KnigaRead.com/
KnigaRead.com » Юмор » Юмористическая проза » Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

На нашем сайте KnigaRead.com Вы можете абсолютно бесплатно читать книгу онлайн Лариса Денисенко, "Корпорація ідіотів" бесплатно, без регистрации.
Перейти на страницу:

чудово розумiли, що оце зараз вiдбувається мiж нами. "Не подобається", - сказав Костя, зробивши удаючи жаль. "Та що ти", - сказала дружина, яка зайнялася застiбуванням удзика на його сорочцi. "Та що ти", - вiдлунив я, цiлуючи її неслухнянi схолоднiлi пальцi, яким усе нiяк не вдавалося впоратися з удзиком. Тепер уже вона йому назастiбується, i вiн їй нарозстiбується. Суки.

"Суки", - якось замрiяно сказав я. "Е-е-е-еп?" - вiдгукнувся Сергiй. Виявляється, весь цей час, час мого перебування на весiллi, вiн сидiв поруч i доганявся принесеним вином. "У мене є одна мрiя", - сказав я. "О, друже, то ти став скромнягою", - посмiхнувся Сергiй. "Усього лише одна мрiя?" "Ага. Точно. Скромнягою", - менi було гидко на нього дивитися: чому вiн не вшивається, вино ж геть висмоктав?

"У мене вдома немає нiякого питва", - я вирiшив прояснити перспективи. "Давай вип'ємо кави?" Я помiтив, що вiн влiз у мої капцi. "Ненавиджу, коли хтось лiзе в мої мешти. Козел", - подумав я. "Буде тобi кава". I пiшов її варити. "У вас що, нiхто не прибирає на кухнi?" - раптом почув я, вiн стояв за моєю спиною.

Отже, за моєю спиною була солодка пика, вправний член та колишнiй друг Сергiй, що нажлуктився португальським вином. "Ти шукаєш роботу?" - вiдповiв я запитанням, вiн захихотiв. Дуже смiшно, ага. Це я шукав роботу, але про це не варто було навiть згадувати в його товариствi.

"То яка вона, твоя мрiя?" Я мовчки на нього дивився. "Мрiя, ти ж казав про мрiю?" Вiн думає, що я його не чую. "Втрата родини та роботи не тягне за собою втрату слуху, не верещи".

"Та я не верещу наче", - вiн знову посмiхався. Кожна його посмiшка вiдгукувалася в менi отруйною слиною. "Мрiя дуже проста, чувак. Вiднайти того психолога, котрий радить на шпальтах модних журналiв, як поводитися подружжю, а потiм трахнути його лижною палицею. Разiв п'ять. А знайти його дуже просто через редакцiю.

Тобi, до речi, не спадало на думку, що якщо поведiнка твоя не бездоганна, то тебе так просто знайти? Знайти й трахнути лижною палицею разiв п'ять, спадало тобi таке не думку?" Я не помiтив, як пiдвищив голос. Вiн хутко забрався геть. Я бiльше його не бачив, i знаєте що? Я зовсiм за ним не сумую. Ба-ай.

Утiм, вiн, мiй колишнiй друг, послугував менi штовхачкою. Того ж дня я встав iз лiжка, вдягнувся, пiшов до банку й подивився на залишок на своєму рахунку. Дещо там було. Я зняв грошi й пiшов до агенцiї нерухомостi, де працювала моя колишня однокурсниця Леся. Вона не знала про мої родиннi позови та робочi злиднi, тому люб'язно зголосилася менi допомогти. "Чого так термiново?" "Коханку треба оселити", - вiдповiв я. "Шикарно?" - Леся виглядала дуже по-дiловому i, як я встиг помiтити, вiдразу брала вола за роги. "Нi, абияк. Знаєш, вона абияка коханка". Леся здивовано пiдняла брови. "Тю, теж менi проблема. То знайди собi iншу!" От пiшли жiнки, власне кажучи, я давно з ними не спiлкувався, остання молода жiнка, з якою я спiлкувався (якщо таке взагалi можна вважати спiлкування), була схiдна дiва, i спогади про неї на даний момент свiтлими не назвеш, але я не мiг припустити, що в жiнок зникло почуття солiдарностi.

