Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько
— Ану, розійдіться! — гаркнув сержант Свинобій, вискочивши з машини, неначе вжалений бджолою. В його руках холодно виблискував пістолет.
За сержантом випірнуло двоє причавлених Чу «суперменів» і навіть водій. Тримаючи поперед себе зброю, вони увірвалися в банк.
У фургоні лишився Чу. Про нього геть забули.
— Ти диви, — промовив він сам до себе, — справжнє пограбування. А що ж мені тепер робити?
Чу вирішив почекати міліціонерів і спитати, чи він їм ще потрібен, а чи можна вже йти додому?
«А що, — думав він, — навіщо я їм здався, якщо матимуть справжнього грабіжника. Е, мабуть, можна вже йти собі. Але зачекаю, краще спитати, бо ще переживатимуть, де я подівся».
Чу трохи посидів у машині, але, коли їхали, йому було так тісно й мулько, що він вирішив вийти на вулицю трохи розім'ятися. Чу підійшов до купки допитливих перехожих, що товклися біля скляних розсувних дверей.
— Е, зараз упіймають, — зі знанням справи кинув він, — сержант Свинобій ще й не таких брав.
— Це ще вилами по воді писано, я он учора в одному бойовику бачив, то там, коротше кажучи… — хотів був заперечити один дядечко в окулярах, повертаючись до Чу, та враз закляк.
— А-а-а!!! — по хвилі заверещав він і кинувся навтьоки.
Решта спостерігачів, зачувши крик, теж обернулися до Чу і теж дременули геть. Було чого: не щодня ж бачиш чимале рожеве в синій горошок чудовисько, закуте в наручники, до того ж у гумовій шапочці.
— Щось довгенько вони там вовтузяться, — знизав плечима Чу, — може, піти подивитися? Коли ще побачу, як ловлять грабіжників?..
Він ступив на першу сходинку перед входом у банк. Але тут скляні двері роз'їхалися в різні боки, і з них, задкуючи, вийшло двоє: чоловік у чорній масці з панчохи на голові та худенька дівчина в блакитних джинсах з мішком у правиці. Ні він, ні вона не бачили Чу, бо повернулися до нього спинами. Той, що в масці, однією рукою обійняв ту, що в джинсах, за шию, а іншою — тримав коло її скроні пістолет. А ще чоловік кричав у напрямку дверей:
— І не думайте зі мною жартувати! Не смійте виходити звідти раніше, ніж я заведу вашу чортопхайку! Інакше — я її вхекаю! На місці кокну!
— Кого, чортопхайку? — чемно спитав Чу. — Хочеш на неї похекати?
— Оцю дівку, дурню! — чоловік обернувся. — І не думай, що я з тобою гра…
Чу не бачив його обличчя, проте в очах грабіжника (а це таки був грабіжник, а дівчина — його заручниця) на мить промайнув переляк, а потім вони закотилися, злочинцеві коліна підігнулися, і він, зомлівши, гепнувся просто на сходи.
— Мабуть, не снідав зранку, — пояснив білій як стіна дівчині-заручниці Чу.
— У-угу, — часто-часто закивала вона і простягла рятівнику торбу. — О-ось, г– гроші тут.
— Я взагалі баранцями розраховуюсь, — відповів Чу, — але якщо вам так буде спокійніше…
Лапи Чу були в наручниках, але він узяв торбу обома зразу.
— Стояти на місці! Не рухатись, я сказав!!! Стрілятиму в лоба! — з банку нарешті вискочив сержант зі своїми «суперменами».
Він обвів поглядом сходи, здивовано гикнув і опустив свою зброю.
— Це ти його? — спитав у Чу.
— Е, вийшов трохи розім'ятись…
— Ну, молодець, хай мене вовки покусають! Спасибі. Вчіться, супермени, як працювати. Давайте, тягніть його в машину.
— А мені вже можна додому? — спитав Чу.
— Яке додому! З нами поїдеш. Думаю, там у басейні якесь непорозуміння сталося.
— Е, дрібниця, — погодився Чу.
— Все одно треба їхати, порядок такий. Буде до тебе кілька запитань.
— Ну, то їдьмо, — кинув Чу. — Та зніміть з нього вже наручники, супермени! — гарикнув сержант Свинобій і, взявши в Чу мішок з грішми, попрямував до машини.
В міліції
Соня не могла заснути. Вона дуже хвилювалася за Чу й картала себе, що не переконала його перевірити підозри у якийсь інший спосіб, не кидаючи Валю посеред басейну. Добре, що Козохватка не чула їхньої змови, інакше й Соня сиділа б зараз за ґратами.
Зрідка дівчинці вдавалося ненадовго закуняти, й тоді їй верзлися всілякі жахіття про те, як великі волохаті й лускаті міліціонери закидають Чу, а за ним і її, в Країну жаховиськ. І начебто за головну в них Валя Лісова. Буцім вона дивиться, як їх закидають, голосно регоче і кричить не своїм голосом: «Дурники! Хіба вас не вчили в школі, що відьми не тонуть?! Це ж проходять у першому класі! Знаєте, за що вам таке?! Бо мій Кучкудук зовсім не їсть кров'янки!…» Бр-р-р-р!!!
