Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів
Служки приходять, булки ховаються в шорти та майки, пiдпiльнi годувальники рибок обурюються: "А що я? Чого це ти до мене докопався? Ти що, чорна мавпо, крайнього, блiн, знайшов? Нi хера я їх не годував". Так воно буркотить, поки йде мiстом до готельного парку. Негодований хер при цьому залiг на лiвий бочок, його риси легко можна вгадати (якщо вам уже зовсiм нема що роботи) пiд бiлими шортами, якi насправдi не шорти, а сiмейнi трусняки. Вiн скрутився вiд голоду. Вiн тихо стогне.
Цi ж самi люди роздивляються тонкi гiлки рослини, що в'ється по стiнах i квiтне нiжними рожевими та молочними квiтками. Цi рослини прикрашають веранди номерiв. Люди принюхуються, приглядаються, аж потiм телефонують нездарам, що залишилися в далекiй росiйськiй веснi, яка схожа на росiйську ж зиму. "Слухай, тут у мене пiд вiкном спецiально заплели й пiдклеїли сакуру, прикинь, а? Що, не чутно тобi? (Починається активне дмухання в мобiльну трубку "Самсунг" останньої моделi, яка коли щось i не робить, то хiба що мiнет, а може й робить, але поки нiхто не допетрав по це до неї звернутися.) Га?? Са-ку-ру. Та це такий японський жасмин!"
Коли настає вечiр, можна засiсти в ресторанi, насолоджуючись iнтелiгентною тишею, палити кальян, повiльно смакуючи чай, заварений на якихось хитруванських мiсцевих травах, i налаштовуватися потроху добрiшати. Аж потiм, ти не розумiєш як, але бачиш результат, вони спромоглися домовитися з мiсцевою пiанiсткою, котра щовечора дає насолоду вашим вухам та душi джазовими акордами, виконує пiснi Френка Синатри, який повiдомляє, як непогано пожив i в 17 рокiв, i в 21, о, це був прекрасний рiк, який же то був прекрасний рiк! Але несподiвано ти чуєш: "Как упоительны в России вечера, у-у, а". I розумiєш, що для цих людей немає нiчого неможливого, а ще ти усвiдомлюєш, що подобрiшати сьогоднi нiяк не вийде.
А коли ти йдеш гуляти з випадковою, але досить приємною дамою, i намагаєшся вiднайти якесь затишне мiсце поза територiєю готелю, бо при дамi iснує чоловiк (тому що чоловiки завжди iснують при таких дамах, i її чоловiк трохи нервовий, бо чоловiки, якi завжди iснують при таких дамах, найчастiше не можуть бути не нервовими), у вас єгиптяни безпомилково впiзнають росiйськомовних людей. Вас викрито, незважаючи на глибоко продуманий камуфляж: на вас - бiлий светр вiд Френка Мюглера, недбало накинутий на атлетичнi плечi, на нiй - вишуканий шовковий шалик у тендiтнi маки вiд Йошi Ямомото, яким вона прикриває кумедне ластовиння, через яке комплексує все життя. Ви думаєте, що вони зараз почнуть чiплятися до вас, просити зробити покупку, але вони просто верещать, ослiплюючи бiлими зубами, якi нiколи не знали про Орбiт Супер Мiнт: "Привiт? Як справи? Харашо? Заїбаца!" Ти вже не романтично налаштований, її грайливий настрiй перетворюється на регiт. I жiноча терапiя, що стовiдсотково мала б зрушити твоє вiдношення до людей у бiк потеплiння, такий собi жiночий Гольфстрiм, не спрацьовує.
