Ірина Солодченко - Перекручена реальність
Отже, детектив – це розслідування злочину, і найкраще за все – вбивства, бо будь яке вбивство привертає увагу читача. Розслідування ведеться професіоналом або аматором. Слава Богу й Агаті Крісті, за роки існування детектива виробилися Закони жанру, якікожний знає, як свої п’ять пальців. Слідчі мусять бути дивакуватими й мати особливі риси характеру: недовірливість, обжерливість, підозрілість, тощо. Обов'язкова наявність напарника – цілковитої протилежності головному героєві, який своїми безглуздими питаннями дратуватиме його і через якого слідчий пояснюватиме читачеві хід справи. Поліцейські – цілковиті бовдури, не здатні зв'язати докупи дві події. Вони ганяються за невинними й саджають їх пакунками до буцигарні, тож велемудрому приватному детективу доводиться їх звідти витягати. Ще слід насунути підозру на пару безневинних персонажів, а вбивці дати повне алібі, яке наприкінці розвалиться в порох.
Хто буде слідчим? Чудакуваті чоловіки середніх років вже були: Шерлок Холмс, Пуаро… Бабусю теж використали і не раз – місс Марпл, та на екрані їх до біса…. Дівчатка були, хлопчики теж… Сексапільні грудасті слідчині вже задерли…. .А от діда ще не було. Відставник…. Точно! А зробити старого дивакуватим не складно, бо вони всі трохи чудні. І Серьожа згадав одного такого з їхнього під’їзду. Сивий, у старомодних чорних окулярах, глухуватий, втім з хитрими оченятами, він ходив з руками за спиною або сидів з бабусями на лаві. А коли впивався, то включав на всю «Бризки шампанського». Через те його прозвали дід Дискарь. Якось у ліфті він привітався до цього Дискаря, а той не відповів. Дідок глухий, що з його взяти? Та коли Сергій кашлянув…. той озирнувся… Лисом підшитий… Такого нам і треба.
За дверима пролунав різкий дзвоник… Дружина боязко переступила поріг з його мобільним в руках і тихо запитала: «Тут Хлєбобулкіни запитують, чи завітаємо до них на барбекю?» Серьожа прошипів: «Я ж просив…». Жінка похапцем вийшла, а він витримав паузу, а потім вигукнув: «До чорта Хлєбобулкіних! Я людською мовою просив – не турбувати!». По кімнатах враз прошелестіло: тато працює… дідусь працює… дєдуска лаботаєт…».
Все… Набридло… Все набридло… Все остогидло…Щойно продам цього детектива, отримаю гроші за сценарій – і куплю собі квартиру в Києві… Буду там працювати. Ось письменник Мурахін – іде ранком до окремої квартири, як на роботу.. І ніхто йому там не заважає.. Сидить і творить Мурахін. А тут…
Добре, добре…Головне – не загубити цю нитку. І Сергій знову подивився на червону нитку, намотану на вказівний палець… Нитка була довга… Схожа на заполоч. І такого яскраво червоного кольору, що здавалося, що її занурювали у кров… Знову почав намотувати нитку на пальця, і думки полетіли як птахи… Отже вирішено – дід Дискарь. Фаміліє таке….Розмотав нитку, кинув її на стіл, вибіг на кухню, попив там водички й знову забіг до кабінету з криком: «Маша»! Дружина з'явилася миттєво, начебто стояла під дверима. Він блимнув на неї палаючими очима і грізно запитав:
– Ти пам'ятаєш діда з четвертого поверху?
