Любко Дереш - КУЛЬТ
«Мої сновидіння. Рефлєксії»… - саркастично кинув Корій. - Та твої всі рефлєксії до дупи, коли відмовляють рефлекси при якійсь там тупій, банальній, о р д и н а р н і й ІМІТАЦІЇ.
Гівна варті ті твої записи. Направду. Дурного робота. От, наприклад, ти знаєш, що ми з тобою зараз спимо?.. Гей, ти шо?.. Альо о о о!!!
Нараз Корій підійшов впритул до Банзая - той саме марно намагався втратити свідомість. Але ніяк не вдавалося.
Корій притулив йому до чола два пальці, і по Юрковому тілу прорвався потужний електричний імпульс. Його ледь під кинуло в повітря, по шкірі забігали мурашки. Почувся запах паленого волосся.
Корій взяв його під руки, (хай собі робить, що заманеться, мені пофіґ, я ж бо сплю) підволік до столу і всадив у крісло, а сам побіг і знову зайняв позицію головуючого.
- Ну й насміши и ив ти мене! Оце перед вами Банзай, якого ви не знали! Душа компанії, розвеселить до смерті кожного!.. Так от, Банзаю: ми з тобою зараз спимо і бачимо один і той же сон. Класно, правда? Тобто його бачу я, а тебе затягнув по потребі. Бо ти мені подобаєшся як мужчина.
Банзай безсило підняв очі на чоловіка, не дивуючись уже нічого. Той чемно сидів навпроти, склавши руки на столі, немов старанний школярик, і звабливо кліпав віями. Лице було абсолютно божевільним, радісним і дико бадьорим.
- Ну добре, жартую. Треба ж твою увагу якось привертати.
Бо, по правді, ти в мене один слухач на всю Землю. Душа моя втомилась від самотності, - з фальшивою патетикою завів старий. - Якщо чесно, ти мені противний, о! І взагалі!
Я мав тобі похвалитися своїми досягненнями. Ми СПИМО, козел! Реаґуй же якось, а не дивися в стелю, чуєш?! Реаґуй!
Захоплюйся, баран тупий, ти ж такого не можеш? Ніхто такого не може! Не чую виску захоплення! Не бачу букетів із трояндами! Де вони, Банзаю? Де оркестр, що грає туш і вальс «Бузок»? Де, я питаю?
Банзай промурмотів щось вельми невиразне.
- Я побудував у своєму сні копію цілих Мідних Бук, хіба ше хтось таке вміє? Я тут пан над панами, я можу тепер створити сотні копій цього світу розмірами в одне єдине місто. Я вийшов за межі реальності! А захочу - і сплавлю їх в одне ціле. Шо, не віриш?
Банзай замахав головою і випростався у кріслі.
- Не віриш? Ну й спи собі! - і з тими словами Корій знову доторкнувся до Банзаєвих скронь,
6.
від чого Юрко миттєво прокинувся. Він кричав, не перестаючи, приблизно сім секунд, що у коледжі вважається за прохідний мінімум до кабінету психолога. Але оскільки психо холог наразі сам потребував допомоги, то Юркові ніхто нічим зарадити не міг. Кєша задер голову подивитися, що такого з тим вар’ятом. Голови учнів соняшниками повернулися на крик. Пройшло півгодини уроку, першого з двох уроків біології перед нарадою в кабінеті пана Андрія.
Наради ще так і не було.
- Перепрошую, дуже перепрошую. Палець… я його це саме… ну…
Кєша критично поглянув на Банзая і скрушно захитав головою.
- Перепив учора, чи як?
Банзай активно замахав головою. Класом покотилися смішки.
- Нє нє, ви шо, палець… об парту. Це саме… притис.
Учні мовчки спостерігали, як Юрко вкривається холод ним потом. Зрозумівши, що на цьому комедія закінчується, повернулися знову обличчями до дошки.
Банзай ледь віддихувався від кошмару. Це таки був сон, проте який!
Семпльований з фіолетовою мілієровкою на голові розвернувся до нього, передаючи записочку.
- Тримай. То від Дарці, - і підморгнув, клятий.
Банзай злегка скривився і взяв клапоть паперу. Розгор нув і прочитав:
Привіт, Банзайчик!
Ну як тобі сновидіннячко? Тепер ти віриш, що то був СОН?
Якщо ні, то зайди до мене на перерві. Я на дежурі, як завжди.
Цьомаю зі слиною,
Твій Ромчик Корій.
P.S. До речі, як ти думаєш - СОН це все зараз, чи НІ? Даю три спроби.
Р.К.
P.P.S. І ще одне. Подивись но, хто там, такий маленький, сірий і пухнастий, сидить у шафі.
Р.
Провівши рукою по волоссі, Банзай переконався, що голову наразі не відірвало. Чому ж навколо така мана? (А може, ти хворий, Банзаю, може, у тебе гашишний делірій або онейроїдна шизофренія, або гострий невербальний галюци ноз, або все на купу, га?) Він нахилився вбік і відщіпнув на дверцятах шафи зафар бований білою емаллю замочок. Відчинив їх. У глибинах труни на одяг, поміж курток, шуб та плащів сидів Корій, підтягнувши до підборіддя свої коліна. Він німо реготав, надриваючи пуп зі сміху. По щетинистих щоках бігли сльози, а Корій все веселився.
