Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько
Обзор книги Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько
Сашко Дерманський
Чудове чудовисько
Чемпіон з баранців
Соня ліпила баранця. Еге ж, пластилінового баранця — синього з фіолетовими ріжками. Тонка робота. Той, хто хоч раз ліпив баранця, знає: щоб створити гарну фігурку, замало пластиліну й хисту — тут ще й настрій відповідний потрібен, натхнення, так би мовити.
А яке там натхнення, коли тебе несправедливо ув'язнено у власній кімнаті й суворо заборонено виходити гуляти на вулицю, ще й дивитися телевізор. А засніжений двір так манить!
— Нормальні діти зараз баб снігових ліплять, а я… — Соня засмучено глянула на свого неоковирного баранця. — Це ж і німому ясно, що то Сашко П'явочка намастив повидлом учительські окуляри, а не я. Чому ж я повинна дурно страждати? Зажурена дівчинка підійшла до вікна й відхилила штору.
У дворі ніхто з дітей уже не грався: там починалася справжня завірюха. Страшний вітер гудів у свою холодну трембіту, нагрібав повні жмені снігу й зопалу жбурляв бозна-куди…
Раз по раз повз вікно пролітали снігові вихори. В одному з них була обгортка від цукерки. «Іриска», — сумно зауважила Соня й відчула, як рот наповнюється слиною.
В іншому вихорі крутилася чиясь рукавичка, в третьому…
— Нічого цікавого, — скептично зітхнула дівчинка, і раптом побачила, що в третьому вихорі повз її вікно пролетіло й тут-таки зникло… чудовисько!
Соня очам своїм не повірила.
Дівчинка навчалася в третьому класі й уже давно не вірила у всіляких казкових істот. Але ж зараз вона сама бачила, як за вікном пролетіло велике волохате рожеве чудовисько.
— Бабусю! Бабусю! — Соня кинулася до дверей. — Там чудовисько!
— Не вигадуй казок! — озвалася з вітальні бабуся. — Можеш навіть не хитрувати, все одно я не дозволю вийти на вулицю. Бач, що вигадала — чудовисько! Сміхота!
«Справді, як мені не соромно, — подумала дівчинка, — я ж знаю, що чудовиськ не буває. Мабуть, мені просто здалося». Соня сіла на м'який килим і знову взялася до свого пластилінового баранця.
— Е, нікудишній баранець, — раптом почувся чийсь грубенький голос.
— Я знаю, — промовила Соня й спохопилася: в кімнаті, окрім неї, нікого ж немає! Чий це тоді басок?
«Оце-то досиділась зачинена, — про себе міркувала дівчинка, — то мені чудовиська за вікном ввижаються, то якісь голоси вчуваються…»
— Кепськувато розім'яла пластилін, — знову промовив той самий загадковий голос.
— Хто тут? — перелякано запитала Соня.
— Це я.
— Я — ц-це хи-хто?
— Я — це я, чудовисько, — почулося у відповідь.
— С-справжнє чу… чудовисько? — загикуючись запитала дівчинка.
— Можеш подивитися, — відповів голос. — А де ти?
— Та ось же, за вікном.
Соня підійшла до вікна — люди добрі! Там справді стояло чудовисько. Воно було наче маленький стіжок сіна — не набагато вище за Соню, але з доволі великою головою, волохате, та ще й засніжене. Щоправда, сіно не буває такого яскраво-рожевого кольору та ще й (Соня лише тепер це розгледіла) в синю цяточку.
— Можна в гості? — спитало чудовисько.
— А т-ти не ку-кусаєшся? — спитала ошелешена Соня.
— У…у, — відповів несподіваний гість.
— Ну, то залазь, — Соня розчинила вікно й тут-таки для хоробрості вигадала: — Тільки дивись мені, бо я чемпіонка класу з бойового гопака.
— Е, а я чемпіон лісу з пластилінових баранців, — й бровою не повівши, вигадало чудовись¬ко, спритно залазячи на підвіконня.
— А звідки ти тут узялося? — запитала Соня.
— Е, катався на вихорі, а потім дай, думаю, зайду. Знаєш, мені в лісі так самотньо.
— Ух ти! На вихорі! А я на санчатах люблю. З гірки. Або на лижах.
— Е, на вихорі краще, — запевнило дівчинку чудовисько.
— Я на вихорі не вмію, — чесно зізналася Соня.
— Е, навчу, якщо не забоїшся.
— Це я забоюся! — Вже зовсім осміліла Соня. — Ану, пішли, зараз я тобі покажу, як я забоюся. Ми з Сашком…
Соня штовхнула двері.
— Ой! Тільки мені на вулицю сьогодні не можна виходити. Бабуся заборонила. Вона в мене добра, але сувора.
— А батьки як?
— Я з бабусею живу, — пояснила Соня. — Мій татко працює дипломатом у одній африканській країні, я весь час забуваю, як вона зветься. І мама там з ним. А мене не взяли. Бо там, кажуть, кома¬рі отакенні, дуже небезпечні. Й у школах нашої мови не розуміють. А мені ж треба вчитися… Я вже так скучила за своїми. Але татко з мамцею за декілька місяців повернуться. І привезуть мені справжнього балакучого папугу. Уявляєш?! Ото клас буде! Вчитиме за мене вірші напа¬м'ять, я на уроці тільки рота розкриватиму, а папуга з-під парти буде вірша шпарити! «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями сопуть…» Сильно придумано, правда? Ніхто не здогадається!
— Виходить, ти декілька місяців сидітимеш зачинена? — скривилося чудовисько.
— Та ні, тільки сьогодні. Та й то — з перервою на обід.
— Е, тоді це не страшно. Можемо баранців поліпити. Я вже казав тобі, що я чемпіон з баранців?
— Угу, — кивнула Соня. — А тебе як звуть?
— Та ж Чудовисько.
— А мене — Соня. Ти хлопчик, правда?
— Я — чудовисько, — шморгнуло носом Чудовисько.
— Я мала на увазі: ти він, а не вона?
— Та, мабуть, він, — стенув плечима несподіваний гість і взявся розминати пластилін.
Чудовисько справді був мастаком баранців ліпити. Вони в нього виходили дуже акуратні й симпатичні. Коли баранців уже було з пів-отари, Чудовисько підхопився.
— Буду йти, — пробасував він, — уже вечір.
— Приходь ще, — сказала Соня, відчиняючи вікно. — 3 тобою цікаво, Чудовисько в горошок.
— В горошок, в горошок. Я в бабу вдався, — кивнув Чудовисько. — Бувай!
— Бувай! — Соня зачинила за дивним гостем вікно і помахала йому вслід.
Чудовисько розтав у темряві. Тієї ночі Соня Довго не могла заснути: це ж треба — справжнісіньке чудовисько, та ще й чемпіон з баранців!..
Новорічний костюм
Чудовисько та Соня потоваришували. Майже щодня Чудовисько заходив у гості до Соні. Тобто залазив. У вікно. Вони гралися в різні ігри або ж ліпили баранців.
Через любов свого незвичайного друга до баранців з пластиліну Соня прозвала його Пластиліновим Чудовиськом. Проте для зручності називала скорочено — Чу. Чудовисько не заперечував.
Того вечора Соня була дуже заклопотана. Післязавтра в їхній школі відбудеться Новорічне свято. Буде яскрава ялинка, дарунки і, звичайно ж, маскарад. Тому Соня уже декілька днів старанно готувалася до свята, а ввечері, вкотре одягнувши свій новий новорічний костюм Червоної Шапочки, крутилася перед дзеркалом.
Раптом почулося уже звичне шкряботіння по склу. Вона підбігла до вікна й відхилила фіранку. По той бік шибки стояв Чудовисько, з голови до ніг присипаний снігом.
— Заходь мерщій, — відчинила вікно Соня.
— Привіт! — Чудовисько видерся на підвіконня і, зіжмакавши в лапі край штори, почав струшувати з себе сніг. Потім він зліз на підлогу, й Соня зачинила вікно.
— О! Що це ти прибралась якось дивно? Це в тебе нова піжама? — запитав Чудовисько, обмацуючи святковий фартушок.
— Це костюм Червоної Шапочки на маскарад, — пояснила дівчинка. — Правда, чудовий?!
— А хто така Червона Шкапочка? Ти в неї це поцупила? — остовпів Чудовисько. — Вона замерзне без одягу.
— Та ні, Чу! Червона Шапочка — це я.
— Ти? — Чудовисько збився з пантелику. — Ішов до Соні, а втрапив до якоїсь Шкапочки. Ну й дива! Отже, ти не Соня. — Та ні!.. Тобто так, я Соня. Але ж кажу: післязавтра в школі буде маскарад. І я там буду — начебто, не насправді — Червоною Шапочкою. Розумієш?
— Е, що тут незрозумілого. Ти хочеш усіх пошити в дурні, як оце зараз мене. Але навіщо?
— Нічого ти не зрозумів, — розсердилася Соня. — Я нікого не збираюся дурити. Пояснюю: це буде ма-ска-рад!
— Машкарад… Угу. Так би й сказала. А що воно таке?
— Ото дивак! То ти ніколи не був на маскараді?
— У…у, — закрутив головою Чу.
— І ніколи не святкував Нового року? — здивувалася дівчинка.
— Е, ніколи.
— Неймовірно! Хіба таке може бути?
— Не знаю, — знітився Чудовисько. — Зі мною все може бути.
— Ти обов'язково мусиш піти зі мною на маскарад, — вирішила дівчинка. — Тільки треба якийсь незвичайний костюм.
— Я й звичайного не маю. Навіщо мені костюм — чудовиська костюмів не носять. — Чекай, — сказала Соня.
Вона відчинила шафу й залізла досередини.
— Так… так, — почулося з шафи, — це не те… це… занадто старомодне… ось!
Чудовисько несміливо зазирнув до Соні, яка саме виборсувалася з-під розкиданих речей з довгим шматком тюлю в руках.
— Дивися! — сяяла вона. — Зараз обмотаємо тебе — і будеш Сніжинкою!
— Не хочу бути Сніжинкою, — заприндився Чудовисько. — Вона холодна.
— Ну добре, — знизала плечима Соня і вдруге полізла до шафи.
