Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
Я кивнув головою і посміхнувся.
Він опустив голову:
- Ні.
- А можу я до неї пройти?
- Будь ласка, - кивнув вахтенний, махнув рукою кудись ліворуч, і я опинився на зарослій території яхт-клубу.
Я блукав між дерев, хатиночок, збудованих із чого-попало та нефарбованих корпусів із довжелезними кілями. Нарешті на одній з недобудованих яхт я побачив кількох чоловіків, що захоплено вистругували на палубі.
- Ви не підкажете, як мені знайти яхту “Перебендя”?
Вистругування зупинилося. З борту на мене дивилося чотири пари уважних очей. Вони по черзі ковзали з мого обличчя на пляшку коньяку, що я її тримав у правиці, а потім знову зупинялися на обличчі. Нарешті найстарший розуміюче гмикнув та проголосив:
- Миколо, проведи його до “Перебенді”.
Жилавий засмаглий Микола з’явився звідкись з кущів і, не говорячи ані слова і не запрошуючи мене, пішов уздовж берега. Я махнув рукою старшому на знак подяки і почимчикував слідом за провідником, розсуваючи руками кущі акації. Але подорож несподівано швидко закінчилася. Ми так і не дійшли до води, коли Микола зупинився і показав рукою:
- Осьо.
- Боже! - вирвалося в мене, і мій супроводжуючий з цікавіс-тю обернувся.
Збоку стежки на галявині, піднята на стапелі, височіла знайома яхта, але що з нею сталося! Борти були обгорілі і оплавлені. Палуба почорніла, як після пожежі, фарба на корпусі облізла, а у дні біля самого кіля розверзлася величезна дірка з пропаленими краями. Лише на носі збереглася обсмалена назва. Так, це була та сама “Перебендя”.
- Що сталося?
- А ви не в курсі? - Микола зацікавлено зазирнув мені в обличчя і крутонув головою.
Я спитав ще раз:
- Що?
- Знаєте бухту вниз за течією? Там ще електричні дроти низько над водою звисають.
Чи знав я цю бухту? Авжеж, знав. І не забуду ніколи, присягаюся.
- Вони зачепилися щоглою за дріт і замкнули собою всю електрику. Я думав, ви знаєте.
Боже! Там же тисячі вольт. Яхта згоріла як свічка. Як плавкий запобіжник в електромережі.
- А капітан? Сергій Митрофанович?
Я боявся це спитати, але все-таки спитав.
Микола зітхнув і сумно кивнув:
- Він не один, з донькою був. Уявляєте собі? Разом. Така доля. Не знаєш, де на тебе чекає. Згоріли на воді.
Мені стало моторошно. Ми ж були у тій самій бухті і бачили ці дроти над собою.
- Коли це сталося?
- Того року.
- Як це, того року?
- А що? - знизав плечима Микола. - Я думав, ви знаєте. Якраз на тому тижні рівно рік був. Я думав, ви на роковини прийшли. - Він нахилився до пляшки коньяку і поцокав язиком, розглядаючи етикетку. Потім знову зазирнув у моє обличчя. - А ви не знали? Зараз же як раз роковини.
Я не помітив, як на галявині з’явилися ще троє - решта неголених дядьків з недобудованої яхти.
- А ви нічого не наплутали?
Микола обернувся до колег і повідомив радісно:
- Він не знав. Я думав, він на роковини прийшов. З коньяком.
- Сергій Митрофанович? - Я все ще не міг отямитись. - І донька у нього Руся. Світленька така.
Дядьки похмуро кивали головами.
- Обоє. - Микола сумно сплеснув руками і додав. - А я думав, ви на роковини.
Яхта стояла прямо перед очима, і я звернув увагу на помітний шар пилу, що вкривав її понівечені боки. Дірка в корпусі була просто проти металевої щогли. Текстолітове дно вигоріло і розповзлося в боки від отвору.
Ззаду кашлянули.
- Я вибачаюсь. - Старший з дядьків мозолястою рукою торкнувся мого плеча. Я здригнувся, неначе сам трапив під ті високовольтні проводи. - А ви їм родич якийсь, чи що?
- Ні. - Я мотнув головою.
Дядько втупився у пляшку в моїх руках. Потім ковтнув і, зробивши зусилля над собою, відвів погляд.
- Треба ж пом’янути, щоби по-людськи було.
Я уважно зазирнув в обвітрене обличчя старшого, розраховуючи знайти правду десь на дні каламутних очей.
- Рік тому?
Він кивнув, і тут поруч знову безшумно з’явився Микола.
- Рік був якраз минулого вівторка, тиждень тому. Треба пом’янути, якщо не знав. Хороші люди були?
Я розгублено кліпнув очима.
- Хороші.
- Ну.
Дядьки стояли навкруг мене і зачаровано дивилися на пляшку. Я спантеличено озирнувся.
- Треба. На спомин. По п’ятдесят грамів. - Твердо сказав старший і вказав на коньяк у моїй руці.
Всі закивали.
- Миколо, збігай за кружкою, - зметикував хтось.
Той прожогом кинувся виконувати розпорядження.
Я потрусив головою, потім обвів поглядом завмерлих дядьків. Руки самі відкрутили металевий ковпачок. Схвальний шепіт пробіг у дядьків по вустах.