А коли, нарештi, ще бiльше зневiрений у людствi, нiж ранiше, ти стоїш у холi, щоб дiзнатися в адмiнiстратора, чи не приходило на твоє iм'я нiяких факсiв (бо, може, "кицюня" не пожалiла офiсних грошей i написала тобi про стан здоров'я залишеного кота), ти бачиш хлопця з рахунком, бiльше схожим на газету "Таймс". Вiн розмахує цим "Таймсом" перед обличчям адмiнiстратора i вважає за необхiдне вивалювати тому на голову вельми приватнi пояснення. "Менi сказали, що ця шльондра - манекенниця, i що? В неї ноги навiть не метровi, пiдсуєтили коротколапу карлицю. I бачте, скiльки ця манда наїла? Як той, у дитячому вiршику. О! Робiн Бобiн Баран Бек. Поназивають, блiн, як тiльки дiти таке запам'ятовують. Це стерво говорило, що йде провiтритися, бракує їй, блiн, повiтря, риба недотрахкана, а сама лазила по кабаках тутешнiх, погань. Я ж навiть її не трахнув, блiн, як повне мудило. А воно носом крутило весь час, i це їй не те, i те не так, i цiпуру я їй купив не таку товсту, як її, блiн, губа, i взагалi мало роблю їй подарункiв. Дупа маленька, а претензiй, блiн, претензiй. Як зустрiну, то я її носа довгого з ротом зрiвняю, сука невдячна".
Я побажав йому удачi. За це вiн назвав мене козлом. Але на козлiв я припинив звертати увагу ще вдома. Я їх просто рахував, як i "мудил", як i "пiшовнахердовбак", як i "отсосiпiпетка" й усе таке iнше, я вiв звiтнiсть, людство мусить вiдповiсти за все, за кожне моє страждання. Я вислухав вiдповiдь адмiнiстратора на моє запитання, чи не прийшов менi факс про мого кота: "Ноу, сер, насинг ебаут йо кєт. Ай ем рiалi сорi", розплатився й пiшов у номер трохи поспати. "Єбаут". Отож.
Перед тим, як поринути в сон, я подумав над тим, що рiвень моєї ненавистi до людства пiдiйшов до макiвки, от-от закипить, i я не знаю, що з цим робити, треба щоб хтось надпив, або я почну її розливати на всiх i кожного. Та хто ж здогадається сьорбнути ненавистi, що клекоче в твоїй макiвцi, перетворити її на живу воду, i тим самим врятувати тебе i весь цей свiт? Агов, люди, агов, герої, де ви є, чи ви чуєте мене?
Нi, вони зайнятi тим, що знiмають стрiчки про те, як величезнi чудовиська ходять мiстами, жеруть пересiчних громадян, руйнують будинки, псують технiку; вони знiмають фiльми, в яких жадiбнi до кровi чужi потвори народжуються в людських шлунках; вони вигадують сценарiї, згiдно з якими в дитячi сни приходить Фредi Крюгер i полосує всiх ножами; а до вiдпочивальникiв на озерах чiпляється ненажерливий Джейсон, який душить їх пачками й рубає сокирами навпiл; у той самий час туристами, що мандрують рiчками Амазонiї, ласують велетенськi змiї, та пацюки зжирають живцем водiїв потягiв у нью-йоркському метрополiтенi; а поважний розумник Лектор, замiсть того, щоб читати десь лекцiї (ги-ги, оцiнiть каламбур!) смажить мозок вiдчайдушного полiцiянта для жiнки, котру, попри все, покохав. Я все думаю, а чи була вона настiльки голодною?
Чому ви займаєтеся цим лайном, га? Всi ви, га? Слухайте, поруч iз вами живе дiд, котрому варто тiльки сказати: "Привiт, як справи? Ви не проти келиха вина чи партiї в шахи сьогоднi ввечерi?", i тодi вiн не вб'є свого сусiду тiльки за те, що той смажить оселедець на кухнi з вiдкритими балконними дверима, бо в нього з'явиться сенс життя. Ви й шахи, це буде його сенсом життя. Дрiб'язково, думаєте ви? Можливо, для вас це дрiб'язок, але не для цього дiда, i ви вiдчули б це, якби хоч раз зазирнули в його очi.
