Ірина Солодченко - Перекручена реальність
…За чверть до другої вона вже стояла на краю хребта й тішила око захоплюючою панорамою. Долом розкинувся Партеніт, вишикувалися акуратно начикрижені виноградники… Вона побачила санаторій. Слава Богу! А ось і артеківська стежина з стрілками, які поведуть її донизу. Присіла на камінь і деякий час милувалася видовищем. Тепер вже можна не квапитися – часу достатньо…. А поруч орел ширяв у повітрі… «Ось хто ніколи не заблукає! І як це птахи літають? Чому людина не вміє літати?» А орел ширяв все ближче і ближче…
Трактат про птахів
Птахи – найдивніші істоти на Землі. Дивніші ніж «розумна» з усім її нібито інтелектом людина. Бо птахи – то єдині істоти, які вміють плавати у воді, ходити землею й літати в небі. Так, баклан не тільки добре пірнає, але й проводить у воді до 6 хвилин! Баклани мають прозорі мигальні перетинки, які виконують функцію підводних окулярів і злітають із води з розгону (!!!)… Або кайра… Незграбна й кумедна на землі, вона, завдяки пропорціям тіла, абсолютно обтічна у воді і “літає” там так само, як у небі і навіть ширяє. Гагари теж чудово плавають і пірнають, іноді на глибину до 75 м і залишаються під водою до 8 хвилин, пропливаючи до 300 м. Чи не дивно все це? «Високорозумна» людина не те що літати, а й пірнати довго неспроможна. Вона споконвічно не розвивала у собі цих здібностей, а з самого початку знаходження на Землі понавигадувала собі «костури» у вигляді мудрованих приладів. Сама ж, без приладів – спробуй, людино, злети! А зась… Щоб політати, а потім ще й поплавати треба влізти в дельтаплан, потім з нього вилізти, натягнути на себе акваланг і аж тоді залазити у воду. Та й то допоки кисень не закінчиться… Колись люди намагалися літати самотужки, втім споконвічно йшли не тим шляхом, бо знову таки чіпляли на себе пір'я або ще якісь обладунки. В IV в. н.е. китаєць Го Хун вигадав повітряного змія. Го Хун писав, що за допомогою зв'язки цих повітряних зміїв можна «зустріти вітер, осідлати його й, не зупиняючись, піднятися на висоту 40 чи» (200 км). А з джерела XI в. «Цзи чжи тун цзянь» («Всеосяжне дзеркало історії») ми знаємо, що людина здіймалась у повітря ще в середині VI в., але через небезпеку пілотами в цих літальних апаратах були військовополонені та засуджені на смерть злочинці. Мандрівник Марко Поло на початку XIV в. зробив такий запис у своєму щоденнику: «Рама являє собою ґрати з вербових прутів, до кожного кута й сторони рами прив'язують нитки, усього вісім, всі вони прикріплені іншими кінцями до довгої мотузки. Потім знайдуть недоумкуватого або п'яницю й прив'яжуть його до рами, тому що жодна розсудлива людина не стала б піддавати себе такій небезпеці. Це робиться в сильний вітер, потім змій відпускають у волю вітру, і він піднімає раму…». В 1020 р. англійський монах-бенедиктинець Олівер з Малмсбері на прізвисько Літаючий Чернець начепив саморобні крила й стрибнув із дзвіниці свого монастиря. Звісно, поламав ноги… Великі вчені спостерігали за птахами, але спромоглися винайти лише дельтаплан, аероплан, літаки та ракети… Однак все це дурниці в порівнянні із крилом маленької пташинки. Всі вигадані людиною одоробла вимагають палива, чого птах не потребує…. Наче знущаючись з людського «інтелекту» і тих розумів, яких люди називають великими, вони злітають, використовуючи свою власну енергію. Без усілякого бензину, а часто й без розгону. У повітрі птахи можуть навіть танцювати: легке вільне ширяння з рідкими змахами крил чергується в них із взаємними перекидами. Тож можна сміливо стверджувати, що кожний птах – то глузування над людським так званим «інтелектом». Сама можливість польоту за допомогою крил – це дивне дійство, над яким ніхто вже не замислюється. Крило бере енергію просто з повітря й піднімає птаха нагору на зло всім законам тяжіння. Пташине крило має три особливості. Перша – можливість піднімати в повітря вантаж, який перевищує власну вагу птаха. Люди дають таким своїм членам суспільства олімпійські медалі, а для птаства – то звичайна справа. Білий сокіл, наприклад, піднімає вантаж, який більш ніж у три (sic!) рази перевищує його власну вагу. Друга особливість – безпосадкові перельоти. Так, американські золотаві сивки мігрують над відкритим океаном від Нової Шотландії (Канада) до Південної Америки, 2400 миль без жодної зупинки, дозаправлення й відпочинку! Третя особливість – це знання географії без мап, вчителів і GPS. Як птахи знаходять дорогу? Чим вони керуються? Як спілкуються? Звідки знають, що їм час вирушати у подорож? Що є ознакою початку мандрів? Питань – купа, й вчені дотепер анічогісінько про це не знають. І найголовніше… Як птахи літають – науці невідомо і дотепер. Звідки крила беруть