Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
- Я піду, спитаю в капітана, через скільки ми прибудемо.
На палубі капітан зі своєю супутницею копирсалися в речах. За хвилину дівчина видобула звідкись старенького махрового рушника і простягла його мені.
- Прополощіть. Бо він валявся невідомо скільки.
З цими словами вона знову зникла у каюті, а я нахилився через борт. Вода несподівано сильно шарпнула потерту матерію, і я зрозумів, що ідемо ми досить швидко. Перехилившись через борт, я намагався занурити руку якнайглибше, щоби знайти прохолодний струмінь у перегрітій дніпровській воді, але марно. Вода в річці здається ось-ось збиралася закипіти.
Хвилин за п’ять дівчина визирнула з каюти.
- Все?
Я стенув плечима.
- Досить, - сказав капітан, і я слухняно витяг рушника.
- Скільки нам до міста?
Капітан замислився.
- Проти вітру… За годину будемо на Осокорках.
Поміркувавши, я вирішив, що дівчина значно краще за мене упорається з хворою, а моя чоловіча сила може й на палубі для чогось придатися. Хоча від хвилювання я фізично не міг всидіти на місці.
- Тримай.
Капітан, здається, зрозумів мій стан і передав кермо до моїх рук, а сам почав порпатись у линвах біля щогли, балансуючи на малюсінькій палубі. За кілька секунд потяглося догори та заляскало під вітром ще одне здоровезне три-кутне вітрило.
- Поворот. - Скомандував капітан, переби-раючи керування до себе.
Я кинувся вниз і знову прикрив голову руками. Важка металева штанга перелетіла на другий борт. Ми різко прискорили хід.
- Як називається ця штука? - Я показав на штабу, що періодично літала над моєю головою. Вона кріпилася до щогли і тримала пласке основне вітрило.
- Гік.
- А вона завжди так низько над палубою?
Капітан посміхнувся.
- Завжди. - І додав. - Поворот.
Тепер яхта нахилялася дуже сильно, трохи не зачерпуючи невисоким бортом воду. Вітрило, що його другим випустив капітан, на поворотах ляскало під вітром, і, здається, саме воно забезпечувало таку швидкість. Я потрошку звикав кидатися додолу за командою капітана.
- Ви з Києва?
- З яхт-клубу.
- А яхта називається “Перебендя”?
- Так. Поворот.
Я знов опинився внизу.
- А чому?
Капітан знизав плечима.
Не можна сказати, що він був мовчазним, але на його місці я поцікавився би нами, бодай із ввічливості. Здається, не кожного дня вони виконують функції швидкої допомоги.
- А де в Києві яхт-клуб?
- Наш біля Південного моста.
Він просто відповідав на мої запитання. Ясні світлі очі доброзичливо дивилися у світ і, здається, капітан не відчував жодної незручності від своєї мовчазності, моєї нервозної балакучості і тої незвичайної ситуації, в якій ми всі опинилися. А я не знав, як мені поводитись, бо в каюті стікала кров’ю моя кохана Олесечка, допомогти я їй не міг, і прискорити час теж навряд чи було можна.
Я знову зазирнув до каюти.
- Ну як вона?
Дівчина, що сиділа на канапі, підняла на мене вигорілі очі.
- Не знаю.
Вона була приємною на вигляд, хоча занадто помітна засмаглість та обвітреність робила дівочу красу трошки бляклою. Такими бувають туристки або альпіністки зі стажем. - Ідіть на палубу. Ми тут самі.
Я зітхнув і вибрався нагору. Капітан сидів біля керма і зосереджено розглядав, як б’ється під вітром прив’язаний до тросу жмутик сріблястого ялинкового дощику.
- Поворот.
- А що це за штука на тросі? - я всівся на самому дні ями на кормі і тепер вже міг не боятися підступного гіка.
- На вантах? Чаклунчик. Вітер показує.
- А-а. - Я з повагою похитав головою, хоча, чесно кажучи, не зрозумів.
Очі капітана дивилися на мене лагідно, навіть зі співчуттям, і були вони такими самими вигорілими, як і у дівчини в каюті.
- Це ваша дочка?
- Руся? - Її кличуть Руся?
- Так.
- А вас?
- Сергій Митрофанович.
- Мене Юрко. А вона - Олеся. - Я кивнув на лаз в палубі.
- Поворот.
Назустріч повільно плив Південний міст. Я спостерігав, як капітан уважно вивчає берег.
- Де будем паркуватись… цей… швартуватись?..
Капітан тактовно сховав усмішку:
- Пройдемо дачі, пошукаємо де стати перед мостом. Там, на Осокорках, пост ДАІ. І метро поруч.
- Дякую. А там є де підійти?
- Знайдемо.
Певно, так повинен поводитись справжній яхтсмен. Впевненість капітана передавалася і мені. Поступово я засвоївся на хиткій палубі і почав розплутувати складний вузол з джинсів та ременя, що він повинен був правити мені за ноші. Мокра тканина міцно сплелася зі шкірою паска і вислизала з моїх пальців. Капітан позирав спідлоба, а потім витяг звідкись блискучу викрутку і простягнув мені. Справа одразу пішла веселіше.