А це - дiвчина, яку треба просто погладити по русявiй головi, сказати, що все минеться - i вона завтра не викинеться з вiкна, перед тим не вимкнувши крана, щоб хатнiм тарганам - єдиним її спiврозмовникам - було що пити, та залишивши записку про те, що вона нiкого не звинувачує i йде тому, що виявилася нiкому не потрiбною. А це - хлопчик, котрому треба вчасно пояснити, що не можна валтувати маленьких дiвчаток i мучити кицьок, тому що їм боляче, а замiсть того подарувати йому гiтару й платiвки "Бiтлз", i тодi країна не отримує серiйного валтiвника, а пiдлiтки всього свiту отримують генiального рок-музиканта. А це… Чекайте, де ви, кому я це все говорю? Пiм-пiм-пiм-пiм-пiм. У вас зайнято. У вас постiйно зайнято. Як i в мене. В нас зайнято. Агов, я щойно розповiв вам майже цiлий сценарiй найжахливiшого фiльму жахiв, котрий iснує паралельно з нашими життями, хтось не шкодує кiноплiвки, але чому ми всi цього не бачимо? Чому не дамо цьому ради? Невже всi ми на церемонiї вручення "Оскара"?
Воно з'явилося вранцi. Якраз тодi, коли я пiшов голитися до ванної кiмнати. Нiчого, як то кажуть, не вiщувало бiди. "Не треба красти рушника, любчику, хоча вiн, звiсно, надзвичайно пухнастий, i твоє тiло його схвалює. Я хочу тобi сказати, що й рушник схвалює твоє тiло, ага". Якщо ви гадаєте, що пiсля цiєї зухвалої заяви я продовжував голитися, при цьому насвистуючи: "Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза?" - то вас, шановний, неможливо вразити нiчим. Цвяхи б робити з таких людей, як ви.
Я ж гепнувся на пiдлогу, вкриту гумовим килимком, який боляче вп'явся в мої оголенi сiдницi. "О, можу собi уявити, який малюнок отримає ваша дупка. Геометричнi абстракцiї, я б навiть сказав - квадратики, о, любчику, як би заздрив вам Малевич", - загиготiло воно. Я ж подумав, що на моїй дупi вiдiб'ються не лише квадрати, а й герб! А може, герб якраз припадає на ту щiлину, ну, ту саму, ви знаєте… За дупу мою турбується. "А ну, вшивайся звiдси, пєдiк", - видушив iз себе я. "Вiн лютує, ти ж ба!" - долинуло звiдкись лiворуч, до того ж зовсiм близько. I тодi я його побачив. Воно висiло на рiвнi моїх очей. Воно було, як вам сказати… Таке краще не описувати. Скажу одне: те, про що писав Гоголь, те, що так талановито змальовував нам Булгаков, i те, що зображав Аль Пачiно, в моєму випадку мало зовсiм iнший вигляд. Вiдверто кажучи, не такий гарний, ага. Вигляд волохатої плями невеликого розмiру з маленькими зворушливими очиськами. Я не надто прямо? Чи не надто завуальовано? Ви зрозумiли, про кого я? Я не хотiв би називати його iм'я, бо може з'явитися, його нiчим не годуй, тiльки згадай - як воно стрибне до вас прямо в лiжко. Майте на увазi, стримуйтесь. Не маєте такого намiру? Нестримнi ви мої. Ну, чинiть, як знаєте, я вас попередив. Совiсть моя начебто чиста. Начебто. Гей, совiсть? Гей-гей, совiсть? Агов, совiсть, ти де?
"Якби в тебе була совiсть чи навiть тiнь її, ми з тобою б зараз не розмовляли", - сказало воно. Пихате мурло. "Знаєш, поки що ми не стали товаришами, i невiдомо, чи станеться така щаслива подiя, тому моя тобi порада, любчику: обирай слова, бо потiм не знатимеш, де приткнути зад, як тобi буде боляче, ага". Але я став смiливцем. Чому? Тому що второпав, що воно є. А понад усе нас лякають невiдомi речi, й коли приходить доволi вiдоме страхiття, то воно вже й не таке страшне, тому що знайоме. Не можу сказати при цьому, що воно дуже приємне, але все одно - знайоме. Це наче зустрiч iз огидним сусiдом, який тричi заливав твою хату пiсля євроремонтiв, застрелив твою бабцю, пiдвiсив на штахетнику твого кота, самого тебе схилив до орального сексу з верблюдами i нiколи не вiдшкодовував завданих збиткiв.
