Ірина Солодченко - Перекручена реальність
«… він поставив статиста на місце Прокопчика…. Свідок поклав статиста на місце, де лежав потерпілий….Свідок пояснив…Далі слідчий дозволив поставити запитання свідкові.. ».
Опісля адвокати зажадали додатково допитати свідка Кравченко, та суддя не побачила в цьому необхідності. Всі свідки вже допитані, всі експертизи пройдено….В слуханнях знову оголошується перерва…
Та письменник усього цього вже не бачив і не чув. Він вислизнув із залу засідань півгодини тому, бо неспроможний був витримувати такої наруги над собою… В цій тісній залі не вдалося примоститися скраєчку чи на задній лаві . Природно, що сторони не воліли сидіти поруч, і порожнє місце було тільки посеред єдиної лави. Тому сьогодні він сидів між Ніною Короєдовою та матір'ю Забарова. Ледве не збожеволів за цей час…По обидва боки – нестерпний людський біль… Біль сестри, яка втратила родинну душу, з іншого боку – біль матері, син якої сидів за ґратами. На перехресті цих душевних страждань можна було здуріти. Письменник відчував, що стіни цієї кімнати просякнуті горем, лихом, бідою, нещастями… І якщо до цього він знаходився осторонь, то сьогодні опинився в епіцентрі подій. Недоброзичливі погляди учасників судового засідання: хто це? Що тут винюхує? Письменникові в якусь мить стало страшно…
Він увійшов до великого залу засідань і запитав робітників, коли закінчиться цей клятий ремонт? Йому відповіли, що за два тижні. Лишилося підмазати іржаві плями та підфарбувати стіни. Письменник зітхнув з полегшенням…
Більше такої душевної м'ясорубки він більше не витримає…
… А Ольга Володимирівна теж ледве досиділа до кінця засідання, тільки з іншої причини. Розболівся верхній кутовий зуб. Штрикало просто в око і вона ледве доповзла до свого кабінету, ковтнула там пігулку знеболюваного і зателефонувала Аллочці. Тихий домашній голос майже притупив гострий біль. Аллочка призначила на завтра. От і добре. Після роботи вона відвідає Валю, а потім одразу – до стоматологічного кабінету.
… Валю вже перевели до іншого відділення, і призначили хіміотерапію. Вона сиділа перед нею в хусточці, схудла й змарніла. Оптимізм її впав до нуля… Щодня її возять на опромінення крізь дорожні затори. Устаткування для опромінювання – 1965 року, часто ламається…. Просто жах!
– Лейкоцити 4, – наче з того світу розповідала подруга. – Якщо три, то виписують. Мені залишилося ще дві процедури. А поруч зі мною жінка лежала, так ту виписали додому. А лікарка моя – сама вагітна. Уявляєш? Ходити вагітною й лікувати таких, як ми? Намагається, бідна, абстрагуватися, щоб відгородитися від нашої негативної енергії, тож особливо не вглиблюється… Призначила лікування й – геть з очей. А співчуття – ніякого…
Від Валі негайно полетіла до Аллочки. Прибігла захекана, вмостилася в зуболікарське крісло й миттєво відчула полегшення. Аллочка, як завжди, розпитала про доньку, онука, сестру, бо була в курсі всіх її справ. Потім поговорили про те, про се. Водночас Алла дивилася рентген зуба й щось там собі розмірковувала. Потім розповіла про свої негоди… Кинулася збирати довідки для пенсії, а їй скрізь, де б не працювала, не робили відрахування до Пенсійного фонду: ні в престижній клініці, ні тут, у приватному кабінеті. Потім Аллочка розкрила зуба і виявила там в каналі якусь рожеву пасту, яка зцементувалася намертво. Пройти її дуже важко… Та що поробиш? Майже три години лікарка фактично вручну просувалася тим каналом. Із затерплими руками та шиєю… Іноді опускала зомлілу руку й відпочивала… Наприкінці Ольга спитала, скільки має сплатити за таку працю… Та знизала плечима: адже я нічого не зробила…
– Як нічого? – згадала доктора Топова і його колегу Івушкіна з якимсь причандаллям, яке за 1000 гривень чистило канал вздовж і впоперек .
– Ну… Я ж зуб не запломбувала…
Ольга поклала на стіл 50 гривень, пішла до сусіднього магазину і купила пляшку сухого вина. Після свердлення хотілося просто посидіти і погомоніти з милою доброю порядною людиною – останнім, напевно, лікарем-стоматологом у їхньому місті… Вони пили чудове вино до вечора, і Алла розповідала, що діти дорікають їй за те, що вона не вміє грошей клепати.
– Ось приходять до мене люди, переважно ті, котрим запропонували видерти зуба. А я його рятую… Лікую до останнього, і цей зуб ще довгенько людям служить. Та лікування коштує копійки! Але я інакше не можу… Адже я – лікар…. Я не можу, як мене змушували в тій престижній клініці, яка мені навіть не робила відрахуваннь до Пенсійного фонду, ставити всім поспіль вініри.
