Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько
— Тут і зупинимось, — мовив учитель, опускаючи на траву свій величезний рюкзак, у якому, напевно, було безліч найнеобхідніших предметів.
— П'явочка, Оселедчик і Приймак ідуть збирати дрова для вогнища, — розпорядився Віктор Іванович. — Решта ставлять намети. Все зрозуміло?
— Зрозуміло! — взяв під козирок П'явочка й разом з напарниками подався по хмиз і гілляччя. За півгодини серед лісу вже стояло невелике наметове містечко. Збирачі палива натягали цілу купу сухих дровеняк. Віктор Іванович розвів багаття, почепив над вогнем казан, налив у нього води, вкинув куплену дорогою на базарі рибу і дівчатка заходилися «чаклувати» над стравою, раз по раз помішуючи юшку ломачкою та підсипаючи потроху всіляких приправ. Мала вийти справжня туристська їжа — юшка з карасів.
Лише Тома Козохват не брала участі в приготуванні обіду. Вона таки притягла з собою підручник з української мови й, умостившись осторонь на пеньку, втупилася в нього.
— Кому що, а курці просо, — сердився Сашко П'явочка. — І чого було сюди йти? Повчити уроки можна було й удома. Заучка ти, Козохватко, яких світ не бачив.
— Та ну тебе, — крізь зуби процідила Козохват і пішла з книжкою за кущі. Тим часом юшка вже кипіла на всю. Вона так смачно пахла, що животи змучених дорогою і зголоднілих туристів почали голосно бурчати.
— Давайте вже обідати, — не витерпів Чу, в якого медяники й коржики дуже зненацька закінчилися ще в автобусі. — Гаряче сирим не буває.
Віктор Іванович поштурхав патичком карася в юшці и, прицмокнувши, сказав:
— Готова! Підставляйте свої тарілки.
Він усім по черзі насипав рівно по черпаку запашної юшки.
Першим до казанка підскочив Чу. Отримавши свою порцію, він почав студити юшку, та дмухнув так, що юшки «скуштували» всі, хто стояв з ним поруч. Потім трохи відійшов і почав їсти. Доки Віктор Іванович насипав юшки всім охочим, Чу вже дочиста вилизав свою металеву миску й знову простяг її вчителеві.
— Добавочки, будьте ласкавочки.
— Чекай, Пластиліненко, — здивувався фізрук. — Яка ласкавочка?! Ти ж, здається, вже з'їв свою порцію! Так не годиться.
— Та ви ж бачили, що я півтарілки вистудив…
— По-перше, в тебе, Чу, не тарілка, а добряча миска, а по-друге, бачив, — невдоволено відповів учитель, знімаючи зі своєї спортивної куртки лавровий лист. — Як не крути, Пластиліненко, а всім лише по одній порції вийде.
— Нічого-нічого, — заспокоїв його Чу, — давайте мені Томину порцію, вона все одно не хоче.
— Стривайте, справді, а де ж це Козохват? — стривожився Віктор Іванович.
— Вона, мабуть, зайцям диктанти диктує, — пожартував П'явочка.
— Мамо! — раптом долинув десь із-за кущів нажаханий Томин голос. — Ряту-у-уйте-е-е-е!!!
Віктор Іванович кинув черпак у казан й одним стрибком здолав відстань до кущів. Хлопці кинулися за ним, а всі дівчата, крім Соні, перелякано збилися докупи, як зграйка горобців. Чу теж лишився на місці — доїдати другу порцію.
Матінко моя! Картини жахливішої за ту, що постала перед ними, ніхто не бачив навіть у фільмі «Штольня». Майже на вершечку молодого дубка сиділа Тома Козохват з підручником «Українська мова» в руках і тремтіла, наче мокрий цуцик. А під дубком стояв здоровий, як племінний бугай, кабан, люто рив землю і шматував іклами коріння Томиного ненадійного прихистку.
— Спок-кійно, То-Томо! — пролепетав Віктор Іванович. — Зараз я його… Ану, пішов геть!
Кабан облишив дерево й, наче важкий танк, розвернувся на голос учителя. Побачивши перед собою цілий гурт дітлахів, звір люто зарохкав і почав рити передньою ратицею землю.
— Ану, г-геть, ко-кому кажу! — намагався приховати переляк Віктор Іванович.
Кабан низько нахилив велику, як виварка, голову й посунув на вчителя з учнями.
— То ти н-не слухаєшся, — вже тихіше пробелькотів учитель і навіщось додав: — а-ану, давай сюди щоденник.
Кабану явно не сподобалося, що в нього вимагають щоденник: очі його враз налилися кров'ю, і тепер вепр став загрібати землю ще й задніми ратицями.
