Павло Шевченко - Волоцюги
- Думаю, треба викликати даїшників, ну і…
- Погано думаєте, Юрію Владиславовичу, - після паузи трохи потеплішала директриса. - Щойно сказали: “є сумніви”, “не уникнути розголосу”, а самі туди ж. Трупи?
- Та хто його знає, - заметушився в мобільнику Запашний. - Там у темряві не розгледіти, машина зависла над мостом, ну, задок тут, біля нас, а бампер - там, обняв на п’ятиметровій висоті рекламний щит. Що у салоні - треба лізти…
- Треба - лізьте! - перебила полковника (от телепень!) Людмила Сталінітівна.
Ні з чим до пуття не можуть справитися без її керівництва… А якщо труп? Завтрашні продажні газети розтрублять на увесь Київ чергову страшилку: “Авто-вбивця (чи як там) кандидата в народні депутати такої-то…”. Дочасні вибори на носі! Та й збили не старенькі “Жигулі”…
- Докладаю, Людмило Сталінітівно, - на цей раз полковник у відставці не схибив. - Чолов’яга з того “Ленд Краузера”, що обняв рекламного стовпа, живий - подушки безпеки спрацювали, нижче пояса, схоже, покалічений трохи, ми до нього, але він ні гу-гу…
- А лікар з бригади супроводу у вашому авто?
- Так, Людмило Стар…лінітівно, це ж він і “константі-рр-ував”, - удруге дав маху Запашний.
- Слухайте уважно, полковнику, що треба зробити, - кандидатка у депутати, як і завжди за форс-мажорних обставин, перетворилася на взірець рішучості. - Постраждалого - в авто, і якнайшвидше - до нашої фірмової клініки! Поки ДАІ прибуде - він справді може дуба врізати. А так - двох зайців… Прослідкуйте за міліцейським протоколом. Краще, аби його взагалі не було - зрозуміли? Завтра, після прильоту, о 21.00 чекаю з доповіддю в кабінеті.
Через годину чартерний “Як-140” (і коли вони оновлять парк літаків!), ніс вкушканого в шерстяну ковдру президента компанії “Інтердизель” та її референтів на південь, до комерційного Ізраїлю. Людмила Сталінітівна нервовими ковтками опорожнювала другий бокал трид цятиріч- ного “Гленфідіка” (яка бридота!), її звичного віскі, запопадливо взятого на борт помічниками. Усі знали: шефиня страшенно боїться літати! І вона це знала, потайки соромлячись слабкості, чи не єдиної у її такому правильному житті. Дочка радянського генерала авіації - і на тобі! “Таточку-таточку, я так прагнула бути схожою на тебе, мого героя, так чекала хвали, захоплення і отих слів: ”Ну, уся в батька!”…
Вона справді була “донечкою свого батька”.
Маму, виховательку дитячого садка, тиху, миловидну жінку, що, як і належить дружині військового, усю себе без залишку присвятила винятково сім’ї, традиційним жіночим ролям, - ятрили ревнощі. Весною, бувало, наловить у жменю велетенських хрущів - інші діти до тих жуків підступитися боялись - і пускає їх по черзі зі “злітної смуги” підвіконня. Годинами могла висіти в генерала на шиї, розпитуючи про такі секрети його професії, що впору було викликати перший відділ.
Така ж, як і генерал, стримана, розсудлива, розумниця. На відчай матері - не за роками якось удавано байдужа: до однолітків, слабких, бідних, убого одягнених. Так і говорила у свої одинадцять: “Не досягли успіху”. Коли зовсім підросла, могла повчати: “Мамо, будь нарешті прагматичною!”. І мати, що так і не змогла достукатися до природних потаємниць своєї дівчинки, відчувала себе в таких випадках її дочкою.
Навіть на юридичний до університету Людмила поступила лише заради того, щоб, отримавши спеціальність, стати помічницею батька.
На той час, у хаосі незалежницьких 90-х, відставний генерал у команді з такими ж учорашніми номенклатурниками серйозно зайнявся нафтовим бізнесом. Це під дахом команди всесильних “стариків” вона стала молодим непереможним стратегом-професіоналом, навчилася не звертати уваги на сумнівні методи ведення справи, які часом нагадували бандитські розборки. “Бізнес - аморальний!”, - любив повторювати слова класика марксизму-ленінізму її батечко, Сталініт Йосипович.
Називали ж колись такими іменами новонароджених!
На бізнесових манівцях вона зустріла і його, такого ж упевненого, сильного, як батько, молодого-перспективного Віктора. Людмила відразу розгледіла в ньому переможця. Вона віддалася безоглядно, назавжди, збираючися пронести вірність через усе життя. Задля підтримки свого героя перейшла в нову команду, працювала, мов віл. Хто б міг подумати - примудрилася взяти на себе й усі домашні турботи, і в бізнесі, і в сім’ї стала ідеальною господинею. Підйом - о 5.00, кава, цигарка, самотній безпечний ранок - тільки її ранок, тихий світлий смуток очікувань… Пауза - і за роботу! Швидке багаторуке приготування вишуканих страв з обов’язковим печивом на десерт, сніданок коту, собаці, папузі, черепасі, їжачкові, хом’якам, пилосос, посудомийка, швабра…
Ніби не вірила, що її можна любити просто так.
