Ірина Солодченко - Перекручена реальність
Вже скрізь сон вона почула дзвінок з домашнього телефону. Знехотя підійшла до апарату, який наче підстрибував від нетерплячки…. То була подруга її дитинства Валя. Навіть не намагаючись бадьоритися, подруга вилила на неї страшну новину – у неї виявили рак матки. Холодними спітнілими пальцями Ольга швидко передзвонила зятеві, і той запропонував висококваліфікованого лікаря. Бере дорого, та фахівець – супер.
З затьмареною головою вона присіла на диван… Який жах! Вона уявила собі Валю. Завжди весела, гарна, щаслива… Чоловіка має, троє дітей… Правда один син – від першого шлюбу чоловіка, та Валя виховала цього хлопчика як свого рідного. Валя – чудова, майже безгрішна людина (бо хто не без гріха?).
За віщо її так покарала доля? ЗА ВІЩО???
8
Валя дивилася відсутнім поглядом у світле блакитне небо з рідкими хмаринками і розповідала про своє горе. Виглядала як і зазвичай: трошки повновида, той самий рум’янець на щоках, тільки очі сумні …
– Завтра операція… – вичавила з себе нарешті.
І не втерпіла: скривилася і заплакала. Ольга тупо дивилася на подругу, не знаючі, як її втішати. Потім озирнулася… Навкруги сновигали молоді й старі … Всіх мастей….
– І що? Всі з …ЦИМ? – побоялася навіть вимовити фатальне слово.
– Майже всі… Бачиш цю бабусю? Сімдесят вісім років. Лікарі відраджували від операції, а родичі з сусідами дорікали: досить, пожила своє! Та бабуся – ще старого гарту. Лягла під ніж і збирається ще пожити собі на втіху. А це моя тезка – Валентина Кирилівна. Працювала начальником цеху на металургійному заводі. Груди вже відрізані… Ти знаєш.. Спочатку це – шок. І одне-єдине питання: чому це сталося саме з тобою? Падлюче питання, та єдино справедливе для тебе… Раніше здавалося: це десь та хтось хворіє. А потім…Потім розумієш, що ти – частка цього величезного людського організму. От дивися… Наше тіло складається із клітинок. Клітинки складають органи. І якщо якісь клітинки хворі, то інші клітинки не можуть лишатися здоровими! Якщо один орган слабує, то й інші страждають. Так і люди… Один отруює навколишнє середовище, другі порушують закони природи, а треті вважають, що вони осторонь, що їх обійде, бо вони нічого поганого не зробили… А насправді ми всі порушуємо правила життя, і мабуть є така собі «колективна відповідальність»… От я під неї і потрапила… Нікуди не сховатися від неї…
Ольга оторопіло дивилася на подругу, а та з сумом додала:
– Ось таким філософом я тут стала…
І знов заревла. як мала дитина. Ольга відвела її до темного коридору, і там Валя раптом зупинила свій плач. Невисока й кругленька, вона знизу дивилася на подругу благаючими очима і питала у розпачі:
– Ну чому Я? ЧОМУ? У мене є чоловік, я народила двох дітей. В мене є статеве життя, яке тільки можливе між чоловіком і жінкою, які прожили двадцять років… Я вважала, що з цієї сторони в мене ніколи не буде проблем….
– Я запитувала зятя, Валечко… Він сказав, що це від інфекції…
– Яка інфекція? Зі мною поруч лежить жінка, яка ще ніколи не була заміжня і ніколи не мала статевого життя. Звідки в неї інфекція? Чоловікові своєму я заборонила сюди приходити… Вийдемо на вулицю, – запропонувала зненацька.
… День був теплий і сонячний, і подруги пішли вздовж алеї… Ольга з острахом вдивлялася в жінок, які проходили повз них … Бідні… Ось іде одна і щось шепоче чоловікові. Обнялися, цілуються, жінка плаче… А в того в очах вже … Огида-не огида, а щось чуже… Що у цього «парубка» в голові? Вже думає, як здорову шукати? А ось чорнявка в яскравій квітчастій хустці й такому самому довгому халаті.
– Це – циганка,- прокоментувала Валя. – З моєї палати. Тридцять п'ять років. Видали заміж на троюрідного брата, у школі недовчилася, дітей нема. Учора увесь табір приходив… Лементу було!… Каже, що мріє бути «руською». А Валентина Кирилівна їй і каже: «Дурна ти… Не працюєш, вдома сидиш, а мрієш про що? Цехом на металургійному заводі керувати? Мрієш на службу ходити щодня, де начальник – підла худобина, а в найкращому разі – просто дурень?». А та зітхнула й відповідає: «Хочу бути як всі…».
