Павло Шевченко - