Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько
Сашко тим часом показав ще одного кулака й насупив брови.
— Таки жарт, — видушила з себе Тома, — Пластиліненко такий жартун…
— Боже мій! — скочив на ноги Хуба Буба. — То його негайно треба витягти з міліції, бо фе пофадять. Ідіть на уроки, а я поїду по Плафтиліненка.
— А можна ми з вами? — в один голос заканючили Соня з П'явочкою.
— Поїхали, — махнув рукою директор, — а ти, Козохват, іди на урок, тобі не можна пропуфкати занять.
— А фкажіть мені, діти, — спитав Кіндрат Мусійович, коли вони втрьох уже мчали до міліцейського відділку на директорській «Таврії», — чи Плафтиліненко дафть мені якого гарненького фантика, якфо я його заберу з міліції?
— Дасть, дасть, — запевнила директора Соня, думаючи, який саме фантик зі своєї скромної колекції доведеться віддати.
Вони припаркували машину біля відділку й увійшли. На першому поверсі сидів черговий міліціонер, ще зовсім молодий. Хуба Буба «озброївся» рішучим виразом обличчя і підійшов до нього.
— Хто тут у ваф головний, юнафе? — суворо спитав директор.
— А ви в якій справі? — трохи розгублено відповів черговий. — У вкрай важливій, юнафе. Хто веде фправу заарефтованого Плафтиліненка?
— Цим займається сержант Свинобій, другий поверх, кімната двадцять два, — спантеличено пояснив міліціонер.
— Фпафибї, юнафе, дванадцять балів, можете фідати, — промовив директор і махнув Соні й Сашкові, що стояли біля дверей: — Гайда!
— А ці діти… — підскочив спантеличений молодик.
— Фпокійно, вони зі мною, юнафе. Це не діти — це важливі фвідки.
На другому поверсі швидко знайшли потрібну кімнату. Сержант Свинобій був на місці.
— Здрфтуйте, фановний, — привітався Хуба Буба, — нам потрібен Фу Плафтиліненко! І то негайно.
Зараз Кіндрат Мусійович здавався втіленням рішучості й непохитності. Соня навіть замилувалася ним.
— Нам він теж потрібен, — парирував сержант, — та ви не хвилюйтеся, сідайте.
— Ріф у тім, — повів далі директор, сідаючи на стілець, — фо Плафтиліненко не може пропуф кати уроки, він муфить повернутифя до фколи.
— Розумію, — кивнув міліціонер, — але хто ви, власне, такі?
— Я не назвавфя? — здивовано звів брови Хуба Буба. — Кіндрат Муфійовиф Кульбаба — директор фколи, де навфаєтьфя Плафтиліненко. А оце, — він кивнув на Соню з Сашком, — це одні з найкраффих… ну… умовно кажуфи, уфнів нафої фколи. До рефі, одноклафники арефтованого й дуже, дуже важливі фвідки. Вони зараз підтвердять, фо Плафтиліненко не винен. Свою переконливу промову Хуба Буба закінчив страшенно ефектно: він надув великецьку бульбашку з жуйки, а потім голосно нею луснув.
— А що це ви, перепрошую, оце зараз зробили? — геть отетеріло спитав міліціонер.
— Хто, я? — отямився й почервонів директор школи. — Ніфого, а фо?
— Це була жуйка, так? — поцікавився міліціонер.
— Ви про фо? — прикинувся шлангом Хуба Буба. — Жуйка?
— Мені здалося…
— Вам здалофя, фановний, буває, — поблажливо махнув рукою Кіндрат Мусійович. Хіба міг він зізнатися, що директор школи № 1 жує жуйку.
— Чекайте, — зовсім розгубився сержант, — я бачив у вашому роті жуйку, ви щойно надули з неї отакенну бульку.
— Ге, гарна! — з азартом вигукнув Хуба Буба, та тут-таки знітився. — Пробафте. Більфе не буду.
— Але я думав, що директори шкіл… — почав був міліціонер, але директор перебив його:
— Фкідлива звифка. Не сумнівайтеся — я фправжній директор фколи.
— Справжній, справжній, — підтвердили Соня з П'явочкою. — А Чу таки не винен, він лише хотів пожартувати, просто так вийшло.
— Я знаю, — сказав міліціонер, — він узагалі хлопака добрячий, учора допоміг нам знешкодити озброєного грабіжника. І знаєте, ким виявився цей злодюга? Це був сам Вітя Шапкар — небезпечний рецидивіст. Ми за ним цілих три роки ганялися — ніяк узяти не могли. А ваш Чу — молодець.
— Ух ти! — захоплено вигукнув Сашко. — А я вчора Валю з басейну витяг. — І ти молодець, — похвалив П'явочку сержант, — підростеш — приходь до нас, тут такі меткі хлопці згодяться.
— Та я хоч зараз! — Сашкове лице так і засяяло з радості. — А пістолета дасте?
— Ні-ні, це неможливо! — заперечив директор. — Не відпуффу. Ти забув, фо ти воротар збірної молодфих клафів? Он фкоро фінал, хто фтоятиме?
— Ну добре, я після школи прийду, — похнюпився П'явочка.
— То як щодо Чу? — спитала міліціонера Соня. — Ви його вже відпустили?
