Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів
Теж менi, iдеал. Але замiсть того я лiзу в портмоне й дiстаю звiдки чарiвну картку. Картка - корисна штука, залишилася менi у спадок, вона дозволяє менi подорожувати бiзнес-класом, зупинятись у вишуканих мережевих готелях, розраховувати на першокласне обслуговування й таке iнше, зокрема така картка змусить вибачити мене як злiсного порушника правил цивiльної авiацiї навiть у тому випадку, коли мене, обдовбаного до нестями, вноситимуть у лiтак бравi молодцi-льотчики. Якщо ви змушенi багато подорожувати та спiлкуватися з людьми у формах, немає нiчого кориснiшого за цю картку.
В лiтаку я пив. Це не новина для вас, друзi, чи не так? Напиваючись удома та спiлкуючись винятково з котом майже мiсяць, я почав розумiти страшнi речi. От, наприклад, я ненавиджу людей. Я намагався згадувати якiсь приємнi моменти, пов'язанi зi спiлкуванням з людьми, але пам'ять нав'язливо пiдкидала суцiльний хмиз у вогонь мого гнiву. Про всяк випадок я не вмикав радiо й телебачення, менi здавалося, що тiльки-но я почую: "Добрий вечiр, ви дивитесь новини, iз вами Свiтлана Леонтьєва", - я розквецяю обличчя цiй тендiтнiй бiлявцi, яка до того ж радить домогосподаркам, яким порошком слiд користуватися. Тобто є людиною, що приносить неабияку користь. Бо знає хоча б щось у цьому життi. А скiльки їй доводиться всього читати, Матiр Божа. А я б їй кришталевою вазочкою, сповненою недопалками - по пицi. I що, допомiг тобi, Свiтланко, твiй порошок??? Це ще нiчого. А що б зi мною було, якби я побачив Вiктора Андрiєнка, Дмитра Корчинського, Iво Бобула, а ще (це взагалi страшно подумати) - Євгена Петросяна чи Регiну Дубовицьку?
Але я ще не був утрачений для суспiльства, бо почав думати, як менi подобрiшати, що б таке зробити, щоб iз мене спало, як квiти з липи, котру старанно трусить наша двiрничка тiтка Наталя, прокляття злої королеви? Де ця доброчинна Герда? Моя власна доброчинна Герда? Агов! Аговкав я довго, бо не було нiкого, щоб заткнути мiй писок, а коту було байдуже, вiн хряцав лосося. Вiн хряцав лосося, але щастя в його примружених очах не було. Що ж робити? I тут мене осяйнула думка, що я можу дозволити собi трохи вiдпочити. На якомусь приємному курортi, на мене завжди позитивно впливало лiто, море, брехливi чайки, вiдносний спокiй, комфорт. Вирiшено, менi треба вiдпочити у… у… е… е… Єгиптi, от де!
Але кiт. Вiддати мамi? Ага, зараз. Пiсля того, як мої найближчi родичi не поздоровили мене з днем народженням, а могли хоча б потелефонувати, я вже мовчу про те, що можна було пiдтримати сина, якого кинула дружина i якому не дозволяється бачити дитину. Хоча, перебуваючи в такому станi, як оце зараз, я не був переконаний, що менi кортить їх усiх бачити. Але кота я їм не поверну. Не вiддадуть вони менi його, а менi потрiбно про когось турбуватися, хоч трохи, хоч би настiльки, наскiльки я здатен, але турбуватися. I тому я задзвонив Лесi. Я був їй винен ленч. "Тiльки завтра", - сказала Леся, такi люди не забувають про обiцянi ленчi.