Юрко зірвався з місця, перекинувши стілець, і відскочив від шафи. Корій уже реготав не про себе, а вголос, не криючись.
«Ну все. Прощай, злий світе, я здурів».
На нього зараз, вочевидь, дивляться здивовані учні, а Дарця ховає лице у долонях, щоб не бачити такого сорому.
7.
Він обвів поглядом порожній кабінет директора. А точніше білу євроремон товану стелю і божевільне лице Корія, поросле триденною сивою щетиною, немовби вересом. Воно було мокре від сліз, викликаних реготом. Банзай зазирнув у ці позірно веселі очі й жахнувся. Наче два тунелі на темну сторону місяця. В тих тунелях живуть привиди, що збожеволіли від болю.
- Ну шо, сподобалося? - поцікавився Корій.
У Банзая не було ні найменшого бажання рухатися. Лише лежати і тупо дивитися у стелю. Натомість він сказав:
- Досить непогано. Але шо з того? Ну, налякав ти мене, а далі?
Корій знову порснув радісним смішком:
- А далі? Далі буде ще краще! Тільки що ти побував у сні, який я бачив у сні. РОЗУМІЄШ?!! Ти повинен захоплюватись моєю рідкісною, нечуваною майстерністю. Хо хо! Далі буде таке, шо ти млітимеш від жаху. Я так сплутаю всі карти, що ти будеш сумніватися, чи існує хоч би щось справжнє. Або нє - я візьму і в деяких частинах нашого міста повклеюю свої сновидіння. На замовлення. У реальність, уявляєш собі таке? Прокинувся зранку, пішов у коледж, аж тут розумієш, що всьо навколо - знову сон. А захочу, зроблю так, що ти зустрінешся зі своїм доппельґанґером. Взагалі будеш кип’ятком сцяти. Га, як тобі такий поворот подій?
- Ну то зроби тоді так. Я ж тепер у твому сні. Шо, слабо?
- Не пащекуй до старших! Я тебе можу й не випустити звідси. Будеш бродити зі сну в сон до скону віків. Точніше, до часу «Ч». Тобто зовсім небагато.
- Який такий час «Ч»? - поцікавився байдуже Юрко.
- Прихід мого пана. От назбираю ше трошки сили - і гаплик. І ТИ, як би не старався, НІЧИМ не зарадиш. Ті всі історійки, - Корій вклав у ці слова всю свою жовч, - ті всі історійки про Закриваючих і Відкриваючих - повний б р є д.
БРЄД СИВОЇ КОБИЛИ. Шоб не розстроювати таких наївняків, як ти. Віриш?
Банзай заперечливо захитав головою… спочатку активно, а потім слабше. А потім сів і задумався.
Корій став рачки, підповз до нього, щоб зазирнути у лице.
Банзай тер скроні. Чи вірив він цьому безумцю? До біса, тепер він вірив усьому.
- Я бачу, ти сумніваєшся… А даремно. Коли прийде мій пан, він вагань не простить… Гаразд, ти собі подумай, кому вірити, а наразі іди гуляй. Замахав мене.
8.
І Банзай розплющив очі, вперши погляд у балки стелі своєї кімнаті. Голову, наче шпицею, пронизував нестримний біль.
Була за квадранс сьома. Він пішов на кухню, випив кави з анальгіном і відчув, що прихопив якогось віруса. Але треба йти у коледж. Було більш ніж очевидно, що це - кінець.
Старий бідака зовсім поїхав глуздом, а богів, що допоможуть йому, немає.
Це кінець?
9.
Банзай
[я хочу смерті я хочу вмирати у полі відкритому полі відкритому для вітрів смерчів гроз і снігопадів я хочу щоб у моєму черепі гніздилася ґюрза я хочу мати приятелів поміж коників стрибунців хробаків та ящірок особливо серед ящірок я хочу щоб із моєї очниці виросла сон трава а поміж ребер проросла конопля я хочу щоб мої очі виїли птахи що є смачнішого за очі поїджені міопією? не беручи до уваги очей немовлят? я хочу бути невиразним предметом який важко роздивитись туманним сірим нічим що не має визначених меж хочу бути шматком реальності але найбільше я хочу польової тиші хочу злизувати із прогнилих губ вранішню росу та перші сніжинки я хочу смерті]
Розділ 3
1.
Картини міста (початок)
Банзай ішов вулицями і не впізнавав їх. У тому, що все навколо - не сон, він майже не сумнівався. О ні, все набагато складніше й ґлобальніше: почалася деструкція реальності.
На проспекті Паші Ангеліної маршували браві бриґади яихось голених під нульку козлів, що люто ревіли: «Gdzie s szatani? Hej kurva, gdzie s szatani?»
Окрім навіжених банд польських скінгедів, на вулиці з’явилося кілька не по тутешньому вбраних панночок, що ховали від снігу аристократичні носики у хутряні кашне.
Панночки миролюбно спацерували, не звертаючи уваги на сумнівної чести молодиків.
А на розі вулиць Лисенка і Фрунзе сидів дуже цікавий старший пан: у руках він тримав дванадцятиструнну гітару, при роті була складна конструкція, що поєднувала губну гармошку, флояру та сопілку великого бога Пана - сирингу.