За півгодини Ольга провела подругу назад у відділення, а коли вийшла на територію лікарняного парку, сили їй відмовили… Вона притулилася до старої липи та враз і відсахнулась…. ТІ також до неї притулялися!!! Вибігла з території лікарні і стояла на зупинці хвилин з п’ятнадцять геть приголомшена… Повз неї промчала зграйка школярок…Дівчата років по шістнадцять весело неслися, мабуть запізнювались на урок якоїсь математики. «Навіщо їм та математика?», – подумала нишком. – «Навчаться там інтеграли розв’язувати… А навіщо?». І знову замислилась. Чи хотіла б вона знову стати маленькою? Ні…Не хоче вона починати своє життя спочатку… Знову проходити цю молотарку, яка може закінчитися… так страшно… Згадала своє життя: два аборти, час од часу зустрічі з якимись чоловіками, яких потрібно було, де правду діти, затягувати у своє ліжко…
А ось дівчатка з молодшої школи безжурно перебігають дорогу. Одна з них помахує портфельчиком, решта з наплічниками. Що на їх чекає? Мине час, і доведеться шукати собі пару. Доведеться примудруватися, щоб одружити його на собі, щоб народити від абикого… А не приловчиться – залишиться старою дівкою. А то – посміховисько суспільства…
Аж ось промайнула зграйка китайських студентів. Три дівчинки й десять хлопчиків. Дівчата без макіяжу, кремезненькі та широкоплечі… А поводяться – начебто королевни. І згадала: в Китаї дозволяють мати лише одну дитину, і народ призвичаївся. Довідаються, що дівчинка – і на аборт. Тепер там чоловіків втричі більше ніж жінок! Можна нічого не знати про косметику… Боже, так Україна вироджується!
…А от пливе українська красуня років вісімнадцяти. Пухкі губи, маленький носик, розкосі очі, оголений плаский засмаглий живіт. Очей не відірвати! Та щось бракує впевненості в її ході. Якась затиснута, занадто сором'язлива для своєї вроди… І Ольга відчула чому… Не родися в платтячку, а родися в щастячку. Немає поки що від вроди бажаного результату… А може дівчатко здогадується, що чекає попереду… А попереду – вагітність, пологи, фігура спотвориться і настане час, коли чоловік вперше не неї гидливо подивитися…. І почне шукати собі іншу, молодшу, із пласким животом, хоча сам собі відростить – о-го-го! Що ж, суспільство покладає на жінок занадто багато завдань: і гроші заробляй, і народжуй, і дітей виховуй, і при тому будь чарівною коханкою і дружиною хазяйновитою. А потім… Потім в очах у цієї дівчини з'явиться питання, яке вона щойно почула від Валі: «ЧОМУ Я?».
– А хто? – уголос запитала сама себе. – Я?????
І її охопив жах… Ні… Вона не хоче…Тоді нехай Валя? Так, нехай Валя…Але тільки не вона. З нею такого не трапиться…Ось Ігор зник, натомість з’явився Назар… І вона…. Майже не порушує правил життя… Бог з нею так не поведеться. Він не дозволить… А Валя?… Валя – чудова мати двох дочок і прийомного сина… Ну робила колись там аборти… Та хто їх не робив! Валя – вчителька молодших класів, діти її обожнюють, батьки з дня народження своїх чад до неї записують. За що Бог так покарав її? А може Валя має рацію: «колективна відповідальність»?
…Увечері вона поділилася з Назаром своїми жахами. Той уважно вислухав і сказав:
– Природа дійсно не обирає: заміжня-незаміжня, стара-молода… І “стріляє” вона навмання, бо просто відповідає на наругу… А в арабських країнах, де панує патріархальний уклад – там немає жіночих хвороб…. Взагалі нема.
– Як це нема?
– А так… Нема та й годі. Тому що жінки там не працюють, а сидять вдома і виховують дітей. А ми витяглися жінок з родин, і ось нам плата за фемінізм, за презервативи, за аборти – за все… Душив би цих феміністок! Колись намалюю картину на цю тему. Це буде феміністка з відрізаними грудьми та розпоротим животом!
9
С ьогодні через ремонт великого залу засідання по справі Забарова провадилось у малому, який у часи дитсадка слугував кабінетом завідувачки. Потерпіла сіла поруч зі своїм адвокатом Щегловою, яка була сьогодні вдягнена в брючний костюм: класичні темні широкі штани з цупкого шовку й білий піджак у темну поздовжню смужку. Адвокат Куреник, педантичний сухотілий чоловік в окулярах, рився в паперах, діставав аркуші, вивчав їх, перекладав, знов клав до портфеля і знов викладав… Тільки дівчина Забарова шепотілася крізь грати із своїм коханим, а всі інші мовчали. Раптом в дверях з'явився письменник, який окинувши оком невеличку кімнатку, спочатку присів біля дверей на місце конвойного. Та коли йому вказали на його помилку, письменник, повагавшись всівся на єдине вільне місце поміж матір'ю підсудного та потерпілою. Диспозиція – не з найкращих.. Навпроти – сам Забаров так дивиться, що нічого не лишається, як розглядати стелю в іржавих плямах і тріщинах, аби тільки не зустрічатися з ним очима, в яких читалося: «Якого дідька?».
