” у птаха, що линув до царства небесного… “Веремій, ти - не рибалка, ти - риба”…
- Яка риба?
- Риба-назарей, один з мільйонів єдиновірців нашого вселенського косяка в океані… Розслабся, спінінгісте!..
Гарячі нічні змагання за виживання зупиняла старша медсестра Тамара. “Розслабтесь, Антоне Омеляновичу…”. Він звичним рухом стягував труси і покірно підставляв під її вранішній шприц, переповнений пекучою гадістю, свою сороміцьку сідницю. “Ой!” - не стримувався від раптового уколу.
“Оце тобі за той прокол під час виборчої кампанії Артем’євої!”.
А хотілося ж як краще… Тоді у їх РR-команді захворів “польовий” куратор, і амбразуру довелося закривати Антону, тихому столичному аналітикові-підпільникові. У гарячу передвиборну пору він по 16 годин не відривався від комп’ютера, стосів свіжих газет, журналів, прес-релізів, соціологічних досліджень, оглядів, довідок, політичних заяв, доносів з місць - словом, усього того мотлоху інформації до роздумів, що потім, після переплавки, дозволяє триматися на плаву будь-якому кандидатові в депутати. Треба, значить треба!
Марш-кидок на інший кінець країни - і ось вона, Галина Артем’єва, уособлення Справедливості, на крилах охорони дає історичну прес-конференцію в переповненій людом залі. Що скаже кандидатка, - йому, зрозуміло, неважко було передбачити, а от як про це напишуть місцеві газетярі…
Кого ж попросити?..
Ондечки, у кутку зали - ліниво очікує фуршету регіональна акула пера, його добрий знайомий Сашко Кузнечук! От хто зможе втнути “піснь пісень”! І не про політика, як зазвичай це робиться, а про Жінку з великої букви! Так ще ніхто не кохав, точніше, ніхто не писав: вона, тендітна жінка-мати, у якої за все болить, такий собі архетип незайманої Артеміди з вкрапленнями Афродіти, Афіни, Гери, Гестії, Персефони й Деметри вкупі, воїн світла, нічна варта-Амазонка, одна проти всього цього темного олігархічного болота в штанах!
- Га, Сашко, зможеш, так би мовити, привнести свіжий струмінь в українську політичну журналістику?
Як він на повний голос написав! На другий день Антон читав матеріал у найбільш тиражній газеті регіону - і хотілося плакати. До яких глибин, включно з наповненням кандидатської косметички, не докопався автор! Бо, бачте, збираючи волю в кулак, вона в нього пудрила носик. При цьому секретарка-німфа, також воїн світла, тільки зовсім рядовий, так “нервово кусала губи, що, здавалось, от-от розірве на собі одяг, посипе голову попелом та почне рвати на собі волосся”.
Потім пішов докладний опис військового вбрання нічної варти: уся чорно-біла (на війні не буває яскравих кольорів), щоб самій не відволікатися на дрібниці й не пробуджувати в інших надмірних еротичних фантазій. Усі мають бути зосереджені на чорному - наприклад, нафтогазовому питанні, і білому - санітарці Галині.
