Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
А вона із задоволенням таку обіцянку дала.
Розділ 8 ПЕРЕБЕНДЯ
- Сонечко моє, я хочу тобі щось сказати. - Олеся притулилася до мене своїм ніжним тілом і зашепотіла у самісіньке вухо. - У нас буде маленький.
Я аж підстрибнув на місці. Прямо в моє обличчя святим поглядом мадонни дивилися сині-сині ясні очі.
- Коли?
Олеся засміялася щиро і дзвінко. Я повільно видихнув, полічив подумки до десяти і як міг по-батьківському пригорнув дівчину до себе. Вона навіть з обіймів продовжувала уважно спостерігати за виразом мого обличчя, і я ще раз полічив до десяти, а потім посміхнувся.
- Я тебе люблю. І поцілував її у скроню.
З неба світило яскраве літнє сонечко, над Дніпром кружля-ли чайки, довкола нас не було жодної живої душі і жодних ознак цивілізації. За винятком, зрозуміло, всюдисущих електричних дротів, що проходили прямо над затокою і низько звисали з залізних високовольтних опор, немов ванти зі щогл прадавнього вітрильника - без ознак суцільної електрифікації, здається, сучасний пейзаж просто не мож-ливий.
Олеся висунула носика з-під моїх рук і трошки ображено сказала:
- Я серйозно.
Я знов її поцілував.
- Це чудово. Ти будеш мамою, а я - батьком.
Під прицілом прекрасних очей я намагався поводитись якнайгідніше, хоча в голові коїлося чортзна-що.
Ми з Олесею були знайомі більше двох років, і от уже майже рік фактично жили родиною, говорячи юридичною мовою, вели спільне господарство. Та господарство - це одне, а тут - зовсім інше. Хоча від спільного господарства часто бувають діти. Це логічно і, чорт забирай, дуже логічно. Цікаво, який з мене буде батько? В голові дзвеніло, думки чіплялися одна за одну і не могли добігти кінця. Ні, я не панікував, просто в одну мить відчув, що з’явилося щось нове, більше за мене, і що я тепер якось не сам по собі, а при ньому, хоча насправді його ще не існує. Своєрідне відчуття, слово честі, хто пережив, той зрозуміє. - І скільки йому… тобто, коли?.. - Хоч я і не зумів правильно сформулювати, Олеся проясні-шала.
- Три тижні. Навіть уже три з половиною.
- Ти у лікаря була?
- Ні. Тест робила. - І як?
Дівчина підвела брови, я стукнув себе по лобі й розреготався.
- Пробач, я, мабуть, виглядаю ідіотом. От коли у нас буде п’ятий, я вже точно знатиму, як реагувати на таку звістку.
- Ти не виглядаєш ідіотом. Я тебе люблю.
Я відкинувся на простирадло, розстелене прямо на м’якій червневій траві, а Олеся зразу ж примостилася на моїх грудях. Вона була легенька, майже невагома.
- Олесю, а хто у нас буде, дівчинка чи хлопчик?
Дівчина задумливо накручувала на палець волосся з моїх зарослих грудей.
- Може бути навіть двоє. Бо в мене мати з двійні. У неї ще є брат. - Олеся раптом щипнула мене за шкіру. - Що, злякався двійні?
- А мені що? Тобі родити.
Коли там і справді двійня, як вона її носитиме, така маленька? Тут дай Боже одного.
- Юрку, а правда, хочеш двох?
- Я не знаю. Зараз я хочу тільки тебе. Але, здається, не можна.
- Чого це раптом?
- Ти що, дитина? Не можна. І треба обов’язково до лікаря сходити.
- Навіщо? Я ж не хвора.
Дивна вона жінка.
При всій тендітності Олеся геть не була схожа на наших міських дівчат з їхніми кволістю, хворобами та бажанням якнайшвидше сісти на шию якомусь чоловікові. Вона була цілком самостійною і навіть самодостатньою в повсякденному житті. І, певно, ця самостійність диктувала їй повну зневагу до лікарів.
Я звівся на лікті, зробивши суворе обличчя:
- Ти не хвора. Але ти вже не одна. І це треба розуміти. Давай поговоримо серйозно.
Олеся зітхнула і скотилася на простирадло. Я сів поруч.
- Ти ж знала, що вагітна, коли ми сюди збиралися? Знала? Тоді чому згодилася пертися світ за очі, де нема людей, де до найближчого шосе годину пішки? Ти ж зараз відповідаєш не тільки за себе, а, в першу чергу, за дитину. А раптом щось станеться! І потім, лежиш осьо на холодній землі, знизу тягне, ти можеш застудитися, це ж усе не жарти.
Олеся пирснула:
- Та що ти вигадуєш? Яка там холодна земля - тридцять градусів.
- Все одно, це небезпечно. Зараз же переходь у тіньок, бо перегрієшся, а потім прямі сонячні промені можуть зашкодити, озонові діри, знаєш…
Олеся раптом стрибнула на мене, наче кішка, і ми обоє завалилися у траву.