Затиснувши пляшку в долонях, я зробив ковток прямо з горла і не відчув смаку, наче пив звичайну воду.
- Упокой, Господи, душі їх, - промимрив старший, не зводячи очей з пляшки.
А я не опустив руки, поки останні краплі брунатного напою не викотились із пляшки мені на язик.
Розділ 9 ТОПОЛЯ
Тополя росла під вікнами похоронної контори. Контора ця належала до районного комбінату побутових послуг і надавала послуги всім бажаючим. Тут плели чудові вінки з паперу, дроту та ялинкових гілок, прикрашаючи їх стрічками з написом на замовлення. Яскраві паперові квіти та зелена хвоя створювали особливу атмосферу на похороні - трагічну і водночас спокійно-величну, саме таку, в якій належить проводити в останню дорогу своїх товаришів. Велич та трагізм атмосфери завжди підримувалися чистими звуками музики.
- Мі-ме-ма-мо-му-у! - неслося з вікон другого поверху, як раз над поховальною конторою. - Ширше роти відкривайте! Мі-ме-ма-мо-му-у!
Там містилася дитяча музична школа.
Але тополя звикла до такого поєднання, і діти, що шмигали на другий поверх повз свіжі труни та невтішних родичів у чорному, не дивували її. А вчителів музичної школи й поготів - деякі з них вміли грати на трубі, дехто на барабані, от і грали коли треба.
Це взагалі було цікаве місце, бо за парканом будинку починалася ретельно заметена територія військової частини, і повітря раз по раз розривалося відчайдушним:
- На-ливаймо, браття!
- Раз-два!
- Кри-и-штале-ві ча-а-ші!
Це співали молоді прикордонники, вирушаючи на захист наших рубежів.
- Мі-ме-ма-мо-му! - благословляли їх дитячі голоси.
А з іншого боку сюди підступав колгоспний ринок зі своїми звуками, що не мали відношення ані до музики, ані до близького кордону. Там вирувало звичайне життя.
Тополя дивилася на все це трошки зверхньо, бо містечко було маленьке, і верхні гілки її лишали під собою більшість шиферних дахів. А за дахами синіло море. Взимку воно ховалося за туманами та мокрим снігом, влітку несло прохолоду легеньким вітерцем та гралося з листям тополі, нашіптуючи йому південні казки.
Тополя зазирала у вікна похоронної контори. Там жінки у темних хустках робили штучні квіти. А на другому поверсі діти грали на піаніно. Молода вчителька з русявим волоссям та чарівним голосом рахувала: “Раз-два-три”, - і лагідно виправляла невправні дитячі рухи. Іноді вона сміялася дзвінко та сварилася на учнів своїми тонкими музичними пальцями. Тополя любила спостерігати за цими уроками і раділа разом із учителькою, коли дитині вдавався складний пасаж, і нудьгувала разом із нею, коли учні хворіли та не приходили на заняття.
Найменших дітей приводили до школи батьки, і батько однієї з учениць, капітан-прикордонник, завжди лишався в кабінеті та слухав, як його донечка своїми пухкими пальчиками намагається втрапити в потрібні клавіші. А вчителька весь час поправляла свої русяві кучері та обсмикувала сукню, що і без того так добре сиділа на ній. Її довгі пальці лягали на інструмент поруч із дитячими і, здавалося, допомагали, тягли їх за собою через хащі дієзів та форшлагів до бажаної, заробленої коди.
А потім капітан-прикордонник почав приходити і без доньки, тоді вони про щось довго балакали з учителькою, і вона сідала за інструмент та грала, а він слухав та дивився на неї, не відводячи очей. Іноді вони виходили зі школи разом та йшли вулицею у напрямку моря.
Була весна. Вікна класів відкривалися навстіж, на підвіконнях з’являлися оберемки бузку, і ноти летіли крізь них назовні, просякнуті п’янким духом кохання. А назустріч їм лунали хрипкі від квітневого повітря голоси прикордонників:
- За-світ-вста-ли ко-за-ченьки
В по-хід з по-лу-но-очі…
Трохи далі гелготав ринок, байдужий до кохання, але повний уважних очей.
Одного такого весняного дня тополя побачила, як у порожній клас ковзнула, озираючись, якась жінка. Вчителька якраз вийшла у справах і лишила клас незамкнутим. Тополя не помітила, як жінка з’явилася в будинку, а точніше, не звернула уваги - чи мало їх ходе до музичної школи, а тим більше до похоронної контори. Обличчя жінки здалося знайомим - так, воно трохи нагадувало доньку капітана-прикордонника, але очі… очі були лихі та стривожені, наче вона робила щось незаконне.
Жінка схопила зі стільця вчительчину куртку, ще раз озирнулася, потім видобула ножиці і вправно підпорола підкладку. Вона щось засунула туди, у дірку, і швидко стала зашивати, кваплячись, наче не встигаючи кудись. Коли справу було зроблено, жінка вдоволено посміхнулась, прошепотіла якісь незрозумілі слова та повішала куртку як брала, ретельно розправивши зморшки. Вона ковзнула у коридор так само тихо та обережно, як і з’явилася. А потім спустилася сходами та, не оглядаючись, пішла у бік ринку.
