Любко Дереш - КУЛЬТ
Пан Андрій люто глипнув на зачинені за мишею двері.
Хтось щойно заходив до нього в кабінет.
Хтось дійсно заходив, чи в нього, може, розігралася фантазія?
Бачили, як він тут ганяв свій кінець? Хто заходив?
Щось про дітей. Або про кураторів. (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)
Так так, він замислився про Аліску. Говорив він до когось тільки но, чи може, сам до себе?
- Я, певне, також уже хворий.
Так він казав щойно дружині телефоном. Або не їй… Чи не телефоном… Біс його розбере, дзвонив він до неї, чи ні.
«Може, спитаюсь у секретарки? Але ж ні, то така сучка, потім розплеще язиком, що начальство не пам’ятає, кому дзвонило. Не треба нам таких. Аліска». (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)
«Пам’ятаю, пам’ятаю. Аліска, як песик, як ім’я пса, пса сучки, Аліска сучка, ось так, була ще Аліса Сєлєзньова, але то не та. Аліска, так так, саме так, вона, і ніхто інший, Аліска, чому постійно стоїть (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА через тебе, Аліско? Піду но розберуся, в чому справа. Як тоді, з тою».
Пан Андрій ще якусь хвилину сидів за столом, нама гаючись пригадати, що ж такого вирішив робити секунду тому. А потім знову (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА) почалась хуртовина з клаптиків думок. Він взяв зі столу ножичок для розрізання пошти, але відразу ж поклав.
«Навіщо я його взяв? - спитав сам у себе. - Є якісь листи?
Чому та тупа скотина не каже, ЩО ДО М Е Н Е ПРИЙШЛИ ЛИСТИ?»
Тоді взяв до рук циркуль, що стояв у канцелярському наборі на столі; хвилини зо три вертів ним у руках, поки не скалічився голкою. Злизнув вишневу бусинку крові з великого пальця, неуважно поклав прилад у кишеню маринарки і вийшов з кабінету.
У той час, поки пан Андрій метався, немов той коцур під час марцювання, пан Полісун преспокійно потягував гаряче винце разом із Корієм. У його найкращого другана Кєші сьогодні не було занять, тому він зав’язав розмову з Корієм.
Корій же сказав, що має прибережену плящину вина, і вони б у тихенькому місці підігріли його (бо зимно ж, холєра!) та й за милу душу розпили. Лісун не був перебірливим у компанії, лиш би не той поетичний терорист.
По кількох горнятках вина Полісуна потягло на виливан ня душі.
- Я ж то розумію, шо в неї робота, але ж я вроді як чоловік дома! - пхенькав він, позираючи сумними очима на Корія.
- Ну, я тебе, Мирку, повністю розумію. Я, наприклад, як приходив додому, то все мусив мати коло себе жінку. Але та де - моя тілько за роботу! Шо не прийде - все робота, робота!
- Правда?! - аж засвітилися очі в Полісуна. - То і у вас таке було?
- Ну… було… у всіх таке. Тільки, Мирку, не викай мені… ми вже гейби як приятелі, раз п’ємо. Але…
- Шо «але»? Ми не приятелюємо до кінця? Чи що «але»?
- Нє, зовсім нє! Ти дуже хороший чоловік… З таким приятелювати - одне задоволення. Для того задоволення, звичайно, хто знає ціну Справжній Чоловічій Дружбі, - пауза, яку старий витримав, мала означати лише те, що він належить саме до таких унікумів.
- Мова йде зовсім про інше. Про твою жінку… Я думаю, настала слушна пора відкрити тобі очі на деякі питання… адже робота деколи - не єдина причина. Ти мав би то знати…
Мав би помітити, - Корій розважливо водив неголеним підборіддям, надаючи своїм словам одразу тисячу можливих підтекстів.
Полісун замисленно допив рештки вина і простягнув горнятко за черговою порцією. Дуже повільно спохмурнів: це виглядало достоту так, коли сонце закриває важка хмара.
Раптом він здригнувся - до нього, здалося, дійшов поміж текстовий натяк нового товариша.
- А ти впевнений, що це… кгм? - Полісун відкашлявся в кулак, бо побоявся висловити свої підозри вголос, щоби, боронь Боже, не накликати біди.
Корій побожно звів очі до неба й трохи замислився.
- Розумієш, у таких справах треба бути дуже обережним, щоб не сплутати ненароком… Не це ж одне може бути причиною. Але якщо твої слова - не перебільшення, то… боюся, це, власне… кгм, - не відриваючи погляду від зачарованих Полісунових очей, охоронець точнісінько так само кашлянув у кулак.
Учитель мови й літератури вже не просто зблід. Він запав у серйозну задуму, лиш даючи Корію наповнювати по новій.
- А є якийсь метод упевнитися? Перевірити, може, все не так і пропащо?
- Методів є багато, але мало котрий надійний на всі сто…
А скажи но, ти не зауважував, як, бувало, Неля йде на роботу незадоволена, бо ти цілу ніч домагався від неї виконання законних обов’язків… ви з нею на перервах не бачитесь, а після уроків приходить, вся аж сяє від радості? Не бувало такого?
