Любко Дереш - КУЛЬТ
До ніг людини оркестру кріпилися спеціальні лапки з дзвіночками. Старий сидів на розкладному кріселку, позаду нього, притулившись до стіни, стояв затертий наплечник, якому, мабуть, довелося трохи побачити світу. З його розв’язаного горла стирчав ріжок великої червоної волинки.
Чоловік вигравав такі дивні мелодії, що Банзай мимоволі зупинився послухати.
Старий перестав грати, відклав гітару, зняв із шиї музич ний реманент і змів із сивого волосся налиплий сніг.
- Котра година, не знаєш, бува?
Банзай глянув на годинник.
- П’ять по восьмій.
Старий кивнув головою, водночас припалюючи цигарку.
Втягнув дим (кінчик дешевого курива зажарів), махнув рукою, гасячи полум’я сірника, викинув його геть, випустив до неба дим і випростав спину.
- Спішишся кудись? - безпосередньо поцікавився ста рий. Юрко заперечливо похитав головою, уважно розгля даючи одяг музики. Дуже, дуже стара одіж, не одну сотню разів прана й сушена на сонці, від чого стала безколірною і безформною. У старого були довжелезні сиві патли й густа сива борода. Цигарка лише натякала, де може бути рот. Він пробував розгледіти очі старого, проте заважало волосся. Та й лице було немолодим, і складочки обвислої шкіри надійно їх приховували. Старий позирав кудись у далечінь, у снігову завісу.
Юрко простежив той погляд: на протилежному боці проспекта прогулювався якийсь божевільний. Він розма хував руками, викрикував цитати зі Святого Письма і влас них поезій і намагався розповісти всім про Навіґаторів - таємничих істот, які нібито керують нами.
- Відверто кажучи, слабо… - заговорив музика. - От колись… був тут такий юродивий один, Назарко Кшедр… Ото був юродивий!.. Отой, шо зара’ махає руками, його, так би мовити, заступник. Вони розвинули ідею Навіґаторів, але той і мізинця Кшедрового не вартий… Кшедр, бувало, як почне кричати: «Навіґатор, на моїх плечах сидить Навіґатор!
Скиньте його з мене! Я чую його мацаки в голові!!!»… Так кричав, шо аж мороз по шкірі дер. А той шо? Дірка від бублика в порівнянні із Кшедром. Тільки того й вартий, що панянок лякати: «Бу у у у, хочете пригріти молоденького Навіґатора з мого плеча, прошу пані? Бу у у у!!!»
- А ви тут часто? Бо я вас раніше не бачив якось…
- Часто? Та постійно. Просто сьогодні раніше прийшов.
Зимно, холєра…
- А ви місцевий, та?
- Місцевий? - перепитав здивовано чоловік оркестр. - Ах, місцевий! Та, я місцевий настільки, що вже далі нема куди.
Хоча, знаєш, останнім часом трохи мандрував світом.
- Ви гастролюєте?
- Гастролюю? - знову перепитав чоловік оркестр, наче з першого разу зміст запитаного був для нього неясним. - Ах, гастролюю! Ну та, ше би нє. От був я в такому місті одному, Ейкройдт, Іллінойс. Я там зазнайомився зі самим Бадді Джоельом Саммерсом, його ше всі друзі Кривим Бадді кличуть, тобто кликали. В дитинстві його психанутий татко вдарив по коліну молотком. Але який то був піаніст! Кра щого чорного піаніста я ше не бачив! Джеррі Лі в порівнянні з ним - д и т я т к о. Як ми з ним зігрались! Хлопці вар’ювали, коли нас чули.
- Ви грали з ним джаз?
- Джаз? Нє, ми грали джєз. Ми грали джєз, як казали Маврици і його найліпший друг Ґєньо Балій.
- А коли ви приїхали з Америки?
- З Америки? Двайцять років тому, не менше. Пам’ятаю, тоді також падав сніг. Точно, було католицьке Різдво. Але Кривий Бадді, шо то був за хлопець! Він був дуже грубим, той Бадді. Постійно мусів щось жувати. Навіть коли ми виступали, він тримав на кришці піаніна канапку з індичкою, або якесь печивко, або кавальчик пляцка. Боже, як він любив канапки з індичкою! Хлопці з нашого бенду постійно над ним піджартовували. Але як він грав! Раз ми виступали разом із Сарою і Ред Топ Бойз… То було шось. А ше, раз нас запросив на весілля сам Баґз Денсмор, Лютий Баґз, як його ше кликали… Синку, він був найсправжнісіньким мафіозі.
Заправляв торгівлею алкоголем, був тим… бутлеґером. О, і він запросив нас до себе на весілля: мене, Санні Олдмена, Мо Сміта, Джо Гешема, але перш за все - Кривого Бадді!
Ми мали грати, розумієш? Музика, всі танцюють під джєз, підпільний алькоголь, і мафіозі.
- А звідки ви знаєте, шо він був мафіозі? - поцікавився Банзай, щиро сумніваючись у правдивості історії.