– Звичайно… Відставник…У нього ще є звичка говорити, коли з ним у ліфт сідаєш: «Дякую, що підвезли». У сенсі, що я його підвезла до четвертого поверху…
Потупцювалася біля дверей і додала:
– Гумор такий…
– Добре, іди…
Жінка на цирлах вийшла, а Серьожа провів її поглядом…. Вона сама – донька радянського віршара, тож не з чуток знає, як працюється літераторам… І тут згадав Кетрін – співробітницю англійського культурного центру, з якою познайомився на презентації книжки Мурахіна “Дельфін у ванній кімнаті”… Час дружини Маші плинув…. Тепер інший час, інші критерії… Тесть – давно в могилі, і навіть з підручника його викинули…. Так… Не відволікатись… Знову намотав червону нитку на палець, і пішло… Дід всім буде говорити: «Дякую, що підвезли», і це буде його дивацтвом, фішкою. Якось дід Дискарь проходив повз автостоянку, там була якась драчка, і він впізнав лейтенанта, з яким разом служив в екзотичній країні. Якій? Ірак – близько по часу, дід там не катить. Чечню й Афганістан бодай не чіпати, він дотепер сахається арабів-студентів. Африка! Ось патичок-рятівничок! Вона ще Юліана Семенова рятувала та й цього… журналіста Серьогіна з «Бандитського Петербургу». Африка – це далеко, екзотично і не так лячно. Країна Зімсонго… Старий з лейтенантом там служили… Банально, проте … Піде… Потім дід довідався, що його лейтенанта марно засадили і почав своє розслідування. Але дід, хоча й дивакуватий, та полюбляє перепитувати… Його підвозять до четвертого поверху та…
… Сухо… Конче необхідна la femme. Там, де la femme, там l'amour. Тобто обов'язковим напарником на похваті і повною його протилежністю буде молода дружина. Згадав знову діда Дискаря і не уявив поруч з ним молоду дружину. Онученяти теж… Нікого…Пустеля Сахара… Та дарма… Напарником буде молода дружина. І крапка. Вона йому зраджуватиме, і це додасть гостроти й психологичності його твору. Його так і назвуть – «психологічний детектив». Отже, молода…. Баба нещодавно померла, а тут по сусідству – на квартирі дівчина, яка приїхала із села… Він згадав зятя і впевнено вивів – «з Жабуринівки». В місті вона працює на приватній фірмі, та особисте життя не складалося, а орендна плата росла… Дівчині нічого не лишалося, як знюхатися з бездітним стариганом заради квартири. Дід навіть іноді сходив на шлюбне ложе, та особливо тим не дошкуляв, але і прелюбодіяти молодусі суворо заборонив. Так…Саме заборонив, щоб потім, коли вона, безумовно, зрадить, з'явиться гострота сюжету. Та так і до кіна дійде! А в кіно адже платять за кожний постріл! Виходить, дамо старому в руки пістолета, а його баба…тобто фарбована білявка Лара ставитиме маразматичні запитання, а дід буде їй усе розтлумачувати. Додамо дурноголових міліціянтів та прителепкуватих суддів, неспроможних зв'язати докупи дві події… Лишається навести підозру на когось безвинного, а потім його прибрати… Та то вже по ходу сюжету… Забаров буде в нас Журкіним… Дамо йому спочатку повне алібі. Алібі… Яке там алібі? … Та з цим упораємося.
І Сергій кинувся до комп'ютера.. Більше його геть нічого не відволікало. Дружина заходила й виходила з тацею, та він не звертав на неї жодної уваги.
…Домашні були задоволені… Тільки дурне трирічне онученятко ходило по кімнатах з ведмедиком під пахвою і товкло його рученятком по роті: «Со ти, дулний, клицис? Не клици…Дєдуска писе…».
3
У листопаді Ольга відпочивала у військовому санаторію Партеніта. По приїзді їй дісталося сира погода, мрячило майже кожного дня. Тішили лише проблиски сонця, природа й море. Її сусідка по кімнаті Ганна Олексіївна, яскрава шістдесятирічна жінка була дамою необтяжливою і з гумором. Вона ходила на всі процедури, а ввечері не минала ані кіно, ані танців. Ольга сумно подивилася на тьмяні лікарняні стіни корпусів і зрозуміла, що ноги її там не буде. Тож вирішила гайнувати час біля несамовитого моря та в осінньому парку.