Потім прокидалися він і малий Антон. На кухні, у домі - абсолютна чистота й порядок, життя - кар’єра, достаток, материнство розплановані на п’ятирічки. Ось яка вона чудова, варта уваги!
Та Віктор, схоже, не втримав планку відповідності її високих стандартів-очікувань, утомився виглядати перед Людмилою таким собі Богом.
Запив-загуляв, словом, як у “мильному” серіалі…
Вона довго не могла второпати, що сталося, як це можна було віддати перевагу якійсь фарбованій секретарці!
Щоправда, особливих пристрастей між ними не спостерігалося, хоча Перун добросовісно освоїла й це жіноче “мистецтво зваби й ліжка”.
Рідко, але пізнавала навіть те окрилене, інстинктивне, нестримне, наростаюче відчуття солодкого безтямного вивільнення, щемливий, до нестерпності жагучий спазм там, унизу живота… А що отримала, що він під завісу кинув у вічі: “Твоє тіло дає про себе знати… лише у фітнес-центрі!”. Невже світ насправді влаштований за фройдівським принципом генітальної любові? Невже чоловік не може бажати ту жінку, яку любить, і не може любити ту жінку, яку бажає? Що ж залишається дружинам - усім на панель… своєї сімейної домівки?
Слабак. Про що вона йому чесно, відверто, як перед Богом і сказала. Без істерик, скандалів, кривавих майнових перетягувань. Віктор тихо зібрався і - пішов. З часом емоції шлюбного розлучення взагалі вщухли, зараз - усе ті ж партнери по спільному, ще залишеному батьком, бізнесу. Необачна рудоволоса секретарка Оля, слабке, наївне, відкрите всьому світові дівчисько, вилетіла з компанії, як пробка з-під шампанського. Та ще й з “вовчим білетом” на дорогу - Людмила доклала руку за повною програмою…
Чи самотня вона тепер, як може комусь впасти на думку? З її здатністю сприймати світ таким, яким вона його сприймає, рідко стаються розчарування. Душа лише відлунює, більше робить вигляд… Усе йде згідно з планом, вона живе спокійно, у достатку, спілкуванні з партнерами, хай і діловими, зате “тоді, коли їй зручно”. З юрисконсульта степового радгоспу, через стільки принижень і страждань добилася свого - чого ще бажати “жінці середніх літ”? Як і раніше полюбляє нашвидкуруч чаклувати на кухні, мріє зайнятися якимось конкретним ремеслом, наприклад вишиванням (це б додало їй відчуття стабільності!), та … нудно й довго. Звичайно ж, - красива! Це дуже важливо - подобатися собі у дзеркалі. І хай ніс з горбинкою, а щоки трішки, зовсім трішки опустилися (пора до пластичного хірурга чи змінити свої звичні креми?), - для себе вона завжди красуня.
Ой, ледве не забула - успішна й затребувана. Це - наркотик, відбери - анофілактичний шок.
Чим далі від дівочих років - тим більше дістають сумніви щодо того, чи хороша вона мати.
Виносила, підняла, а, схоже… недолюбила. Недолюбили її, недолюбила вона. Недолюблене людство… Зібратися б усім жінкам світу і якось домовитися: давайте хоча б одне покоління людей виростимо в повній любові. Це ж так просто - Організація Об’єднаних Недолюблених - ООН. Амазонки, левиці, овечки, кішки, зозулі, лебедихи, лані, корови - суки: плюньмо на все й виконаймо головну Божу функцію. Бо ж недолюбила вона, недолюбить і її Віктор № 2.
Син, учорашній випускник Гарварду, працює, точніше, вчиться працювати під дахом її “Інтердизеля”. До ідеалу діда, царство йому небесне, звичайно, далеченько. Та це росте справжній Переможець - недаремно ж вона стільки в нього вклала! Іти в нафтовий бізнес відмовився (даремно!), а от за реалізацію давнього її проекту - особливого елітного медичного закладу - взявся із задоволенням! Вона так переймалася дітищем - клінікою репродуктивної медицини, що слідкує за кожним кроком Антона. Ось і зараз свої люди в правлінні донесли: назрівають проблеми. Донощиків вона не любила, а от доноси… Добре, що хоч перехопила, до Галини Артем’євої, співвласниці лікарні, не дійшло! “Галю ж, моя, Галю”, давня степова подруго!
Це тільки їй дозволено принагідно діставати Людмилу своїм ще “студентським”: уже клімакс наближається, а Германа - нема… Вистачить, Германів-Вікторів - ненавиджу! Невдячні, товстошкірі, надзвичайно шкідливі егоїсти, за якими потрібен особливий нагляд… Утім, яка користь від розчарувань у колись наближеному до себе чоловікові, - сама обирала. Ну, а щодо задоволення природних потреб жіночого організму, так би мовити, заради здоров’я - у неї свої маленькі секрети. Є самотній солодкий ранок, раз на місяць (усьому свій графік) - таке ж солодке приборкання безсоромного поклику налитого дикою хтивістю сторожка, завчені ніжні мандрівки відомими лише їй манівцями змокрілої піхви…
