Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів
"Якби в тебе була совiсть чи навiть тiнь її, ми з тобою б зараз не розмовляли", - сказало воно. Пихате мурло. "Знаєш, поки що ми не стали товаришами, i невiдомо, чи станеться така щаслива подiя, тому моя тобi порада, любчику: обирай слова, бо потiм не знатимеш, де приткнути зад, як тобi буде боляче, ага". Але я став смiливцем. Чому? Тому що второпав, що воно є. А понад усе нас лякають невiдомi речi, й коли приходить доволi вiдоме страхiття, то воно вже й не таке страшне, тому що знайоме. Не можу сказати при цьому, що воно дуже приємне, але все одно - знайоме. Це наче зустрiч iз огидним сусiдом, який тричi заливав твою хату пiсля євроремонтiв, застрелив твою бабцю, пiдвiсив на штахетнику твого кота, самого тебе схилив до орального сексу з верблюдами i нiколи не вiдшкодовував завданих збиткiв.
"Душа моя тобi потрiбна, так?" - зверхньо запитав я.
Я був начитаним хлопцем. Воно загиготiло. "Душа твоя, твоє заплямоване душисько? Так, треба, а що, так i даси? Без пручань, без торгiв?" Я замислився. Треба ж добре обскубти гада. "Гей, хлопче, про слова - пам'ятаєш?" Я пам'ятав. "То як менi тебе називати?" "А що, любчик не знає мого iменi чи проблеми зi словниковим запасом?" Любчик знав, проблем у любчика не було (якщо не зважати на одну волохату проблемку). Але чекав на пропозицiї. "Добре. Називай мене Месiр".
"Месiр". Оце полохало - i Месiр? "Я не можу звати тебе Месiр, ти вже вибач", - зiзнався я чесно. "Ну, обери якийсь варiант, у мене сьогоднi непоганий настрiй, може, й погоджуся…" Вiн вiдригнув. Невже воно п'є пиво? "Нi, це не через пиво". Як iз ним зручно, от що означає: чуйна людина. Але ж воно не людина, може, тому й чуйне? "Слухай, звiльни мене вiд фiлософiї. Зазвичай вiд цього в мене псується настрiй, а якщо в мене зiпсується настрiй, то я буду вимушений зiпсувати настрiй i тобi". "А тобi не здається, що це так дрiб'язково - псувати iншим настрiй тiльки тому, що хтось зiпсував твiй?" Судячи з того, що його очиська втратили свою зворушливiсть, я зрозумiв, що зайшов задалеко i зараз мушу вiдгребти назад. "О'кей, о'кей", - допомiг собi руками, роблячи заспокiйливi жести.
"То що? Придумалося?" - голосно запитало воно. I я прокинувся. I цього разу заверещав, як навiжений. Я думав, що все це менi наснилося, але - нi. Воно сидить у моєму крiслi, воно склало рученята, воно впевнене в собi, як у таке-о не вiрити? "О, вже краще. Починаєш правильно мислити, любчику". "Слухай, чи не мiг би ти не називати мене любчиком? Мене вiд цього нудить". "Мiг би. Але не буду. А нудить тебе через те, що ти забагато пиячиш". Отакої. А я все життя (ну, не все, звiсно, це так говориться просто - "все життя") думав, що воно має схвально ставитися до всiх порокiв, i до пияцтва також. "У принципi ми схвалюємо пияцтво, коли цим займаються нашi iдеологiчнi вороги, але коли пиячать нашi спiльники? О, це вже нас, любчику, дуже непокоїть". "Нас?" "Ага". Тобто воно таке не одне. Воно мовчить, робить вигляд, що не пiдслуховує. "Тобто я - ваш спiльник, так?" "Потенцiйний, це поки що все, що я можу обiцяти, але, на перший погляд, перспективний". Боже мiй, вiн говорить, як менеджер. "Кого це ти згадав, ще й всує?" "Е", - швидко вибачаюся я. "Бiльше такого не повториться, Месiрко". "О! Я зватиму тебе Месiрко, тому що ти - сiрий i, вибач, невеличкий за розмiром". Воно гмикає. Мабуть, може збiльшуватися. "Може, може. Багато чого може. I в разi, якщо ти будеш поводитися грамотно, зметикував? Тодi в тебе з'явиться можливiсть переконатися в моїх можливостях".
