Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько
Не сміялася тільки Соня й, звісна річ, сам Чу.
— Не бачу нічого смішного! — підхопилася з місця Соня. — Раденькі, що дурненькі!
Дівчинка з осудом дивилася на однокласників і на вчителя.
— Чому ж, — розмірковував знову нормальним голосом історик. — Може, й справді Чу — один з наших пращурів, які були початковою ланкою ланцюга еволюції людини, представник виду, що дивом зберігся до наших днів… скажімо, який-небудь неандерталець… це так, припущення, — учитель стомлено потер скроні. — Щось у мене голова розболілася…
— Не андерталець я ніякий, — насупився Чу. — Я ще з прабабая чудовисько.
— А це ще треба довести, — встромила свого довгого носа в розмову нестерпна Тома Козохват. (Підступна! Вже забула, як Чу врятував її від вепра?!) — Може, тебе варто в наукову лабораторію здати — для дослідів!..
Клас знову захлинувся сміхом. Тут Чу вже не витримав. Він схопився з місця і сердито вигукнув:
— Не андерталець я ніякий! Це вас тут усіх треба здати в лобаторію на досліди! Самі ви андертальці!
— Ну, це вже занадто! — скипів учитель історії Арнольд Сильвестрович, який вже тримався за голову обома руками. — Вийди з класу, Пластиліненко.
Чу вхопив портфель, сердито розвернувся й вибіг за двері.
— Дарма ви так, Арнольде Сильвестровичу, — з докором кинула Соня. — Нізащо образили!
Учитель якось причмелено, ніяково зиркнув на Соню, обвів поглядом увесь клас, потім знову глянув на дівчинку і моторошно прохрипів щось зовсім незрозуміле:
— А ти мовчи там, бо всю до крапельки висмокчу.
Дівчинка поспіхом згребла у ранець свої речі й вискочила слідом за найкращим другом.
Соня вийшла зі школи й побачила Чу. Той сидів на ґанку, меланхолійно крутив краник свого самовара і наспівував: — У тобі так багато сторін, яких я не розумію…
— Образився? — дівчинка поклала руку Чу на плече.
— Та… Ну їх, — махнув лапою Чудовисько. — Самі вони…
— Угу, — кивнула Соня, — дивний сьогодні Сильвестрович, він взагалі-то зовсім інший. Може, й у нього авітаміноз. — Хвильку помовчавши, дівчинка невпевнено додала: — Слухай, а що, коли ти й справді неандерталець?
— А я що кажу?! Вже всім півгодини товкмачу, що не андерталець я, і ніколи не був андертальцем! Ясно?
— Зажди, ти мене не правильно зрозумів, — ледь не збилася дівчинка. — Я ж не кажу, що ти андерталець, а кажу, що ти, можливо, неандерталець. Допетрав?
— І я кажу, що я не андерталець зовсім, — почухав потилицю Чу. — Допетрала?
— На жаль, ні, — зітхнула Соня. — Тобто ми обоє нічого не допетрали. Треба спростити розмову. Давай так: може, ти австралопітек, га? Якщо так, то уявляєш, який ти скарб для науки?!
— Сумніваюся.
— А чому?
— Бо знаю одну пісеньку про австралопітека. Ось зараз почуєш її і сама все зрозумієш.
І Чу заспівав.
В австралопітка малого
ні татка, ні мамці немає.
Тому носорога страшного
у пастки він сам заганяє.
Але носорожа тварина
до хитрої пастки не хоче,
і доісторичній дитині
в обличчя єхидно регоче.
Приблизно отак:
— Ги-ги-ги!
В австралопітка малого
дубець замашний у правиці,
і саме тому носорога
ні крапельки він не боїться.
Та ось носоріг у атаку,
мов танк, насуває на нього!..
Малий не злякавсь, не заплакав,
а лиш засміявся, їй-богу!
Приблизно отак:
— Ги-ги-ги!
В австралопітка малого
ні татка, ні мамці немає…
Немає уже й носорога…
А де він? Та хто його знає…
Такий ось кінець.
Ги-ги-ги!
— І що такого я мала зрозуміти? — знизала плечима Соня.
— Ти коли-небудь бачила, щоб я з дубцем за носорогами бігав? — спитав Чу.
— Та ні, начебто…
— І я не бачив. Отже, я ніякий не австралопітек, а звичайнісіньке, простісіньке чудовисько.
— Мабуть, твоя правда, — розчаровано промовила дівчинка. — Ти справді навіть найменшого інтересу для науки не становиш. Чудовиська ж не наукові створіння, а казкові.
— Це правда, — погодився Чу, підвівши голову і глянувши знизу догори на приятельку.
— Соню! — раптом вигукнув Чудовисько. — А що це в тебе?
— Де?
— Та ось же, на шиї! — Чу підвівся. — Ану, задери голову.
Соня підняла підборіддя, і Чу нахилився до її шиї.
— Грім і блискавка! — з жахом витиснув він. — І як же я раніше не здогадався?..
— Та що там, Чу, кажи вже, — Соня розхвилювалася.
— Тут дві ранки. Він п'є твою кров!
— Хто, Чу? Як це п'є?
