Павло Шевченко - Волоцюги
Дорога посвіжіла, і попереду вишкірилася Пляшка: пишнобарвний білборд з рекламою місцевої горілчаної торгової марки. Далі - вказівник англійською мовою: “Marjanovka”. Наближаємося до Європи? Метрів п’ятдесят - і “Ленд Краузер” справді опинився в більш звичній для нього стихії. Сучасний дворядний мостовий переїзд через залізничну колію, усі європейські дорожні прибамбаси. У степу, далеко від магістральних автотрас!?
Не збрехав, значить, 80-літній дід Сопливий, відомий у радгоспі блядун, який з півгодини тому охоче напучував Антона при виїзді:
- Будеш їхати до города, синку, - не роби крюк. Там ваш покійний Карпо такий міст поставив!
Антон знав колишнього міністра транспорту ще по роботі у відділенні залізниці, потім зустрічалися на тусовках “політеліти” столиці.
Якось перед “драматичним” третім туром президентських виборів міністр запросив до свого розкішного кабінету на Тверській. Набирала сили політична “партія залізничників”, і треба було запустити супровід - потужний медіа-холдинг.
Карпо знав, з ким можна мати справу й особисто (це було його правило) вирішив остаточно залагодити проект.
О пів на восьму ранку вони сиділи за багатим столом, інкрустованим цінними породами дерева, уточнювали деталі “інформаційного прориву”. Усе чітко, ясно, зі знанням реалій політичного ринку і його проститутської служби сервісу - українських мас-медіа. Ще заходячи до кабінету, Антон запримітив у приймальній знайомі обличчя ходоків - трійцю народних депутатів.
Відчиняються масивні двері, помічник запопадливо передає Карпові “нагадування звідти” - розкішні візитівки.
- Я ж говорив тим мудакам - ні! - стримуючи раптовий внутрішній вибух, якось втомлено промовив міністр помічникові. - Передай: я зайнятий протягом усього дня - пішли вони н…уй!
А за два тижні, після виборів, трагічна новина: міністр “покінчив життя самогубством на власній дачі”. Хронічна психічна хвороба, “пороблено” чи великі гроші? Нічого ж такого переможці помаранчевої революції ні одному з колишніх можновладців так і не “зробили”! Соромно, прикро…
А міст стоїть. Обабіч в’їзду Антон зафіксував боковим зором явно недоречний для такого “марнотного” місця свіжий надмогильник з місцевого червоного граніту. Невже на новому мосту вже встигли загинути в аварії? Натиснув гальма, дав задній хід і за мить через привідчинене вікно зчитував дещо задрібний для такої відстані текст “епітафії”. Виявляється, урочисту каменюку вста новили не за упокій, а за здравіє. Напис золотими буквами так і повідомляв подорожникам: ця “прекрасна споруда” носить ім’я місцевого народного депутата такого-то і такого-то, “за сприяння якого вона й побудована”. Ще один символічний знак сучасної України районного значення, встановлений “самим самому собі”, дорогенькому. Так би мовити, щоб знали, хто насправді визначає долю цих місць за бюджетні гроші…
По ту сторону переїзду якось несміливо голосувала попутку скромно вбрана жіночка непевного віку. Попадаються такі: ззаду - піонер, анфас - пенсіонер. Зоране зморшками обличчя, що ніколи не знало зволожуючих кремів і вибухів прогестерону, сиві пасма з-під “платка”, вицвілі, без єдиного живого вогника, очі. Антон зупинився, відчинив дверцята, а вона - тупцює на місці. “Ой, спасибі! Ой, дай вам, Боже…”. Не хоче повірити, що таке авто може зупинитися перед нею, сільською жінкою?
- Та сідайте вже - у ногах правди немає…
Діватися було нікуди, жіночка акуратно витерла об придорожну траву, - ніби перед входом до церкви, зашкарублі брежнєвські “руминки”, і з острахом вмостилася на краєчок розкішної “свині”.
- А в мене сина вбило, - промовила вона, щойно авто рушило, ніби вибачаючись, як герой оповіді Чехова, за свою невідповідність.
Господи, що за дорога: то сам ледь розминувся з “камазом”, то покійник Карпо привидівся (свят-свят!)…
- Поліз на опору - за другою лісопосадкою - електричні дроти знімати, у нас усі хлопчаки на селі цим промишляють, - жіночка не могла стримати своє. - А тут РЕС ток включив! Так моєму Микольці… обидві руки… спалило! Слава тобі, Господи, не мучився довго - вчора поховали…
- От горе, - співчутливо глянув на бідну матір Антон. - А чого ж його понесло на того стовпа?
- Так потім на металолом здають!
- Стовпа? - не второпав Антон.
- Та ні - дроти, люміній, щоб він згорів, за нього прийомщик у районі такі гроші дає!
- А навіщо ж синові гроші?