"I що менi для цього робити? Для того, щоб отримати всi цi блага? Ага, зметикував". Я йду в iншу кiмнату, яку називаю гостьовою, я принципово дивлюся телевiзор тiльки там, повертаюся зi швейцарським ножиком, маленьким, гарненьким з червоною ручкою, менi здається, що я поцупив його в Бернi, винiс iз готелю, так вiн менi сподобався. Воно не встигає нiчого промовити, як я чиркаю собi по зап'ястю.
Не сильно, але кров тече. "Хiба мати винувата, що дитинка дурнувата", - чую його голос. "Де договiр? Давай його сюди, будемо пiдписувати". "Який ти швидкий. Дзуськи". Воно вiд мене вiдвертається, бере "Плейбой", гортає його, гмикає й вiтається з дiвчиною березня, бiлявкою з величезними цицьками. Я стою, наче бовдур iз вимитою шиєю, в нових трусах i випраних шкарпетках, а дiвчина так i не з'явилася. Кров спокiйно продовжує текти на свiтлий килим.
"От народ. Нiчого не можуть нормально зробити, а от нагидити, зiпсувати, засрати щось - це їм як два пальцi об асфальт".
Воно гойдається на картинi, що висить над моїм розкiшним лiжком.
На нiй зображена незнайома жiнка. У принципi, було б дивно, якби у двомiсному ВIП номерi готелю "Рiтц Карлтон" хтось повiсив зображення знайомої менi жiнки. Воно гойдається ще активнiше, i я починаю хвилюватися. "Ти б обережно, це, мабуть, оригiнал, менi потiм за все це платити". "Теж менi, не роби вигляд, що розумiєшся на мистецтвi". Таки пройняло його. "Ти мене дратуєш, любчику. Всi цi нiж, кров, любов - як це все дешево. Ненавиджу дешеве". "Де договiр, контракт чи як ви це називаєте?"
"Ти занадто поспiшаєш. Звiдки така скрута? Знаю, знаю. Про те, що це були останнi грошi, любчику. Ну, ти ж сам чудово розумiєш, що той, хто не вмiє їх заробляти, не вмiє ними правильно розпоряджатися. Тому ти тут, тому ти без копiйчини, тому вдома тебе чекає тiльки порожня чужа хата". "I кiт, - кажу я. - Ще на мене чекає кiт". "А, так, кiт. Я це не рахую, - вiдмахується воно вiд кота. - Цi всi вашi людськi уподобання, почуття до тварин - не розумiю цього. Краще б училися любити одне одного". Я вiдчуваю, що пiсля цiєї фрази мої очi розширюються. "Чого вилупило очиська? Ти що, вважаєш, що пiсля моїх слiв людство кинеться одне одному в обiйми? Ха!" "I ще. Кiт тебе не чекає, марно сподiваєшся, не та це iстота, що когось чекає, ага".
"Я так розумiю, що контракту не буде, так?" "Так. Вiрно розумiєш, приятелю. Зарано. Я в тобi не впевнений, щось у тобi мене насторожує… Немає в тобi надiйностi та однозначностi. Якийсь ти глевкий, знаєш, вiд таких завжди очiкуєш якусь гидоту…" "Навiщо тодi ти прийшов?" Я почуваюся ошуканим. "Це поширена практика. Треба ж подивитися, чим людина дихає, що її хвилює, чим вона, власне, живе? Чи буде вона дотримуватися наших правил?" "У вас є правила?" "Звiсно. Вони є всюди, цi клятi правила". "Правда, комусь це - правила, а для когось це - безлад i повна вiдсутнiсть принципiв". "Розумiєш, вiдсутнiсть принципiв теж може виявитись якимось принципом. Не життя, а плутанина, еге ж?" Воно позiхає. З цього я роблю висновок, що вони сплять. А ще - втомлюються.