— Глипач, хто ж іще! Тепер ясно, що він — упир, от тільки в кого перевтілюється?
— Чу, поясни, що ти таке кажеш? — ледь не заплакала Соня.
— Соню, тепер я знаю, чому ти так змарніла. Глипач — упир, він смокче твою кров, у тебе на шиї — сліди від його іклів.
— Але чому, чому я не бачу його й нічого не відчуваю?! — Тремтячими пальцями Соня торкнулася шиї.
— Бо він присмоктується, коли ти спиш, уночі.
— Точно, точно, — кивнула Соня, — вранці я почуваюся найбільш змученою. А що ж тепер робити? Я боюся.
— Поки що не знаю, але треба терміново його викрити, тоді він піде геть. Бо якщо всю до краплі висмокче…
— Ой, Чу, — раптом вигукнула Соня, — він же мені саме так і сказав!
— Хто сказав? Що сказав?
— Арнольд Сильвестрович сказав, після того, як тебе вигнав. «А ти мовчи, — каже, — бо всю до краплі висмокчу».
— То це ж він, Соню! Гайда в клас!
— Хто він?
— Глипач вселився в історика! Швидше, треба його вивести на чисту воду — і ми переможемо!
Чу та Соня ввірвалися до класу.
— Ми знаємо, хто ти насправді! — крикнув з порога Чу.
— Ви — глипач, Арнольде Сильвестровичу! — випалила за ним Соня. — Руки вгору!
Але вчитель історії досить мляво відреагував на звинувачення: він важко підвів голову, яку підтримував обома руками, наче боявся, що вона впаде й покотиться між рядами парт, і затуманеним, стомленим поглядом подивився на клас.
— Не верзіть дурниць, я вас благаю, — простогнав учитель, — страшенно болить голова.
— Не встигли, — з прикрістю промовив Чу, — Його вже немає в цьому тілі. Можемо йти на перерву.
Борщ
— Нумо думати логічно, — міркував Чу, йдучи з Сонею зі школи. — Ночами глипач прокрадається до твоєї кімнати, але як?
— Дуже просто, — відповіла Соня, — бабуся часто забуває замикати двері. До нас хто завгодно може зайти.
— Це погана звичка, Соню, особливо в наш час.
— Та знаю, але бабуся каже, що людям треба вірити.
— Людям, Соню, але ж не упирям.
— Атож. Правда, деякі люди не кращі за упирів, Чу, я он кіно бачила…
— Та зажди з кіном, — обірвав Соню Чу, — давай з тобою розберемося. Тобі загрожує смертельна небезпека, з тебе можуть вижлуктати всю кров…
— Ніколи! — спересердя рубонула дівчинка. — Я тепер цілу ніч не спатиму! Нехай лише надумає поткнутися, я на нього Тома нацькую!
— Е, геройка знайшлася! Стривай, ти ж не знаєш, у чиєму тілі приходить той упир.
— А мені начхати, в чиєму! — якби Соня була чайником, вона ось-ось закипіла б. — Я йому!..
— По-перше, в тебе й сил он лишилось, як кіт наплакав; по-друге, жодна дівчинка не здолає упира, а по-третє, не думаю, що тобі буде начхати, коли дізнаєшся одну мою думку.
— Яку?
— Схоже, я знаю, хто навідується до тебе вночі.
— То кажи.
— Спробую пояснити свій висновок: по-перше, до твоєї кімнати треба йти через ту, де спить бабуся, отже, вона мала почути, що хтось серед ночі вештається квартирою. По друге, — вів далі Чу, — навіть якщо перешкоду в особі бабусі вдасться оминути, то пса, що спить коло твого ліжка, не обдуриш, він обов'язково почує і розбудить півбудинку. Отже, глипач мусить приходити до тебе в подобі того, кого Том добре знає і на кого не гавкатиме. Кумекаєш, хто це, Соню?
— Ні, — Соня закрутила головою.
— Бабуся, — коротко, наче вистрелив, відповів Чу.
— Яка бабуся?
— Твоя рідна бабуся.
— Ти здурів, Чу? Що ти таке мелеш?!
— Не сердься, Соню, але це логічно: глипач одним пострілом убиває двох зайців — і бабусю, можна сказати, знешкоджує, і Тома.
Соні мороз пішов поза шкірою, коли вона уявила, як бабуся підкрадається до неї вночі і…
— Що ж це… це таке, Чу? — Сонин голос затремтів, а на очах забриніли сльози. — Виходить, рідна бабуся щоночі п'є мою кров? Господи!.. Що ж мені робити?!
— Не плач, Соню, не плач, — Чу погладив приятельку по голові. — Вона ж і сама не знає про це, у всьому винен упиряка. Не плач… А, може, я помилився, може, все зовсім не так.
— Ти думаєш? — Соня втерла сльози долонею. — Ай справді! Я не вірю, що бабуся таке зробила б, вона б якось чинила опір глипачеві, так просто не піддалася б.
— Може, й твоя правда, — кивнув Чу. — Спробуй цієї ночі початувати. Якщо ти не спатимеш, глипач не наважиться щось тобі зробити.