Про збори стоматологів Оля вирішила не розповідати. А на прощання сказала:
– Аллочка…. Ви – дійсно лікар… І я дуже прошу вас, залишайтеся лікарем, а…. Бог вам віддячить.
Вийшла й задумалася: а чи віддячить? Чи не «віддячить» він якоюсь мерзотою? Вона йшла яскраво освітленим проспектом і з сумом спостерігала, як з оперного виходили глядачі. Глянула на афішу й зітхнула… Коли останнього разу була в театрі?
… Засинала перед телевізором під виспівування Каретникова. Наче нічого й не сталося, наче то не в нього відбувалося рейдерське захоплення, наче то не він переступав через труни…. Хто вже пам’ятав того бідолаху Качку? Хто знає, що знімає він своє бездарне кіно на татові дивіденди? «Победитель будет прав…».
Так вона і заснула, не почувши, що коли Каретников доспівав, він повідомив глядачів, що його російськомовний фільм про вовків (чи-то ведмедів) отримав в Ялті премію за вклад в українське кіномистецтво.
10
– Заходь, Олю…
У квартирі – безлад. Та безлад – чисто художній. Пиляки нема, недоїдків з немитими склянками – теж, проте не всі речі на своїх місцях… У вітальні в око впадала картина. Нарешті, вона побачила Назарове створіння…. Та це ж центральний проспект! Ось універмаг і зруйнований “Дитячий світ”…. Проспектом сунуть люди із жахливими обличчями… Ось жінка під сімдесят, сувора, уся в зморшках, в сірому, ще за радянських часів купленому, пальті і в’язаній шапчині брудних кольорів. То не безхатченко і не бабця з притулку для старих. То пересічна літня городянка вийшла за хлібом. Дійсно, більшість бабусь доношують свої старі пальта, які придбали ще з замолоду… Валіна мама років п’ять тому перелицювала своє благе пальто з приповідкою: «Проносила його двадцять років і ще двадцять проношу!» А ось друга…Ця намагається підмолоджуватися: нафарбувалась за модою сімдесятих – густі сині тіні на повіках, яскраво-червоний рот.. А на голові капелюх з широкими крисами. Іде під руку з подружкою, про щось теревенять і вважають себе культурними паніями. А осьдечки і чоловіки в літах … Страшніші за бабць: худі – із злими обличчями, а пикаті та череваті – самовдоволені та пихаті… І молодь є… Тоненьке наче лоза дівчисько, хлопець у навушниках… Летять щодуху, мабуть запізнюються на екзамен чи ще кудись… За освітою біжать, бо живемо в суспільстві, де освіта – товар. Купа сміття під ногами, а позаду зводять сцену, мабуть для концерту.
– Картина «Городяни», – прокоментував Назар.
– Де ти бачив такі обличчя?
– А ти вийди на вулицю і озирнись навкруги. І зрозумієш, що я не інопланетян малював.
Раптово пролунав дзвінок у двері. Назар скрикнув: «Це – батько» і побіг відчиняти, наче дитина, яка увесь день була сама дома і нарешті дочекалася тата з роботи. Клацнув замок і молодий чоловічий голос весело пролунав з порога:
– Привіт, синку! Що? Не чекав? Це я – твій батько!
За хвилину у вітальню зайшов високий чоловік. Прямої статури, сива шевелюра зачесана на потилицю. На вигляд років шістдесят, але зважаючи на вік сина – набагато старший. Помітно було, що чоловік був трошки напідпитку. Оля заквапилася йти додому, і Назар її начебто не затримував. Та старий був іншої думки.
– Сьогодні в мене день рождєнія. Вісімдесят років…, – з посмішкою звернувся він до неї, м’яко потискуючи руку. – А звуть мене – Григорій Степанович.
– Вітаю вас… Ольга…
– Потім привітаєте.. Оце тут «від зайця», – і він підняв пакета, в якому виднілися риб’ячий хвіст та інші наїдки. – Зараз ми накуховаримо, а ви обязательно заходьте ввечері, будемо дуже раді.
– Дякую, але…
– Ніяких але… Ви вже запрошені.
У дверях Назар переказав він батькове запрошення, дивлячись їй просто в очі:
– І правда, заходь… Батько в мене – скарб. Ніякої старечої нудності. Ще може прийде друг його дитинства, а більше нікого й нема.. Повмирали усі його однолітки. Вдома не захотів святкувати, там йому усе про матір нагадує.
Ользі стало шкода трьох самотніх чоловіків, і вона погодилася.
– Добре… Тоді я спечу свій коронний торт «Графські руїни»…
– Годиться.
Не гаючи часу, вона побігла до найближчого супермаркету, скупила необхідні для торта продукти, а старому в подарунок – картату сорочку. «Назар має рацію, – думала, збиваючи яєчні білки. – Старим його батька не назвати. І він буде таким самим під старість».
