Любко Дереш - КУЛЬТ
Кєша голосно розреготався, аж закидуючи назад голову й пацкаючи долонею по столу. «Грибок! Ой, не можу, грибок!» - ледь не захлинався він сміхом.
- Ану тихо! - пан Андрій люто влупив по кришці бюрка.
Біолог здригнувся і миттю затих. Залом покотилася луна.
Навіть Банзаю стало не по собі; полохливі ж англійки ладні були пісяти кип’ятком.
- А засіяти присадибну ділянку коноплями також ви рекомендували? Не якусь там присадибну, а ШКІЛЬНУ ДІЛЯНКУ!
- Ну, в принципі, кгм, так, я. Бо коноплі дають не лише те, про що ви подумали, але і якісний папір, волокна, з яких можна виготовляти чудову тканину, шнурки і…
- Але мало кгм… того! - директор по нараторськи витримав паузу. - Ви ше й залицялися кгм… до своїх кгм…
УЧНІВ!!! Кгм!.. та то взагалі КГМ!.. чорт знає шо! То не просто кгм… забавки! То… кгм… попросту КАРИ ГІДНЕ!!!
Банзай стерп увесь нараз - від кінчика носа до мізинців на ногах.
- Шо ви маєте…
Знову вибухнув божевільно радісним сміхом біолог.
«Каригідне! Ой, не можу, каригідне!»
- ТИХО О О! - пролунав громовий ляск по лакованому дереву. Стало тихо тихенько, вчителі неначе пішли у світ інший, забравши із собою геть усі, до останнього, звуки.
- Тиша повна! Думаєте, ви всі такі кгм… мудрі тутай, шоб мене перебивати? Та я вас кгм… кгм… от ви, Юра. Я, наприк лад, маю кгм… запасний аеродром, а ви маєте? Га? От хтось із вас має запасний аеродром? Шо ви всі такі мудрі тутай? Шоб мене перебивати?
Мертво впала тиша. Було чутно, як у секретарки тихенько гуде, виспівуючи Java’нською говіркою свої кремнієві ко лядки, комп’ютер. Надривно схлипнула котрась із вчительок англійської.
- А не треба нас так лякати, - несподівано промовив пан Ярослав. - Всі ми маєм запасний аеродром. Не ви один. Всі.
Он там, - і хімік виразно кивнув головою в бік міднобу ківського кладовища.
Стало ще тихше, тихо тихо, як в померлого у вусі. На це не мав що заперечити навіть директор. Продзвенів дзвінок на урок.
Директор вийшов із трансу і прогарчав:
- На уроки! А з вами, кгм… Юра, ми ше поговоримо… після того уроку… кгм. Зрозуміло?
Ватяними ногами Банзай вийшов із кабінету. Його невід ступно переслідувало відчуття, що все навколо - сон. Особ ливо, коли заплющував очі.
Щойно це сном не було. Як наразі.
5.
Банзай обережно постукав у двері, відчинив їх і ввійшов.
У разі чого: не знаю, не був, не брав. І взагалі, пане Андрію, яке вам діло до мене, мого лібідо і до моїх уподобань? Маєте собі свою Аліску - от і дрочіть нишком на перервах. А мене не руште.
Такі розважання рятували лише на короткі хвилі. Банзай точно знав, що не матиме сили сказати такого панові Андрію.
Директора в кабінеті не було.
- Перепрошую, пане Андрію?.. - Банзаїв дух піднявся від можливості відтермінування.
- А а а, Юра, - почулося із залу поруч. - Ну ну, заходьте.
Юрко втягнув у себе повітря і пройшов кілька кроків до сусідньої кімнати. В директорових апартаментах пахло цигарками та дорогими японськими парфумами. Він обе режно заглянув до залу. Крісло з високою спинкою в кінці столу було розвернуте до стіни. У ньому, вочевидь, пан Анд рій і сидів. «Нездоровий потяг до театралізації», - підмітив про себе Банзай.
- Заходьте, заходьте. Сідайте.
Крісло розвернулось і показало своє черево. В його м’яких затишних надрах задоволено вмостився Корій. Дикий ви шкір звично забрів на його лице. З очима було вже краще - крововиливи посходили. Корій радісно реготнув - Банзаєва реакція йому подобалась - і виклав ноги на стіл. Банзай зачаровано спостерігав за цими діями. На підошвах саперних черевиків засохло чорне болото. Кілька пластинок бруду відліпилось і впало на поліровану поверхню.
- Не чекав, та?
Банзай заперечливо похитав головою. Задерло в легенях і стягнуло в паху.
- Розумієш, тут така делікатна ситуаційка вийшла… в пана Андрія виникла певна проблемка… Із власною дружиною.
Якась сука настукала їй про Аліску. Розумієш? Одним словом, Андрій попросив підмінити його і провести з тобою виховну бесіду. Так і сказав: «Поговори з тим Юрою, бо він мене вже задрочив». Так і сказав, слово честі.
Юрко спантеличено звів докупи брови.
- Сам розумієш - ну не може чоловік… Мусить показати дома, хто в хаті господар. Бо без того діла не буде… Так так, кожен мусить знати своє місце… Моя стара забула - і на тобі маєш. Переплутала, розумієш, банки з кавою і труткою на жуки. Але то таке. В життю, Банзаю, як на довгій ниві, всьо може статися.
Банзай повільно повернувся, щоб вийти. Двері за ним виявилися зачиненими.