- Звідки я знаю? Та то всі знали… тим більше потім. Ми мали їхати з Ейкройдта у Шікаґо, як вони кажуть. Ми приї хали, а там всі в сльозах, наречена Баґза непритомна, коло неї всі там бігають. От Джо і підходить, питається Баґзової тещі: «Мем, шо за мудки, ми приїхали на весілля чи на поминки?» А кузен Баґза, боксер, за такі слова заїхав Джо прямо в писок, розірвав печаткою верхню губу. Джо протім півроку до труби не доторкався… а кузен, той боксер, виходець із Півдня… а, Віллі! На ім’я мав Віллі або Вінні, збив таким гуком Джо і почав того копати ногами, викри кувати: «Будеш, бля, знати, сраний ніґер, як насміхатися з чужого горя, будеш знати, сраний виблядок!» Його ледве відтягли… А потім нам пояснили, шо Баґза і ше дев’ять його кращих людей завезли в якийсь ґараж на окраїні міста і розстріляли, як псів, а потім облюрали їхні тіла… - І взнали, хто то зробив?
- Знали? Та знати то знали… Тільки один чоловік на всій Землі вбивав так… Макаронник, підлючий італьяшка Леоло П’яцці. Всі казали Баґзу, шо з сицилійцями не варто мати справ, вони надійні, шо китайські петарди. Так і казали. Як зараз пам’ятаю, падав сніг, бо був лютий, День святого Валентина. Та а а, П’яцці спеціально вибирав такі дати.
Шось подібне витворяв хіба що Капоне.
Юрко приблизно порахував, коли ж могла бути підпільна торгівля алкоголем. Сицилійці… мафія… старий викликав у нього все менше довіри. Хтозна, може, і він зараз почне проповідувати про Навіґаторів?
- А ше, то я вже поїхав з Ейкройдта, бо Джо з порваною губою вже був не тим… А потім якась сволоч підпалила будинок Кривого Бадді. Бідака згорів, разом зі своєю мамою і сестрою… він так і не одружився, бо завжди був занадто грубим. Так от, потім ше трохи мандрував Америкою, їздив у Мен, думав, може, мене візьмуть до компанії Сари і Ред Топ Бойз, а тут на тобі - кажуть, шо вже й Сари Тідуелл немає.
Біда була тоді та й годі…
Банзаю дуже кортіло спитати, котрий тоді був рік, бо старий таки забрехався.
- О, ну а тоді вже були трохи кращі часи… я здибав одного чоловіка, свого доппельґанґера…
- Як ви сказали?!
- Свого старого знайомого, і ми з ним проблукали ше пару років, просто граючи на вулиці. Навіть бачили самого Гендрикса з пальцями від Диявола… Я на власні очі бачив мітку Лихого - вона була в Гендрикса під лівою пахвою.
- Ви сказали «доппельґанґер», а не «старий знайомий».
Шо то означає?
- Я сказав «старий знайомий», і не треба мене оббріху вати. Я знаю, шо кажу… і взагалі - я мав розказати про зовсім інше. Ти десь працюєш, та? Десь тутай?
- Ну, та…
- Певно, в ґімназії, нє?
- Та…
- Но то можеш нині туди не йти… епідемія ґрипи. Всі хворі.
- Як ви знаєте?
- Як я знаю? Та знаю, хіба того не видно? Аніж маєш іти до тої твоєї ґімназії, краще походи по місту, придивися, як сніг падає… Заглянь он до тої церковці… цікаво буде.
Банзай ввічливо знизав плечима:
- Не знаю. Не знаю, можливо, так і зроблю…
- Так і зроби. Певне, маєш там десь дівчину? Та?
- Ну…
- Певне, шо маєш, то ж видно всьо по тобі, - старий витяг нову пом’яту цигарку і знову запалив. Сніг із неба сипав усе густішою завісою.
- Но то я тобі скажу таке: тримайся її, як життя. Так мені казав мій старий знайомий, а він знав, шо каже.
- Шо то за такий у вас старий знайомий?
- Шо за один? Та ти його, напевне, знаєш. А не ти, то колєжанка твоя точно знає. Хто тут живе трохи довше, переважно знає його. Переважно. Та вона й м е н е мусила б знати. От цікаво: чи пам’ятає вона мене?
- То ваш колєґа місцевий також?
Старий незадоволено повторив, випустивши дим поміж бороду:
- Раз кажу «мій старий знайомий», а сам я місцевий, значить, і він місцевий. Старий знайомий.
Банзай глянув на годинник. Пів на дев’яту. На перший урок можна не спішити - у нього вікно. «Почекаю, послухаю байок», - подумав Банзай.
- Я тут зі своїм знайомим уже дуже давно. Погана історія в того міста. Послухаєш, чи я вже тобі набрид?
Банзай заперечливо похитав головою, підбадьорюючи людину оркестр говорити далі:
- Давайте, я ше маю час.
- Но то було все дуже цікаво. Колись, на початку століття, тутай було шось типу спального містечка - українська інтеліґенція і польська шляхта. Почалася Перша світова, і дуже багато корінних мешканців еміґрувало до Канади.
Місто було майже шо порожнім. А потім була Велика Вітчиз няна, та? І ті, шо залишилися, втекли за океан або ж пови мирали. А потім була операція «Карнагула»: із півдня України совєти перекидали москаликів сюда, на порожнє місце… Але вони не приживались тут і вимирали. Бачиш, тутай специфічне, унікальне місце. Всьо старіється на очах і розсипається, ламається, зникає. А років десять тому місто почало було відживати, але, коли настала криза, то дві тре тини втекло знову: на трускавки в Англію чи помаранчі в Грецію. Розбіглись по закерзонню, заламаншю та заокеанії.