Полісун мовчав, задивившись на снігопад за вікном.
- Ну, раз не було, то можеш зі спокійною душею…
- Було… БУЛО, Ромку, постійно! - при цих словах, коли Корій вже мало не порскав зі сміху, Полісун розридався як мала дитина.
Мирко Полісун заходився панічно розтирати сльози по виголеному молодому лиці. Корій турботливо подав йому свіжесеньку хустинку, що пахла ароматом польових квіток.
- Ну ну, не треба так то все переживати, не треба… Ми то питання з тобою якось разом вирішимо, не плач, Мирку, я допоможу…
Полісун витер сльози й смачно вишмаркався. Очі добряче блищали не лише від сліз, але й від вина.
- Та? Поможеш? Але як? То вже всьо! Шо я тепер буду без Нелі робити? Ну, шо?..
- То всьо дуже поправимо. Я тобі поясню, як.
- По поправимо? Точно?
- Даю слово. Можу поклястися нашою чоловічою дружбою, що все буде, як колись, - Корій авторитетно підняв праву руку. - Клянуся.
- Та? А як? Як ти мені допоможеш?
Корій налив свіжого вина.
- Ти ніколи не бачив, як твоя Неля ходить на перервах до кабінету директора?
- Н ну… Нє… - пауза. - Брешу, бачив.
- Ну от. А бачив, які в нього звуконепроникні двері?
- Та.
- Так от. Я маю дуже сильну підозру, шо то наш директор той пташок, шо прилітає у твоє родинне гніздечко. А тепер, коли ми поговорили по душах, - я не маю жодного сумніву.
То всьо його справки. Він один такий альфонс на всю Львівську область.
- Та не може бути… Андрій Ярославович… Хоча, дуже навіть може… І що?
Корій підсунувся ближче й поклав Полісуну руки на плечі. Подивився в очі.
- Слухай мене, Мирку, і ти не пропадеш. Ти мусиш навести в себе вдома лад. Показати, хто в хаті господар.
Вигнати ласицю з курника. Бо інакше діла не буде. Ти знаєш, хто першопричина твоїх бід. Хто?
- Андрій Ярославович.
- Правильно. Ти мусиш йому дати зрозуміти, що в хаті тепер є справжній хазяїн. Справжній ґазда, який знає ціну своїй честі і своїй дружині. Чоловік, який має раду на таких от пройдисвітів, пробач, дармограїв.
- Мушу, - тупо повторив Мирко.
- На, тримай, - Корій витяг із кишені велику, довгу викрутку з оранжевою ручкою, - покажи тому лицеміру.
Грубувато, зате надійно і твердо. Я ось тим молодчиком не одного пташка вигнав зі свого гніздечка…
Мирко задумливо взяв викрутку і з порожнім лицем про довжував дивитися у вікно на снігопад. Він постукував довгим вістрям викрутки по лакованій поверхні стола.
- Добре, Ромку. Піду, покажу йому.
- Так, покажи. Хай пізнає Справжню Чоловічу Дружбу.
- Я ПОКАЖУ ЙОМУ! - Полісун люто вдарив по кришці парти. - Залітати… в моє… РОДИННЕ ГНІЗДЕЧКО! - тут він засмалив по парті ще раз, глибоко вганяючи викрутку в дешеву вагонку.
- Покажи йому, Мирку! Він начальник, думає, шо йому все простять. Покажи йому, шо й прості хлопці теж мають гонор! Він, як та хижа шуліка, прилітає на готове! Давай, Мирку, дай йому, хай знає!..
Полісун вийшов з кабінету, обережно причинивши двері.
Корій весело захитав головою. - Іди, покажи йому!
На мить він наче прислухався до своєї середини. До нього наближався Банзай. Зараз, коли коледж опинився на перехресті світів, якийсь навіжений студентик зі своєю оскаженілою від дезорієнтації подружкою його турбував найменше.
От от мали розпочатись Ігри на полях Всевишнього.
Діма А про Діму, доброго психо холога з бородою папи Смерфа, всі якось і забули. Проте прикра доля спіткала і його.
Бідака, він пізнав таємницю надто швидко. Вона розчавила його свідомість, наче стиглу виноградину.
Діма впав у дивну кататонію, яку недолугий лікар сплутав із смертю. Похапцем була повідомлена дружина, котра стала вимагати розтину, мовляв, тут усе банда, і її чоловікові щось підсипали.
На превеликий подив патологоанатома, розтин показав, що причиною смерті саме розтин і став.
Всю справу швиденько замнули і сказали, що трапився крововилив у мозок.
Такі от пироги, малята.
3.
Банзай / Картини міста (продовження)
Банзай пішов до коледжу, звісно ж, але перед тим він не полінувався зазирнути у малу православну церковцю, про яку говорив ошалілий гіпі. Церковця була єдиним храмом на ціле місто. Колись ще був непоганий костел… Банзай проходив повз нього щоранку. Але двері до костелу були навхрест забиті дошками: все католицьке населення Мідних Бук повиїжджало ще до 1947 го.