Зранку, перед уроками, Соня розповіла про все П'явочці: і про Збіговисько, і про глипача, і про новеньку. А що мала робити, слід же шукати допомоги, щоб якось визволити Чу. Якщо П'явочка нічого не придумає, то вже ніхто інший не зарадить.
— А що ж ви зразу мені не сказали, — трохи образився Сашко, — я б раз плюнути того глипача вичислив.
— Ну, не сказали, — відповіла Соня. — Але ж зараз головне — допомогти Чу.
— Ми повинні допомогти влаштувати йому втечу з тюрми, — вирішив Сашко.
— А як?
— Найлегше зробити підкоп. Але мусимо скласти план дій.
— Ти впевнений, що вдасться? А якщо й нас упіймають?
— То й нас кинуть за ґрати.
— Ага, а що я батькам скажу, коли вони приїдуть? До того ж сумніваюся, що мені дозволять тримати у в'язниці папугу.
— Якого папугу? — здивувався Сашко.
— Я ж тобі казала: батьки привезуть балакучого папугу з Африки.
— Ну, ти таки мусиш чимось пожертвувати заради порятунку друга, — сказав Сашко. — Чу твій друг?
— Ще й який! — відповіла дівчинка. — Але чи не можна якось інакше його визволити?
— Є ще один варіант, але чи він погодиться?..
— Хто чи погодиться?
— Хуба Буба.
— Хуба Буба?
— Так, — кивнув П'явочка, — тільки він може допомогти.
— А як? — не зрозуміла Соня.
— Він — директор школи. А все сталося у школі. Нехай би пішов, нехай би ми втрьох пішли до міліції, поки Чу ще не в тюрмі, і сказали б там, особливо Хуба Буба нехай би сказав, що Чу — гарний учень, що він раніше ніколи нікого не топив у басейні, це було вперше…
— Не годиться, — перебила Соня, — треба всіх переконати, що трапилася випадковість, жарт чи щось таке.
— О, справді — жарт, і взагалі ще не відомо, може, то Лісова сама вирішила прикольнутися, хто її знає, що там у неї в голові, — вона ж новенька.
— Правильно, от тільки чи схоче Хуба Буба йти в міліцію, — засумнівалася Соня. — Він вгзагалі, коли дізнається, що сталося, то вижене Чу зі школи.
— А ми його якось у мовимо,. — впевнено сказав Сашко.
— Спробуймо, — кивнула Соня.
Ніхто не хотів заходити до директорського кабінету першим. Довелося викидати на пальцях. З третьої спроби Сонині «ножиці» порізали Сашків «папір». Сашко просунув у двері голову.
— Дозвольте?
— Фого тобі, П'ятофко? — спитав Хуба Буба.
— Я не П'яточка, я П'явочка, — зашарівся хлопець. — Ми прийшли у важливій справі, з приводу міліції.
— Фо ти вже накоїв, П'ятофко? — знову перекрутив Сашкове прізвище директор. — Яка міліція? Ану, зайди-но.
— Ми вдвох, — сказав Сашко заходячи, і Кіндрат Мусійович побачив за спиною хлопчика Соню.
— Ну-ну, фідайте, розказуйте, — директор вказав поглядом на стільці.
— Учора, — почав говорити Сашко, — на уроці фізкультури сталося непорозуміння. Наш друг… — хлопчик затнувся і запитально глянув на Соню: чи може він називати Чу другом?
Соня ж розцінила цей погляд як прохання про допомогу й сама заговорила:
— Наш друг Чу Пластиліненко ні в чому не винен, і його негайно треба випустити з міліції.
— Так уже й не винен, — пирхнув Хуба Буба, — а фвідки? Уфора Віктор Івановиф приводив мені фвідка, Томофку Козохват, і вона форним по білому мені розказала, як отой ваф Плафтиліненко кинув дівфинку в бафейн.
— Вона помилилася, — впевнено кинув Сашко, — все було зовсім інакше.
— Кажеф, інакфе. Гаразд, зараз ми її пофлухаємо фе разофок.
Директор подзвонив до вчительської, і невдовзі Маргарита Семенівна привела до кабінету Тому Козохват.
— Ану, розкажи, будь лафофка, фо ти бафила вфора на фізкультурі? — одразу ж запитав Кіндрат Мусійович.
— Бачила, бачила, — ніби чекала такого запитання зубрилка, — Пластиліненко хотів утопити новеньку. Валя вона зветься. Він її кинув у глибокий басейн. А П'явочка витяг її.
— Ти хотіла фказати П'ятофка?… — перепитав директор.
— Я П'явочка, від слова «п'явка», — поправив директора Сашко.
— А я як фказав? — здивувався Хуба Буба.
— Ви сказали П'яточка, від слова «п'ята», але річ не в тім, — втрутилася Соня. — Справа в тому, що Чу не збирався топити Валю.
— Не збиравфя? — здивовано спитав Кіндрат Мусійович. — А фому? Тобто я хотів фказати: фо ж то було?
— То був просто жарт, звичайний жарт.
— А ти фо фкажеф? — директор зиркнув на Тому.
— Ну, не знаю, — задумалася Тома і подивилася на Сашка, який з-під столу показував їй кулака, — може, й жарт, а може…