Леся знає, що я одружений, навiть бачила мою дружину, i що - їй зовсiм її не шкода, вона не обурюється тим, що я оселяю коханок? "Слухай, - питаю її. - А ти зовсiм не спiвчуваєш моїй дружинi? Ну, так, по-жiночому: оце я вештаюся по коханках, орендую їм квартири, а ти така спокiйна, навiть не збираєшся виховувати мене? Або навiть прочитати менi мораль, щоб менi стало соромно?" "А що, твоя дружина платить менi комiсiйнi?" - питає своєю чергою Леся, її музичнi пальцi пурхають по клавiатурi, наче вона виконує скерцо, натомiсть вона набирає договiр житлового найму. Сучаснi скерцо - договори. "Та й узагалi, - вiдривається вiд монiтора. - Я ж iз тобою вчилася, а не з нею". "Це абсолютна правда", - кажу я.

Квартирка така собi, трохи менша за вольєр для двох алабаїв, розташований перед замiським будинком мого коханого тестя. "Знаєш, любий, я знайшла тобi найлiпше, що можна було вiднайти на ринку за такi кошти". Леся сувора й агресивна в червоному костюмi, її спiдниця дуже рухлива i схожа на мулету в руках матадора, зараз вона похитується на Лесi, а через мить - повисне на тому стiльцi. Але це вже я сповнився марних сподiвань, Леся виконала свою роботу, отримала свої комiсiйнi, а тепер я випав зi сфери її iнтересiв i заважаю їй жити.

"Дякую", - ввiчливо кажу я, менi здається, що моя ввiчливiсть вельми доречна, кiнець кiнцем вона перша людина за цей млявий перiод часу, яка придiлила менi увагу - так, за грошi - але не вiдмахнулася вiд мене, як вiд серпневої мухи. "Повечеряємо разом?" "Кращеланчтiлькиресторанобираюянацьомутижнiдорогийчао". Ого. Вона стрекоче, як кулемет, однiєю рукою набирає номер на мобiлцi, iншою намагається вiдчепити вiд зв'язки мого ключа, нарештi простягає його менi. Я ледь уторопав, що вона менi говорить. "Так, Зураб Авангардович, чемо окро, дорогенький, як вашi справи? О, так, так, Каринцi хатка дуже сподобалася". О, то вона вмiє теленькати, наче пташка. Ах, чому, чому я не Зураб Авангардович, хоча хто знає, коли й де i йому, бiдоласi, скрутять яйця. Леся рвучко пiдводиться, щоб якомога скорiше вшитися звiдси, її спiдниця - мулета, сповнена обiцянок, наче дає менi ляпас. Шкода, що я не бик. Шкода.

"Так, мамо, це я i тiльки я, i нiхто крiм мене, забрав кота. Вiн у мене". Мама питає, де це - у мене. Дивно, коли я повiдомив, що з'їхав з хати, почув тiльки подих полегшення, нiякої зацiкавленостi, стурбованостi, жодного запитання, а от адреса перебування її кота маму дуже хвилювала. Вона почала з кота, з котячої долi: де вiн, що з ним, чи не стрибнув з балкону й таке iнше. Я повiдомив, за якою адресою мешкає кiт. "Синку, я не розумiю, навiщо ти його забрав, твiй спосiб життя буде його дратувати, вiн звик жити з нами, зi мною, з татом". Чули, ага? Не вiн буде менi заважати, а я, бачте, буду його дратувати. "Я буду поводитися бездоганно", - кажу я мамi. Мене починає втомлювати ця розмова. Мама мовчить, бо не знає, що їй на це сказати, вона не знає, що в моєму розумiннi означає бездоганна поведiнка. Нарештi вона знову зiтхає й каже: "Ну, тодi добре. До зв'язку". Цiкаво, як вона буде зi мною зв'язуватися, якщо навiть не поцiкавилася номером мого телефону.

