Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
Коли я повернувся на галявину, Олеся лежала, закривши очі, біла як крейда. У ямках біля очей застигли прозорі крапельки сліз. Я обережно торкнувся дівочого плеча.
- Ну як ти?
- Гірше, - вона майже прошепотіла це, не відкриваючи очей.
Я збігав до води поміняти компрес. Футболка вже теж просякла кров’ю. Холодні мурашки пробігли моєю спиною. Боже мій!
- Олесю, все буде добре. Не плач. Я щось вигадаю.
Я був далеко не певний, що це правда. Але треба ж якось підтримати, якщо не її, то хоч себе.
Дівчина щось прошепотіла самими губами, і я нахилився над її обличчям.
- Що?
- Дитина…
Господи. Яка дитина! Тут вже, здається, про дитину й не йшлося.
- Нічого, щось вигадаємо. І чого свого часу я не пішов у медичний?
Я згадував все, що колись у школі розповідали про першу допомогу. Що там при внутрішніх кровотечах? Холод. Спокій. Доставити у лікарню. Зараз я міг забезпечити тільки спокій.
Я уявив, як біжу до шосе, ловлю там машину, як ми повертаємося сюди, а Олеся лежить під деревом. Це займе не менше години - двох, а за цей час вона може вже сто разів вмерти від втрати крові…
Я губами торкнувся дівочого чола. Воно було холодне і рясно вкрите крапельками поту.
- А що коли це позаматкова вагітність? - вона відкрила очі. - Тоді в мене ніколи не буде дітей.
Не дай Боже! Якщо це позаматкова вагітність, я її до лікарні вже точно не довезу.
Я згадав малюнок у підручнику: ноші з двох жердин та вивернутої шинелі. Але ноші можна нести тільки вдвох. А одному як? Нести ззаду на спині? Навряд чи при кровотечі це можливо. Перед собою? Це тільки у фільмах класно виглядає, а реально максимум, на що мене вистачить, це десять хвилин. Тягнути по землі?
Зрозумілим було одне. Треба нести Олесю до шосе. Зав’язати з джинсів таку собі петлю, перекинути через плече і вперед. Скільки це займе часу? Години дві, точно. Але це шанс. Може, по дорозі когось зустрінемо.
А може, зв’язати з дерева якийсь пліт і на той берег? Я кинув оком навкруги. Це не джунглі. Тут нема ліан, щоби зв’язати дерева, до того ж у мене нема сокири, щоби їх зрубати. І потім, поки ми перепливемо, течія знесе нас аж до Канева.
Я знову схилився над коханою.
- Зараз, я вигадаю якусь лямку і понесу тебе до дороги.
Олеся не реагувала, і я перелякано торкнувся її руки. Ні, це здалося, просто вона квола від втрати крові.
Простирадло було надто хлипким і навряд чи витримало б довгу подорож. Я зав’язав штанини джинсів вузлом. Вийшло дуже маленьке кільце, яке могло висіти тільки на шиї, і дівчина туди вже навряд чи пролізла б. Я витяг з штанів паска і прив’язав його до штанин. Тепер було схоже, що може щось вийти.
Я вмовляв себе не квапитись, бо чим ретельніше я підготуюся, тим менше потребуватиму відпочинку в дорозі. Але вузли не в’язалися, пасок ковзав, а руки трусилися, як у лихоманці.
Так, тепер вниз підкласти простирадло, щоб м’якше було. Здається, все правильно.
Я підійшов до Олесі. Вона так само лежала з закритими очима. Я став на коліна і почав просовувати дівочі ноги у цю саморобну лямку.
- Зараз, зараз все буде добре.
Боже, скільки крові натекло. Компрес з футболки був геть червоний. Я сукнею зв’язав Олесі руки і обвив цим живим зашморгом свою шию. Тепер вона триматиметься за мене міцно.
- Так треба, - прошепотів я заспокійливо. - Щоби дорогою не впасти. Нам далеко іти. Потерпи.
Я не знав, що треба казати в таких випадках, але вона, здається, мене й не чула.
Здається, все владнано. З собою брати нічого не треба. Я ще раз перевірив лямки на міцність. Ну, з Богом.
Повільно, щоб зайве не трусити хвору, я звівся на рівні. Лямка важко давила плечі. Але головного я досяг - руки були майже вільними, а це означало, що так я можу іти досить довго. Дівчина висіла на моїх плечах нерухомо. Я ще раз роздивився навкруги, чи бува не забувся про щось, і раптом завмер, як стояв, посеред галявини.
У затоку, ледь не чіпляючи електричні дроти високими щоглами, входила біла яхта.
Боже мій! Таке буває тільки у кіно.
Кілька секунд я просто не міг рушити з місця. А потім, як був з дівчиною на плечах, побіг до води, вимахуючи вільною рукою.
Я боявся одного. Боявся, що нас не помітять. Або що яхта примарилася мені, доведеному до відчаю. Але вона була реальною, і дрібні дніпровські хвилі плюскотіли об білі борти. Згори, біля самого носа синіла хвацька назва “Перебендя”, і спрямований цей ніс був просто до нас.