Віктор Іванович зрештою зовсім утратив контроль над ситуацією, і сказав:
— Доведеться ви-викликати т-твоїх батьків, го-голубе. Кабан образився. Мабуть, на «голуба». Він торпедою ринувся в атаку. Але тієї миті, коли сікач був уже за кілька кроків від закляклих од жаху туристів, з-за кущів вискочив Чу. Він відштовхнув Віктора Івановича вбік, упав на чотири лапи якраз навпроти оскаженілого кабана і так страшно загарчав, що в Томи Козохват випав з рук підручник. Вепр від подиву й несподіванки застиг, як укопаний. Чу загарчав іще раз і зробив крок назустріч звірові. І тут кабанові нерви здали. Він раптом завищав, як дрібний підсвинок, і, крутнувшись на місці, дав драпака.
— Молодчина, Чу! — кинулася на шию друга Соня. — Ти всіх нас урятував! — Тобі, Пластиліненко, треба в цирку приборкувачем тигрів працювати, — сказав білий, як сметана, Віктор Іванович. — Або вчителем у старших класах.
— Е, я над цим подумаю, — відповів Чу й подерся знімати з дерева ні живу ні мертву Тому Козохват.
— Ну як ти тут? — поцікавився він у Томи, коли дістався до гілки, на якій вона сиділа.
— Дя-дякую, тобі, Чу, — тільки й змогла видушити перелякана Тома.
Цілу дорогу до міста в автобусі тільки й розмов було, що про лісову пригоду. Всі третьокласники жваво обговорювали напад вепра.
Тільки Том байдужо лежав біля ніг Соні та, здавалося, був невеселий. Мабуть, набігався, натомився.
Страхітливий ліс.
Верховному Страхополоху особисто в пазурі.
Цілком таємно.
Ваша кровожерносте.
На жаль, сподівання на ув'язнення Підглипня не справдилися. До того ж він не просто викрутився, а ще й заробив подяку. А потім ще одну.
У зв'язку з цим повідомляю про продовження місії. Зважаючи на загрозливе збільшення кількості подяк, спробую погіршити стосунки Підглипня з людьми.
Висловлюю жахливу вдячність за дозвіл на короткотривале проникнення в тіла людей.
Тремчу від жаху
Д. Р. Акула
«Не андерталець я…»
Останнім часом Соня була сама не своя, вона уже погано почувалася, особливо вранці, після сну. З кожним днем сили дівчинки танули, наче цукор у чашці чаю, вона схудла, а із щічок кудись подівся звичний рум'янець.
— Що це з тобою, Сонечко? — хвилювалася бабуся. — Ти ж біла мов стіна, а худа яка зробилася! Їж краще. Зараз весна, авітаміноз, мабуть, почався. Що ж мені батьки твої, он приїдуть скоро, скажуть? Чи в тебе що болить, скажи, сонечко моє?
— НІ, ба, не болить, — відповідала дівчинка, але все марніла й марніла.
Сьогодні вже навіть Чу помітив, що з Сонею щось не те.
— Тобі зле, Соню? — запитав він дорогою до школи.
— Дурниця, минеться, — відмахнулася дівчинка, — просто я трохи квола. Бабуся каже — авітаміноз, це коли вітамінів організму бракує.
— О-хо-хо, — зітхнув Чу. — Давай понесу твій рюкзак, бо тобі, бачу, важко.
Чу ніс і свого самовара, й Сониного рюкзака аж до школи.
А в школі сталося ось що.
Маргарита Семенівна зранку затрималася в перукарні й попросила свого чоловіка, учителя Історії Арнольда Сильвестровича, щоб той підмінив її на уроці математики. Історик сказав, що математики він не любить, тому вирішив розповісти третьокласникам про первісних людей: усяких там австралопітеків, пітекантропів і неандертальців. Він захоплено змальовував людських пращурів, які, на думку деяких учених, походять від людиноподібних мавп.
— Перші люди мали довгі верхні кінцівки, — розповідав він. — Такі довгі, як…
— В орангутанга? — кинув з місця П'явочка.
— Ні, — заперечив учитель, — приблизно як… е-е-е… — він на мить закашлявся і продовжив якимсь дивним, грубшим голосом: — як у Пластиліненка.
Увесь клас зиркнув на Чу.
— З голови до п'ят первісна людина була вкрита густою й грубою шерстю, — знову кахикнувши, розповідав історик уже своїм, нормальним голосом.
— Як ведмідь? — запитав ще хтось із хлопців.
— Еге ж, — кивнув Арнольд Сильвестрович і знов-таки дивним голосом докинув: — або як наш Пластиліненко.
Усі вдруге глянули на Чу, а дехто з дівчаток і навіть пирснув у кулачок.
Чу знічено зиркав то на Соню, то на вчителя.
— Так от, — продовжував історик, — наші предки вже не жили на деревах, як мавпи, а мешкали в печерах, бо побудувати собі житло їм ще не вистачало клепки, адже розуму в них було приблизно, як у…
— …Нашого Пластиліненка! — реготнув хтось із задньої парти, й увесь клас підхопив той регіт, навіть Арнольд Сильвестрович гиготав на весь рот дивним зловтішним сміхом.
Не сміялася тільки Соня й, звісна річ, сам Чу.
— Не бачу нічого смішного! — підхопилася з місця Соня. — Раденькі, що дурненькі!