"Нi, але iнодi стає нуднувато", - каже воно й пiдморгує. "То ти мене присаджуєш на випробувальний термiн?" "Можна назвати це й так. Я буду давати тобi деякi поради, стежити за всiма твоїми реакцiями, рефлексами, я постiйно буду поруч". "То що менi робити на пiдтвердження своїх намiрiв продати душу? Може це - спиляти дерево, спалити хату i вбити сина?" "Тьху, - чую я. - Який примiтив, ти що екстремiст? Мавпа все це може зробити. Простiше за все щось псувати, а ти зробити спробуй. Треба вчитися бути вибагливiшим до всього, навiть до своїх огидних вчинкiв". Воно думає, що я - посереднiсть, точно так я думав про Лесю, може, посипати голову попелом? "А от це робити вже пiзно", - каже воно й цокає язиком. А вiн у нього довгенький, ще б пак, стiльки патякати.
Ми збираємося, вiрнiше, збираюсь я. А воно мандрує плафонами та картинами, iнодi вiдпочиває на крiслi, постiйно на ньому крутиться, невгамовне й енергiйне. "Слухай, якщо вже ти будеш постiйно поруч зi мною, то не була б твоя ласка зробити менi кавусi?" "Що-що? А, кавусi тобi. Нi. Цього я не можу, ти що. Я ж нематерiальне", - гигикає воно й на пiдтвердження своїх слiв боляче б'є мене по потилицi.
Усе, тепер я сиджу в крiслi салону бiзнес-класу. Менi хороше. Я зiбрався заплющити очi, як помiчаю, що воно нишпорить руками пiд спiдницею засмаглої панi, котра сидить поруч зi мною. В неї замрiяний погляд. У мене ж знову очi лiзуть на лоба. "Чого вирячився?" - питає мене панi. "Вам нiчого не заважає, е… пiд спiдницею?", - питаю я. "Ще щось бовкнеш, то тобi нiчого не буде заважати пiд штанами", - промовляє злобно вона. Зараз вiдгризе яйця.
Свiт сповнений агресiї. "I не кажи, - пiдхоплює воно, продовжуючи мацати панi пiд спiдницею. - Менi здається, що всi ми перетворюємося в атрибути Пекла, а саме Пекло от-от стане бутафорським, ви, люди, робите все за нас, поводитеся точнiсiнько як ми, умiєте створювати таке Пекло, порiвняно з яким наше схоже на профспiлковий санаторiй iз харчуванням чотири рази на день та оздоровчим масажем. Але я тобi нiчого не казав. А вона нiвроку". Слово "масаж" у поєднаннi з його пiдспiдничними манiпуляцiями викликає в мене смiх, i я давлюся мiнеральною водою "Евiан" без газу. Панi просить, щоб її кудись пересадили, але мiсць немає.
"Чого ти це робиш, ти ж нематерiальне, вона ж нiчого не вiдчуває", - шепочу до нього я. "А яке менi до неї дiло? Головне, що я вiдчуваю всю її матерiальнiсть усiма фiбрами своєї нематерiальностi", - воно знову менi пiдморгує. "Я трохи вiдпочину? Трохи здорового сну менi не завадить?" - питаюся я. "Нi, в мене ж рот не зайнятий, хоча… Нi, все-таки утримаюся, не така вже вона й солодка. Отже, тобi потрiбнi iнструкцiї, вони в мене є. Ти розумiєш, що залишився бiля порожнього корита в той час, коли бiльшiсть нiкчем уже талановито прилаштували кудись свої жирнi дупи? I тобi що, здається це справедливим?" Я сказав, що справедливим менi це не здається. "Ви б не могли заглохнути, вже дiстали", - каже засмагла сука, що сидить поруч. Якби хтось нишпорив у моїх штанах, я б поводився набагато лагiднiше.