- Ти нудний, нудний і нудний, і діти, яких я тобі родитиму, теж будуть нудні! Але зараз я стану кохатися з тобою прямо тут, на траві в антисанітарних умовах, і ти не зможеш відбитися, тому що віднині ти слугуватимеш тільки для того, щоби задовольняти мої маленькі примхи. Зрозумів?
Поки Олеся говорила, її руки робили свою справу, так що за кілька хвилин я геть втратив бажання пручатися, а ще за якийсь час забувся про все на світі, крім цього жаданого тіла та своїх емоцій, що переливалися через край.
З неба яскраво світило сонечко, прямо над нами пролетів великий літак, я дивився в обличчя своїй коханій дівчині, і в її очах відбивалися всі загадки всесвіту.
- Олесю, ми повинні одружитися.
Дівчина схилила голову.
- Дякую, але це не обов’язково.
- Як це не обов’язково? Ми ж…
- Ну то й що? Якщо це тільки тому, що дитина, то не треба. Не треба зі мною одружуватись із джентльменських міркувань.
Я геть не мав настрою розпочинати дискусію, тим більше що дівчина за великим рахунком мала рацію. - Із джентльменськими міркуваннями я, здаєть-ся, запізнився. Я просто хочу з тобою одружитися, тому що так хочу. А якщо ти не згодна, я потягну тебе до ЗАГСу силоміць.
Олеся просвітлішала:
- Ну, навіщо силоміць? Я згодна.
Жінки якось неправильно влаштовані. Здавалося б, після такого гігантського викиду енергії, що ми були осьо здійснили, усякий нормальний організм вимагає відпочинку. Проте моя кохана була повною сил.
- Все-таки добре, що кругом нікого нема, - сказала вона і хитро мені підморгнула. - І до найближчого шосе годину пішки.
Що тут заперечиш?
- А гайда купатися. - Олеся підстрибнула з простирадла і вхопила мене за руку.
Господи, і чого їй не лежиться? Я зітхнув і неохоче підвівся.
- Не треба тобі купатися. Застудишся. Он, бачиш, як дріт низько над водою звисає, від нього електромагнітне поле, воно теж шкідливе. А якщо раптом обірветься, ти знаєш, скільки там вольтів? Це весь Дніпро закипить…
- А ще мене можуть чайки на смерть заклювати. - Олеся відпустила мою руку і зробила крок до води. - Ти не тільки нудний, а ще й лінивий. Я пішла сама.
Я зібрав простирадло і перебрався в затінок. Найбільше зараз хотілося, щоби мене ніхто не чіпав, принаймні півгодини. А Олеся зайшла у воду і на моє “З затоки не випливай, там течія” тільки помахала рукою.
Це була містична картина - маленька жіноча фігурка входила у воду величезної ріки, і дерева з країв затоки схвально кивали зеленими головами. Я замилувався і під таку елегію навіть поринув думками кудись далеко, коли раптом з води пролунав розгублений дівочий зойк.
- Юрку!
- Що трапилось? - Я підстрибнув з простирадла і, здійнявши купу бризок, миттєво опинився поруч.
По дівочих стегнах стікали до води червони цівки.
Олеся лежала під деревом вся бліда і безпорадно дивилася на мене. В сумках не знаходилося геть нічого, що могло б зарадити у такому випадку.
- Здається, треба холод на живіт покласти, - голос дівчини тремтів, і в мене боляче кольнуло серце.
Я знову збігав до річки, намочив футболку, обгорнув нею дівочі стегна. Вода була теплою і більше нагадувала бульйон. Навряд чи такий компрес міг дати якусь користь, але нічого холоднішого не знайшлося.
- Ну як?
- Не знаю, - дівчина була в повному розпачі.
- В тебе щось болить?
- Не знаю.
Великі краплини сліз котилися з Олесиних очей, і я зовсім розгубився.
- Зачекай. Не плач. Зараз щось вигадаємо. - Я кинув оком навкруги.
Дерева оточували затоку щільною стіною з трьох боків, а з четвертого був Дніпро. І жодного натяку на людей, і жодної надії на допомогу.
Я схилився над дівчиною.
- Ти полеж трошки, а я оббіжу берег, може, хтось все-таки є. Тримайся.
Я намагався не дивитися у розгублені Олесині очі, бо й сам був на межі повного розпачу. Які шанси, що поруч відпочиватиме ще хтось? Насправді дуже невеликі, особливо у будень. Сюди й у вихідні мало хто з киян діставався. А якщо я нікого не знайду, що тоді?
Я продирався крізь кущі, відганяючи від себе подібні думки, але вони вперто поверталися.
Що це може бути? Та все, що завгодно. І я теж молодець - треба було втриматися, а не скакати, наче жеребець.
Скільки не намагалися очі, вони не могли вхопити навкруги жодної людської постаті.
Що ж тепер робити? Може, поки збігати до дороги? Це кілометрів шість. За півгодини дістанусь. Дай Боже, когось зловлю. Хоча, машина сюди не проїде - хіба джип якийсь. Чи хай просто повідомлять у лікарню, може, у них санавіація є. Не може ж такого бути, щоб отак людину покинули.
Коли я повернувся на галявину, Олеся лежала, закривши очі, біла як крейда. У ямках біля очей застигли прозорі крапельки сліз. Я обережно торкнувся дівочого плеча.