Перші два дні вона відбивалася від дідів-відставників, які проходу їй не давали і лізли в очі зі своїми розказнями про «ратне» минуле. Ганна Олексіївна, до речі, була не проти завести з ними роман, та діди її ігнорували. За тиждень остогидло дивитися на стариганів, які старанно бігали кожного ранку, робили зарядку на березі моря, дихали йодом і шукали собі тимчасових молодявих подружок. Вона згадала Назарового батька… Григорія Степановича тут важко уявити… З ним вона б і на Ведмідь-гору полізла! І подивившись на величну красуню, з якої курило, наче там дійсно клишоногий кашу варив, зрозуміла, що дертися доведеться на самоті…
А лізти страшенно хотілося, бо всі околиці вже виходила, і справили вони гнітюче враження. Безкоштовного виходу до моря не було до самої Алушти: усіма неправдами беріг забудовано санаторіями і приватними будинками, які ревно оберігали приватні охоронці. До парку Айвазовського вхід платний, усюди – все за гроші. А в горах понабудували багатоповерхові будинки! Якесь невиразне передчуття, що колись велика хвиля й землетруси зметуть їх в просто море, не кидало її….
Ще днів зо два гуляла околицями, придивляючись до Ведмідь-гори. Можна було, звичайно, замовити екскурсію, та вона згадала Назара, який ненавидів зорганізовані екскурсії і …. внутрішньо з ним погодилася. Нарешті з гори зняли охорону, і сонячним прохолодним днем, одразу після сніданку, вона почала сходження. Сама-самісінька. Біля підніжжя ледве одчепилася од найпричепливішого свого прихильника. Краще вже йти самій, ніж з якимось грузиловом. Біля години пнулася крутим підйомом, насолоджуючись тишею… Час від часу зупинялась і придивлялась до мокрого тремтливого листячка дерев, уявляючи, як тут жилося у досанаторний період. Дивлячись зверху на беріг, вона уявляла там рибацькі поселення, ятери, човни у морі… Блаженствуючи від відсутності людей, які розбіглися по процедурам, вона довго стояла на оглядовій площадці, милуючись морем, скелями й пінистими хвилями… Раптом почула якесь шарудіння у кущах… «Дикі кабани?» – промайнуло в голові… Подзвонила Ганні Олексіївні, щоб запитала у місцевих, чи немає тут диких тварин. Виявилося, немає. Далі рушила більш впевнено. Цвірінчали пташки, сила-силенна комашок шурхала під ногами, сонце сяяло й навіть трохи гріло… Рай на землі… Просто рай! Ольга піднялася крутою стежкою на передню «лапу» ведмедиці, і тепер перед нею постало наступне завдання – викараскатися на «зашийок». Ледве розпізнала кручувату стежку й вирішила нею скоротити шлях. Зиркнула на годинник – полудень. Ще є час… Підйом забрав десь годину, та коли видряпалася на «зашийок», опинилася у ворожій густвині. Чомусь вона вважала, що нагорі можна милуватися панорамою, та ні фіга… Ліс – та й годі…. Куди йти? І пішла хребтом “ведмедиці” до хвоста. Це вона так думала… Тут стежка зникла… Що робити? Початок на другу… І темнішає в листопаді десь о четвертій! Боже, що робити? А раптом до ночі не вибереться? Звісно, можна повернути назад, але…. То було б нецікаво….А якщо заблукає? Доведеться телефонувати Ганні Олексіївні і зводити на ноги рятівну службу… Вона вже побачила себе в центрі скандальних новин: «Сенсація! Суддю Дорош зняли з гори, наче отця Федора!» Переполошена, побігла стежкою вперед… Страхи – не ляхи… Гілки хльостали по щоках, та вона не зважала. Подряпала щоки, руки, забруднила куртку, та про це і не думала. Будь-що мусить вийти на край хребта! Побачити долину, зрозуміти де вона є і вийти звідси якомога швидше! Подряпана Ольга бігла навмання, аж ось побачила табличку. Нібито “постій древніх людей» чи «античне святилище»… І зітхнула…. Згадала, що на мапі, яку вона забула у палаті, бачила, що десь посередині хребта має бути такий “постій” …