енергію? Вільне ширяння – теж ребус. Там взагалі не потрібні фізичні зусилля, і птах начебто лежить на хвилях, ліниво керуючи лише напрямком польоту за допомогою чи то енергії вітру, чи ще чогось. Здатність літати птахи мають від народження. Хоча…. Знову пальці вже об нову клавіатуру перечепилися… А чи від народження? Адже пташиний політ можливо й не є винаходом Природи, а надбанням самого птаства? Цілком імовірно, що на Землю запущено кілька типів істот з можливістю удосконалюватися. Кожний тип розбрівся поверхнею Землі, створив свої групи й потрапивши в якісь особливі умови почав чинити по своєму. Група птахів намагалася літати, пірнати, ходити й отримала те, чого прагнула. Вони вдосконалювали свої навички «від діда до онука». Так вийшов сучасний баклан… Інші лише літали, а плавати не навчилися й дітей своїх не навчили. А є ще група, яка стала розумувати і винаходити собі всякі «милиці». І один з них нарешті вигукнув: «Труд створив із мавпи людину». Дорозумувались до того стану, у якому зараз перебуваємо: втратили зір, слух, здатність самотужки пересуватися. Рух назвали спортом і бігаємо та стрибаємо за гроші, наївшись перед цим усіляких пігулок. Ця група геть втратила здатність удосконалюватися, і все переклала на машини й прилади, які їх потихеньку і з'їдають. Але є і серед цієї групи частка, яку заведено називати нецивілізованою. Вона має гострий зір, чуйне вухо, розвинену інтуїцію… Вони шкірою відчувають ворога і не потребують жодних приладів. Вони плавають до 20 хвилин, коли збирають корали. А одинаки видираються на хмарочоси. Все це вказує на те, що можливості людського організму – безмежна. Щодо польоту, то жоден з них так і не навчився літати самотужки. Навіть п’ять метрів. А все через те, що літати без приладів намагалися одиниці…. І не зовсім правильно: стрибали зверху униз замість того, щоб підскакувати угору. Та з цим вже нічого не поробиш. Бо час втрачено на безглузде схрещування зеленої медузи з поросям.
Намилувавшись орлом, Ольга розпочала спуск. Спочатку вона із задоволенням скакала по каменях, та поступово її охопила паніка. Виявилося, це тільки здається, що до санаторію недалеко… Насправді на годиннику вже 15.00, а вона ще й до половини гори не доскочила, а все ще стрибала «стегном» Ведмедиці. З жахом помітила ознаки темряви, яка невблаганно насувалася… От вже й сонце майже зникло за горою, а вона…. знов-таки в лісі! Куди йти – незрозуміло. Стежка вела ліворуч в обхід гори до Артеку. Пішла через кущі додолу. І вже в темряві – ліс і два заасфальтовані шляхи: праворуч і ліворуч. Інстинктивно повернула ліворуч, бо хотілося вже лише одного – поближче до людей і цивілізації. І – помилилася… Як потім довідалася, дорогою праворуч вона за десять хвилин увійшла б на територію санаторію. Молода пара на автівці підкинула до траси, а там автобусом – до спуску на Партеніт. В повній темряві вона дісталася санаторію. Голодна, втомлена, але до біса щаслива втяглася у свою кімнату і впала на ліжко. Ганна Олексіївна, очевидно знову пішла на свої танцюльки у сподіванні знайти собі супутника життя…. З чашкою кави в руках, Ольга просиділа решту вечора на балконі, увинувшись у ковдру й вдихаючи прикрий запах моря й хвої. Із цього часу ця гора стала її «подружкою».
Наступного разу Ольга вже впевненіше полізла на «ніс» своєї нової «подружки». Якийсь кістлявий вояка з новоприбулих намагався присусідитися, але вона відмахнулася від нього, як від в’їдливої мухи. Уявляла, як розповість Назарові про свої пригоди, про свої прогулянки і вони разом посміються. Хоча вона так і не бачила його жодного разу від того дня народження та образи не відчувала… Творча особистість… Має інше коло спілкування: художники, скульптори… Інший вимір життя….
На “ніс” Ведмедиці дісталася без пригод, і зайшла якнайдалі… Зустріла там черговий «постій древніх людей», насипаний не більше як 10 років тому для залучення туристів, з яких таким чином стягали по 15 гривень. Ольга довго сиділа на носі своєї “подружки”, роздивлялася кораблі з човнами…
Перед від’їздом прогулялася убік Гурзуфа. Цілий день ходила територією Артеку й мала такий спокій на душі…. Атож: радість і спокій! Забула про всіх злочинців світу, їх посіпак та прибічників… Як би хотілося жити так просто, як люди раніше жили на березі моря й ловили рибу, поки не набудували тут цих безглуздих пансіонатів, піонерських таборів та санаторіїв… Наїздять сюди з понтом відпочити, підлікуватися, щоб знову потім влитися в цю страшну м'ясорубку, яку вони називають цивілізацією. Вона нікому не дзвонила звідси, крім дочки, з остраху зруйнувати свій безтурботний стан. Увесь час повторювала про себе: «Вона не заслуговує на світло, вона заслуговує на спокій».