— Та ні, — відповів сержант, — я його вчора теж агітував у міліціонери піти, у нього талант. Але він ну ніяк не хоче, каже, що йому когось вистежити треба і ще щось там про якісь змагання з бігу та якесь зиркало…
— Про Збіговисько ї про глипача, — вирвалося в Соні.
— Ага, так, так, — погодився сержант, — так він і сказав. — А шкода, бо ми з вашим Чу всяким розбишакам прикрутили б гайку.
— А де ж зараз Чу? — спитав П'явочка.
— Розумієте, закон є закон. Справедливість, так би мовити, — найголовніше в нашій роботі. Чу хоч і заради сміху, але таки кинув ту малу в воду, а це — дрібне хуліганство, між іншим. Тому, на жаль, він мусить відбути п'ятнадцять діб покарання, бо хоча за мірками чудовиськ він ще малий, однак за людськими — вже майже повнолітній: каже, ніби йому більш як шістнадцять років. Зараз він у камері.
— Разом із злочинцями? — злякалася Соня.
— Та що такому героєві ті злочинці, спить собі. Ходімо, якщо хочете побачитись, до нього. Вже, мабуть, прокинувся. Коли сержант Свинобій відчинив скрипучі залізні двері камери, всі побачили зворушливу й дивну картину: на брудній бетонній долівці сидів Чу в оточенні купки волоцюг, злодіїв і шахраїв і вчив їх ліпити пластилінового баранця. В’язні так задивилися та заслухалися свого кудлатого вчителя, що й не завважили, як відчинилися двері.
— І годі займатися всякими грабунками й крадіжками, то все дурниці, — повчав своїх «учнів» Чу, — працювати треба і чесно жити. Баранців ліпити ви тепер умієте, а на гарних баранців можна наміняти всього, що вам треба. Це я вам кажу.
Пожежа!!! Прапор. І «дорогоцінні папірфики»
П'ятнадцять днів без Чу видалися Соні найдовшими в її житті. Та ось настав день, коли Чу Пластиліненко знову прийшов до школи.
Ішов урок математики. Маргарита Семенівна щойно пояснила, як розв'язувати рівняння, і всі учні 3-А схилилися над зошитами й підручниками, силкуючись упоратися з новим завданням без допомоги вчительки.
— До перерви ще двадцять хвилин, — глянувши на годинник, мовила Маргарита Семенівна. — Хто впорається із завданням ще до дзвінка, отримає гарну оцінку.
Покажіть мені дурня, якому не хочеться отримати гарну оцінку з математики. Та немає таких! Така нагода випадає не щодня. Відтак усі, навіть Сашко П'явочка, — і той зосередився на питанні задачі.
Тільки Соня з Чу були заклопотані іншим.
— Я така рада, що ти знов у школі, Чу, — сказала Соня. — Тепер у нас все налагодиться.
— Е, ми так і не викрили глипача, — з сумом прошепотів Чу.
— Скажи спасибі, що хоч Валя не потонула, ти таки сидів би за ґратами, — сказала Соня. — взагалі, здався тобі той глипач, і так ще заробиш купу подяк. Скільки, до речі, вже маєш?
— Ну, я не знаю.
— Давай порахуємо. Бабця в автобусі — раз, П'явочка, коли ти йому носа втер, — два…
— Сержант Свинобій за грабіжника — три, — додав Чу. — І все.
— Три подяки — майже половина, — підсумувала Соня. — Ще всього-навсього чотири разочки хтось скаже тобі «дякую», і все. А глипач нехай собі глипає, може, повилазить від злості.
— Е, чотири подяки ще заробити треба, — похитав головою Чу. — Вже он весна, скоро й літо.
Аж раптом: дз-з-з-з!!!
Що це?!
Та ж до перерви ще добрячих п'ятнадцять хвилин, а тут — дзвінок?
Дз-з-з-з-з!!! — не вгавав шкільний галасун, мовби беручи на кпини третьокласників, які так і не спромоглися сьогодні отримати гарні оцінки з математики.
— Так нечесно! — обурилася Тома Козохват — Мені ще трохи лишилося!
Маргарита Семенівна здивовано подивилася на годинник.
— Нічого не розумію, — знизала плечима вона, — ще не час дзвонити. От я зараз намну вуха якомусь розбишаці!
— Пожежа! Пожежа! — долинуло раптом з коридору. — Горимо!
— Яка пожежа? Звідки пожежа? Не треба ніякої пожежі! — з несподіванки спантеличено заторохтіла Маргарита Семенівна.— Усі сидіть на місцях, урок не закінчено…
Та де там! Діти мов ошпарені посхоплювалися з місць і, незважаючи на протести вчительки, кинулися в коридор. Тільки незворушна Тома Козохват лишилася дописувати рівняння.
У коридорі було вже повно школярів, а ще гірко пахло паленим.
Де?! Що?!.. Куди бігти?!.. А пожежників викликали?.. Міліція!.. Перший поверх!.. Дирек¬тор!.. Хуба Буба горить!.. Ґвалт!.. Пожежників!..
Такого гармидеру школа ще зроду-віку не знала. Всі бігли на перший поверх, звідки поширювався по всіх-усюдах ядучий дим.