- Дякую.
Капітан не відповів.
- Поворот.
З каюти визирнуло обвітрене личко Русі.
- Вона вас кличе.
Я знову поліз до каюти.
Олеся лежала, як дитина, підігнувши ноги під себе. Це виглядало так зворушливо, що я мало не розрюмсався посеред каюти. І поки я судомно ковтав клубок, що підступив до горла, капітанова дочка тактовно підвелася, поступаючись мені місцем. Олеся притулила мою руку до обличчя, а я вільною рукою підтягнув вище її линялий коц.
- Ну як?
- Мені страшно.
- Тепер вже не треба боятися. Тепер ми не самі. Нас довезуть до Осокорків, там міліція викличе по рації швидку. Вже можна не боятися.
Капітанова донька тактовно залишила нас удвох. Я примостився на лаві під самим ілюмінатором. Дніпровські хвилі хлюпотіли за тонким пластмасовим бортом, сонце кидало зайчиків прямо на Олесине обличчя, і тільки тут я помітив, що дівчина плаче. Плаче тихо, майже не схлипуючи, сховавшись за моєю грубою долонею.
- Не плач. Все буде добре. Я тебе люблю. Я з тобою. - Чомусь я не наважувався пригорнути дівчину до себе, а тільки пальцями проганяв солоні крапельки з її прекрасних очей.
Хвилин за двадцять у отвір люка зазирнула капітанова донька:
- Давайте, я її зберу. Підходимо.
Берег вже був зовсім поруч. Капітан уважно вивчав місцевість.
- Стрибнеш за борт, а дівчину я тобі подам. - Я з готовністю схопився за линви. - Не зараз, коли повністю скинемо хід.
На палубі знов з’явилася Руся, і вони вдвох про щось порадились. Я відчував себе зайвим, але не знав, куди подітися, і просто стояв, тримаючись за троси. А маленька команда вітрильника швидко і злагоджено робила свою роботу. Дівчина сіла біля керма, капітан заходився збирати вітрила. Коли яхта уповільнила хід, він знову перебрав кермо до себе і спрямував судно до берега якоюсь складною, тільки йому зрозумілою траєкторією. Ми наближалися до невеличкого піщаного пляжу.
- Дивися, - капітан показав рукою напрямок, - отам, метрів за триста пост ДАІ.
Я кивнув. Це вже були Осокорки, і дачні будинки стояли зовсім поруч.
Ми підходили до піщаного берега майже впритул.
- Давай, - коротко сказав капітан.
Я стрибнув у теплу воду.
За кілька хвилин міцні капітанові руки вже передавали мені Олесю через линви борту. Дівчина мовчки терпіла і тільки щодуж чіплялася за мою шию.
- Дякую, - прошепотіла вона вже з води.
Руся посміхнулась у відповідь:
- Щасти вам.
З борту полетіла і впала на самісінький берег наша сумка, кинута капітаном із вправністю досвідченого морського вовка. За нею відправилися джинси, які ще не зовсім позбулися міцних обіймів шкіряного паска.
- Дякую. - Це вже сказав я. І капітан відповів:
- Щасти вам.
Я повернувся та поніс Олесю до берега, туди, де жили люди, їздили машини, стояв пост ДАІ і такою близькою була жадана швидка допомога.
Пляшка коньяку “Десна” була саме тим, що треба. Горілка виглядає трохи грубувато, хоча, не виключено, що яхтсмени більше полюбляють горілку.
- Дванадцять гривень.
Нехай буде коньяк.
Я розплатився та вийшов з крамниці. На пакунок грошей було жалко, та й, сказати правду, пляшка - не дуже важка штука. Тепер треба було дістатися яхтклубу на лівому березі.
Олесю обіцяли днями виписати з лікарні. Хоч вагітність зберегти не вдалося, лікар запевняв, що все добре і в майбутньому ніяких ускладнень бути не повинно. А я збирався одразу після виписки відвести її до ЗАГСу.
Тепер я поспішав віддячити нашим рятівникам. Від пам’ятного вівторка минув, щоправда, цілий тиждень, але навряд чи вони встигли образитися на зволікання. Віддячити, кажуть, ніколи не пізно.
Світило яскраве літнє сонечко, зовсім як тиждень тому. Добрі люди порадили не чекати автобуса, а прямо від метро пройтися пішки. Казали, що до яхт-клубу не більше, як двадцять хвилин. Виявилось, що навіть трошки менше. Вже хвилин за п’ятнадцять я звернув з шосе до невисокого паркана, що огороджував берег навколо зручної затоки. Ще з дороги було видно кілька десятків високих щогл.
Я зазирнув через віконце до будки з написом “вахта”, що стояла біля воріт.
- Добрий день. А скажіть, будь ласка, яхта “Перебендя” нікуди не пішла? - “Перебендя”? - Вахтенний підвів очі і затримав їх на моєму обличчі, неначе вивчаючи.