- Так так. Головне, як то кажуть, знати своє місце. Не зажиратися. Чуєш, Банзаю? Як знаєш, де твоє місце в світі, уникнеш багатьох неприємностей. І не спіши так сильно, бо все одно, як то кажуть, «життя як сон». Чув такий вислів?
Банзай мовчки кивнув. Ставало дедалі незатишніше у присутності Корія. Від старого віяло хворобою. Щось точило його свідомість, як шашіль дерево. Банзай заплющив очі і дуже, дуже сильно спробував прокинутися.
- Шо, не виспався? А може, то всьо - СОН? - сказавши це, Корій обвів театральним жестом кабінет і весело захихотів. - А якщо говорити відверто, то я прийшов сюди влаштовувати власні інтереси. Між тобою і мною. Ти знаєш, відносно чого. Пам’ятаєш, як ми тоді літали в Азатоті, га? Ото були, курча ляґа, дні… А тепер, коли всьо можеш, якось і не так вже цікаво, як уявлялось… нема романтики. Нуднувато…
Але брешу. Брешу, цікаво і зовсім не нудно. Клянусь.
«Так він же божевільний, як той щур у бомбосховищі», - подумав Юрко.
- Так от, шось я не туди зайшов. Мав на думці спитатися: якого милого ти ше тут? Га? Я ж тебе вроді як попередив - не дрочи мені мозґи. Не грай зі мною в дурні ігри. Але ж нє - мусив ти слухати, шо тобі різні придурки говорять.
- Як ви знаєте? І взагалі, якого біса… то всьо… та вся комедія? Я ж чув голос директора, де він? - нарешті наважився спитати Юрко.
Корій лише знову розреготався.
- Несуттєво. В моєму теперішньому становищі з н а т и - це як дихати. Андрій є там, де й був, а от питаннячко на засипку - де ти? Але приємне на потім. Тепер справи, бо час не жде. Я багато думав, як би то тебе краще копнути в сраку, шоб ти тілько но ногами зафуркав до свого Львова.
Місто в нас невеличке, але не без заскоків. Усі всіх знають.
Нікого зайвого нам не потрібно. Але ти неждано негадано показав таке, - Корій у награному здивуванні повів голо вою: -…шо я аж не сподівався. І подумав: «Най си малий пога няє зі мною перед смертю». Так шо вирішив я тобі дати шансу. Ти знаєш, які ставки в тій грі, правда? Знаєш знаєш, по тобі видно. Вони всім кажуть… вони як шлюхи, це точно.
Тільки скажу тобі таке - для тебе це вже кінець. Ти ніц тут не зарадиш, хоч би й тріс. Ти вже не виплутаєшся.
Банзай сковтнув слину, однак свіжою рот не заповнився.
Він мусив щось відповісти, аби Корію не здавалось, що перемога за ним.
- Ти постійно блефуєш. Мені казали, шо ти маєш силу, але той, кого ти хочеш випустити, на тебе ложив…
- Ха, так тобі казали ті старі пердуни із Ззовні? Вони всі вже впали в маразм. Називають себе Богами Сивої Давнини, а насправді - купка склеротичних перестарілих маразма тиків, які колись навчилися літати за межами тіла. Чесно, Банзаю, ніяких Богів Сивої Давнини немає, це щось на зразок астрального Ротарі клубу. Дешеві панти. Я так тобі всьо кажу, щоб ти не дуже розчаровувався, коли побачиш своїх тих нібито друзів. Повір, коли ти запізнаєшся із ними поближче, тобі стане соромно, а ще більше - гидко. Це старі пердуни, не побоюсь я повторювати тобі. Та вони вже такі старі, що й забули навіть, як пердіти. І всьо, шо вони наговорюють на мого Майстра Леонарда - це брудні й недотепні інсинуації. Як казав наш горячьо любімий Ґарант, сітуація отлічяється на сто восємдєсят про центів. А мій пан і Майстер Леонард - це, так би мовити, одного поля ягідки. Кажуть, вони добре знаються на вищих рівнях. Можна сказати, брати по духу. Але бачиш, м і й пан більше гармоніює з моїм внутрішнім світом… І взагалі, чого я перед тобою виправдовуюся - захочу, і ти здохнеш на моїх очах від простати, за якісь півгодини, - раптом аґресивно сказав Корій. - Хочеш такого?
- Нє а. Ти ше мав сказати, де директор. Я чув його голос…
Корій закотив очі й голосно зацмокав язиком:
- Бож же, Боже… яка дурна дитина. Скажи, Банзаю, у тебе ж затримка розумового розвитку, я вгадав? І раптом промовив голосом пана Андрія:
- Ну то як, Юро, підемо знову їбати Аліску, як тоді? Чи тепер, може, твою Дарцю? Вона ж тоже ше та штучка…
Банзаю підкосилися ноги, і він тихо сповз по стіні. Він точно спав, це сто відсотків, нема питань, не може бути пи тань, всьо о’кей, я сплю, а раз сплю, значить, то не насправді, а раз не насправді, значить, хай діється, що діється, а я мав вас всіх глибоко в дупі, і робіть собі ЩО ХОЧЕТЕ, бо я болт забив на сновидіння…
- Ну у у, Банзаю, ну ти і слабак… а ше так вимахувався:
«Мої сновидіння. Рефлєксії»… - саркастично кинув Корій. - Та твої всі рефлєксії до дупи, коли відмовляють рефлекси при якійсь там тупій, банальній, о р д и н а р н і й ІМІТАЦІЇ.