Здається, яхти не можуть підходити до берега впритул, і я рушив назустріч, прямо у воду, намагаючись тримати Олесю якнайвище. Поступово прокинувся у мене й дар мови.
- Допоможіть нам. У мене хвора. Нам потрібна допомога! - я не знав, як це правильно сказати, але яхта уповільнила хід і стала розвертатися боком. - Нам терміново потрібно до лікарні!
Вода сягала вже грудей, а я все не міг роздивитися, чи є хтось на палубі. Не було також певності, чи бачить нас команда, тому я загорлав як несамовитий:
- Обережно! Люди за бортом! Допоможіть нам! І в той самий момент яхта неначе зупинилась на місці, і назустріч мені простяглася пара твердих мозолястих чоловічих рук.
Капітан був кремезний, засмаглий, з вигорілим волоссям і сивиною в бороді. Він прийняв Олесю на руки, як малу дитину, а потім і мені допоміг залізти на борт, одночасно примудряючись врівноважувати легку посудину, щоб вона не перехилилася під вагою мого вгодованого тіла. Це був справжній морський, а точніш, річковий вовк.
Ковзаючи мокрими ногами, я вибрався на палубу. Олесі вже там не було. За мить з невеличкого люка каюти визирнула молода приязна дівчина, і капітан сунув до моїх рук металевий важіль керма.
- Тримай так. - Він пірнув до каюти слідом за дівчиною, і звідти чулося, як вони вовтузились, певно, влаштовуючи хвору.
Яхта була невеликою. Навіть зовсім маленькою - максимум на трьох. Я сяк-так примостився у квадратній ямі розміром метр на півтора і сантиметрів сімдесят завглибшки. До каюти вів хід, здається, ще менший за розміром. А на палубі можна було встояти хіба тримаючись за щоглу, тому що сама вона більше нагадувала невеличкий і кривенький столик у кав’ярні.
З каюти вибрався капітан і прийняв у мене кермо. - Їй до лікарні треба.
- Бачив. - Капітан взяв до рук якусь линву. - Голову прибери.
- Що? - не зрозумів я, і одразу за це поплатився. Здорова залізна штанга з усієї сили стусонула мені по шиї. Я рефлекторно присів і прикрив потилицю руками.
- Вперше?
- Що? - спитав я вже не розгинаючись.
- Вперше на судні?
- Так.
- Можеш підводитись.
Яхта розвертала носа до виходу з затоки. Капітан поклав руку мені на плече.
- Зараз будемо іти галсами. Проти вітру. Бережи голову.
Поки яхта розверталася носом до виходу з бухти, з дверей каюти вилізла та сама дівчина, що тільки-но кликала капітана.
- Добридень, - чемно привіталась вона, і я почув, що їй ненабагато більше років, ніж моїй Олесі.
- Драстуйте.
Дівчина перехилилась через борт, щоби полос-кати у воді мою просяклу кров’ю футболку.
- Поворот, - скомандував капітан.
Товстелезна штанга знову просвистіла над самісінькою моєю головою. Пам’ятаючи результати першого знайомства з цією залізякою, я завбачливо відхилився, а яхта одразу помітно нахилилася на один борт.
- Дякую, - сказала дівчина, до якої вода стала значно ближчою, потім викрутила футболку і знову пірнула до маленьких дверцят каюти.
Яхта вже виходила в основне русло Дніпра. Не можна сказати, щоб йшла вона дуже швидко, і хоча це було значно краще, ніж нести дівчину пішки до траси, мені на місці не сиділося.
- Я піду подивлюся, як вона.
Капітан схилив голову, і я поліз до дверей каюти.
Двері, це було надто сильно сказано про невеличкий люк, який насправді нагадував лаз до льоху в батьків у селі. Я ледь проліз у низеньке приміщення з круглим віконцем у стелі. Попід стіни були примощені дві коротеньких канапи, між якими лишалося місце хіба що для третьої, але, здається, ще меншої.
Біля правого борту лежала Олеся, а над нею схилилася знайома вже дівчина з яхти. Проте, побачивши мене, вона одразу тактовно ковзнула на палубу. Я присів біля Олесі.
- Як ти?
Моя кохана відкрила очі.
- Не знаю.
Навколо її стегон була обкручена та ж сама мокра футболка, але під головою вже була примощена подушка, а ноги вкриті вовняним линялим коцом.
- Бачиш, я ж казав, що все буде добре. Тепер швидко дістанемося до міста.
Вона ворухнула губами, і я схилився нижче.
- Ти не кинеш мене? Якщо в мене там щось…
- Господи. Що ти говориш! - Я поправив скуйовджене довге волосся. - Тобі зараз зовсім про інше треба думати.
- Пообіцяй, що не кинеш.
- Не кину. - Я поцілував Олесю у скроню. - От побачиш, все буде добре.
У каюті було прохолодно, і я подумав, що це на краще. Бо при кровотечі потрібен холод.
- Я піду, спитаю в капітана, через скільки ми прибудемо.
На палубі капітан зі своєю супутницею копирсалися в речах. За хвилину дівчина видобула звідкись старенького махрового рушника і простягла його мені.