"Мамо". "Що?" - питає вона, занепокоєна тим, що я продовжую нашу бесiду. "А тобi хiба не потрiбний номер мого телефону?" "А, ледь не забула", - каже мати. Я кривлюся. Диктую номер. "Записала?" "Так, синку. Записала. Па-па, батько дзвонить, пiшла вiдчиняти". О другiй дня? О, як батько, виявляється, рано повертається з роботи.

Я дивлюся на кота. Вiн вилизує свої яйка, з чого я роблю висновок, що мiй кiт - онанiст i чепурун. Умостився на блакитному килимку. Добре. А як його звати? Я наче схаменувся, але ж я не знаю, як його звуть. Чорти. Набираю маму. "Алло?" Мама навiть не приховує свого роздратування: коли вона казала "до зв'язку", то сподiвалася, що коли я й запрагну спiлкування, це станеться хоча б через мiсяць-другий.

"Синку, що в тебе, я поспiшаю". "В магазин? Вiн скоро зачиниться назавжди?" - питаю я. Вона мене iгнорує, я її дiстав. "Я тiльки хотiв дiзнатися, як звуть кота".

Мама каже, що дивується тому, який я байдужий до оточуючих, вона не розумiє, як це можливо, стiльки жити з котом в однiй квартирi й зовсiм не знати, як його звуть. Начебто зазвичай спiлкування з котом виглядає приблизно так: "А скажiть менi, Василю Барсиковичу, що вам покласти сьогоднi на снiданок у миску?" Мати не хоче чути моїх жартiв. Я їй набрид. Кота звати Мартiнi. "О", - кажу я. "Можеш звати його Мартiн", - поблажливо каже мати. Ага.

Я ось що помiтив: коли ти сидиш удома, сам чи разом iз котом, то питання погоди зовсiм втрачає для тебе свою актуальнiсть. У тебе формується власна погода. А от у кота - нi, котяча поведiнка залежить вiд примх погоди: то вiн розкидає лапи, то скручується й ховається в ковдру, як равлик. Ранiше, в моєму нещодавньому життi, я постiйно патякав про погоду. Про вiтер, про похолодання, про судини, про теплi мешти, про светр, про потеплiння, про "скорiше б прийшла весна", про те, що сьогоднi ожеледь, про те, що завтра обiцяють дощ зi снiгом, тому не можна вдягати свiтлої дублянки, про те, "що в мами вночi ломило ногу, завтра щось змiниться", про те, що навеснi обiцяють повiнь, тому треба потурбуватися про те, щоб застрахувати замiський будинок саме вiд цього стихiйного лиха, про глобальне потеплiння, про те "що алабаї ховають носи попiд лапи, тому буде похолодання", про взаємозв'язок: спекотне лiто - додатковi кондицiонери, про парасольки: "Як забудеш, обов'язково вперiщить дощ", i таке iнше.

I стiльки, ви знаєте, звiльняється часу на "подумати"! Хтось рахував, скiльки годин пiд час нашого життя ми говоримо про погоду? I чуємо про погоду? Якби хтось пiдрахував це, я думаю, що результати виявились би вражаючими. У будь-яких компанiях, коли бракувало тем для розмов, а таке траплялося доволi часто, ми розпочинали теревенi про погоду (мабуть, це майже єдина тема, обговорюючи яку, мало хто вдається до брехнi, а отже - всi можуть трохи розслабитися), аякже, в нiй розбиралися абсолютно всi, кожен мав свою думку. "Веселку можуть фотографувати лише щасливi люди, тiльки тодi вона вийде на плiвцi", - так казала одна з гламурних подруг моєї дружини, як її звали? Здається, Жанна. Я тодi подумав, що в мене нiколи не виходила райдуга, нiколи, всi кадри були без неї, а хiба я нещасливий? Але я всмiхався, щоб нiхто й подумати не мiг, що я - людина, на плiвцi якої нiколи не буває райдуги, я обiймав дружину та доньку, i всiм своїм виглядом випромiнював щастя i впевненiсть у майбутньому. I знаєте, менi зазвичай вiрили. Коли ти сам живеш фальшивим життям, фальшиве життя iнших здається тобi таким само справжнiм, як власне.

Перейти на страницу:
Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*