"Лесю, менi дещо вiд тебе треба". Навiть коли я сидiв, мене хитало. В органiзмi тиждень тривав шторм. "Завтра подзвоню, те, що тобi треба, в мене записано в iншiй книжцi, вибач". З яким смаком вона ласувала замовленими мною омарами, о, якби я вмiв отримувати таке задоволення вiд морепродуктiв, може, тодi й усе моє життя склалося б iнакше. "Що записано?" - тупувато поцiкавився я. "Координати наркологiчного центру, дуже хороший, анонiмний, не сумнiвайся". "Я пиячу тому, що для мене це задоволення, а не проблема. Я iнше хотiв попросити". "Про це й думати годi". Я зрозумiв: у головi Лесi мiй свiтлий образ складався з алкоголю та потягу до дешевих коханок. "Из чего же, из чего же, из чего же сделаны наши мальчишки?" "Припини це, о, Боже". Леся, виходить, теж не схвалювала моїх спiвiв. Гей, чому? Чому, люди, вам не подобається навiть те, що в мене справдi непогано виходить?
"Нi. Розумiєш, у мене кiт. Я хочу трохи вiдпочити, а його треба доглядати". "Скiльки?" - запитала Леся. "Зо два тижнi". "Ага. I скiльки?" Я нещодавно вiдiйшов од справ, але вже забув, що значить дiлова хвацькiсть: "Що скiльки?" "Скiльки ти заплатиш за догляд?" - терпляче пояснила Леся. "А скiльки ти береш?" - своєю чергою поцiкавився я, розглядаючи її блузку, прикрашену розкiшними воланами та розшиту маленькими блакитними квiточками. Цiкаво, акулi б вистачило розуму вдягти таку рiч? Леся, мабуть, думає, що цi квiточки скажуть клiєнтовi: "В мене - найнижчi вiдсотки, найнижчi комiсiйнi, i нiколи й нiкого не ошукую". Можливо, вони таке й говорять, але при цьому Леся забуває, що її власне обличчя каже про зовсiм протилежне. "Я? Ще цього бракувало, вiд котiв тхне". Можливо, вiд котiв i тхне, бо так закладено природою, а от чому смердить вiд людей? Теж природа? Нi, вiд нас смердить тiльки тому, що ми не любимо митися.
"У моїй базi є одна дiвчинка, вона тримає пансiон дрiбних тварин. Зараз ми все дiзнаємося про умови, розцiнки й усе таке". I вона замуркотiла в телефон. "Танюсю, це - Леся, як справи, кицюню?" Цiкаво, а ця "кицюня" здогадується, як зневажливо Леся ставиться до котiв, чи вiд "кицюнi" так само смердить? "Ну що, я домовилася". Леся занотовує на маленький папiрець координати "кицюнi", протягує менi.
Я знаю правила її гри. "Ленч при поверненнi?" "Нi", - несподiвано для мене каже вона. "Два папiруси на загальнi етнiчнi теми, вiдразу, як приїдеш, замов для них палiсандровi рами, скло.
I кальян, великий, краще в жовтуватих тонах, а до нього яблучний тютюн, я закiнчую ремонт у новiй хатi, i кухня в мене буде здизайнована в схiдних традицiях, навiщо купувати щось тут, коли ти так вчасно прямуєш до Єгипту?"
Яка хвацькiсть, мiй тесть, мабуть, вдавився б, дiзнавшись, що iснує така вправна жiнка - i вона не його донька. "Як звати кота?" - питає Леся. От i маєш, нiколи б не подумав, що їй це треба знати. "Мартiнi" - кажу я. "Досить тобi пиячити, любий", - рiшуче каже Леся. "Це так звати кота, я не п'ю мартiнi. Навiщо пити мартiнi, коли розумнi люди вигадали горiлку?" "Мартiнi? О, невже? Б'янко чи Росо?" Все-таки Леся - типова людинка, типова жiночка, бо у вiдсоткiв 99,9 людей реакцiя на iм'я мого кошака була б саме такою тупою: "Б'янко чи Росо?" Обмежене людство, якби не було того самого 0,1 вiдсотка, у нас нiколи не з'явилося б комп'ютерiв, радiо, теплої води, машин, лiтакiв та навiть велосипедiв. Я посмiхаюсь, я дiзнався про її таємницю. Вона - посереднiсть, умерла б, мабуть, якби дiзналася. "Мартiнi Чоколято", - кажу я.