- Я й сама не знаю, - жіночка змахнула рукавом сльозу. - Казав, що хоче назбирати на той, як його, по телевізору показують - переносний телехвон! Усе відмовляла - навіщо він тобі, сину! А він своє - з Богом, каже, буду балакати. Ой лишенько… “Плюнути б на все й вернутися сюди, на рідну землю”, - подумав Антон. Продати дім під Києвом, усе - в “Ленд Краузер” з “Тойотою Камрі”.
Хати й земля тут - дармові. За материну, - під шифером, із сараєм, літньою кухнею, курятником, тридцятьма сотками городу й великим, ще не зовсім старим садом нещодавно давали 500 гривень!
Німці у війну лягали трупом, вивозили цей безцінний чорнозем ешелонами аж у Європу, а тут - менше якихось 100 доларів, один волохатий папірець!
Нічого! Першим ділом побудую дорогу, церкву, приведу в порядок кладовище…
Благими намірами дорога до пекла вимощена.
Хвалений японський позашляховик на повному ходу впіймав якусь гостру костиляку, схожу на протитанкового міні-їжака, і переднє колесо аж задиміло.
Щось подібне також було (deja vu!) далекої помаранчевої зими під Донецьком. Лихий поплутав: керівник провладного медіа-холдингу написав раптову заяву про звільнення (“не-на-вид-жу!”), сів у власне авто й за свої поїхав на війну! Прямо якийсь козак Гонта: 14-м номером, у складі агітаційного “Автопоїзда дружби”, розколотим Півднем і Сходом країни, з температурою під 39. В Одесі їх перепинив натовп екзальтованих віруючих бабусь московського патріархату. Матюки, прокльони (анафема!), пляшки з-під “Кока-коли”, яйця, страшні “поминальні” записки, що летіли у відчинені вікна і привітні “морди” зморених дорогою щойноявлених автопроповідників. Масовка з фільму Мела Гібсона “Страсті Христові”: храм, юрба, батюшка-первосвященик зі знаменням у лівій і піднятим угору середнім перстом правої: “Fuck you!”. Господи, прости, бо не відають…
А під агресивною шахтарською столицею вже з автоюрби бритоголових хлопчаків, що взяли “поїзд дружби” в щільний коридор-супровід, полетіли під колеса їжаки. Морозна ніч, у передніх колесах по два-три зігнутих загострених цвяхи (намертво, по-пролетарськи незграбно зварені навхрест на промислових установках), сльози переляканої до смерті світської киянки з “Skoda-Fabio”. Усю дорогу на боковому склі її авта висіла мирна грайлива налипка-оголошення: “Привет! Ищу мужа!”. Знайшла…
Антон узявся ставити “запаску”. Жіночка, трохи посидівши в салоні, уклінно подякувала за поміч, навернула до ґрунтовки понад посадкою і зникла в полях.
Коли перековане авто знову рвонуло у дорогу, Антон випадково кинув погляд на підставку мобільного телефону поряд з плазмовим дисплеєм супутникового навігатора. Титанової “Nokia” останньої моделі як не було…
Ну, і хай! Син уже розмовляє з Богом, можливо, поговорить і мати. Є ж такий вид сучасного телефонного сервісу - електронний лист Творцеві Небесному. Десь читав, що відома ізраїльська компанія “Бузок”, отримавши подібне віртуальне послання, за помірну плату навіть вкладає його до єврейської святині - Стіни Плачу…
Якщо ця історія насправді мала місце. Якщо в цих степах нарешті налагодять надійний мобільний зв’язок. Якщо жіночка десь віднайде (а де?) зарядний пристрій до “Nokiа” останньої моделі з титановим корпусом… І чого вона не сказала, що їй треба?
* * *
“Як називалася горілчана фірма, реклама якої загубилася перед мостом Карпа в цих безгрошових самогонних степах?”.
Антон натиснув клавішу “круїз-контролю”, і стрілка спідометра завмерла на позначці 100 км/год. Нарешті вибрався на шосе (соше? сошу? сосе?). Під шинами противно захлюпотіла розплавлена на сонці смердюча смола. Разом з нею з-під коліс на зустрічні авто й під днище “Краузера” зі страшним свистом обрушився дрібний відсів-шрапнель. Треба ж було так “зекономити”! Утім, кажуть, розробники цього варварського методу покриття укра їнських доріг колись отримали державну премію… “Іріда”, “Ісіда”, “Аїда”… Антон, усміхнувшись, згадав своє студентське “ноу-хау”: батярські словесні лічилки, які незбагненним чином вибудовувалися в голові на схожих звукових відчуттях.
Вібрація енергії споріднених слів-звуків - дивний інтуїтивний знак-камертон. Інакше ніяк не можна було запам’ятати, скажімо, сотні, ну, дуже далеких древньогрецьких Богів, Напівбогів, Героїв, Людей.
Схибив - краще не йти на екзамен до світила елінської міфології професора Фідика.
- Доб-ге, доб-ге, юначе, а тепер поп-гошу назвати усіх п-п-поіменно!