I не брешу, бо кiт мiй темно-рудий, майже коричневий. "Чоколято? - дивується Леся. - Гiвно, мабуть, якесь, бо я такого не пила". Авжеж, люба.
Чудово вiдпочивати в Єгиптi в готелi "Рiтц Карлтон". Не були, нi? А чого так? Раджу, раджу. Шикарний готель, а яке обслуговування, а який дешевий кальян та свiжi соки з такими назвами фруктiв, що спочатку здається, що це не фрукти, а якась мiсцева отрута. Едем, справжнiй Едем. Правда, Едем густо населений рiзноманiтними людьми, а люди, шановне панство, здатнi зiпсувати навiть Едем.
Я їхав сюди для того, щоб набратися сил i закохатися в людство, принаймнi повiрити в те, що не все так погано, як менi здається. Вiдверто кажучи, я обрав не найкраще мiсце. Тому що чудово вiдпочивати в Єгиптi в готелi "Рiтц Карлтон". Погано лише те, що чудово вiдпочивати там багатьом. Коли у вас мiцнi нерви, то доволi цiкаво спостерiгати за людьми, якi вперше потiшили своєю присутнiстю готель "Рiтц Карлтон", їх помiчаєш вiдразу, бо це саме вони кидаються на живi квiтковi композицiї, котрi розставлено тут рясно, труть листя, пелюстки, квiтки, принюхуються й волають: "Воно ж, блiн, ето!!! Воно ж, блiн, живе!!! Це ж скiльки бабла просрано!" Знаєте, я розумiю, що в це важко повiрити, але цi люди - не iталiйцi, не нiмцi й навiть не американцi.
Вони ж перевертають англiйськi порцеляновi заварники в ресторацiях так, що заварка виплескується на натуральнi пастельного кольору скатертини з льону, тiльки для того, щоб побачити клеймо видатних порцелянових фабрик. "О, братело, диви, це ж реальна порцеляна!" Потiм на скатертинах залишаються плями насиченого темно-жовтого кольору, котрi спочатку надзвичайно дивували служок, тому що справляли таке враження, наче на скатертини помочилася зграя ельфiв, у яких, до того ж, проблеми з нирками.
Вони ж намагаються помiняти тканини, якими драпiруються численнi подушки, i дуже обурюються, коли їм лагiдно забороняють це робити. Вони так само намагаються поцупити частини срiбних столових сервiзiв, але служки навченi, i вони стоять на охоронi готельних iнтересiв, тому крадiї постiйно потрапляють у скрутне становище, i кожного разу щиро дивуються, коли темношкiрi руки обережно торкаються їхнiх бiлих ручок-хапужок. "Чого ти причепився, чорне сучидло, в тебе що, око на всю дупу?"
Вони ж годують екзотичних рибок булками, якi крадуть пiд час снiданкiв. Булки вони ховають у шорти та пiд футболки, щойно побачать служку, який наближається до них. Служки спецiально навченi глядiти за тим, щоб рибок не годували. Варто зауважити, що поки залiзну завiсу не пiдняв усесвiтньо вiдомий конферансьє на iм'я Михайло Горбачов, спецiально навчених служок при готелi не було, бо якось нiкому не спадало на думку годувати булками екзотичних рибок, тим бiльше, коли на маленьких акуратних постерах було написано, що слiд утримуватися вiд годування рибок. Тепер цi написи зроблено винятково росiйською мовою, ги, чи можна налякати написами радянську людину? Котра дозрiвала, росла на численних заборонних написах i завжди їх iгнорувала? Не можна. Але звiдки це знають мiсцевi? Хоча трохи б мали бути обiзнаними, бо дехто в нас учився.
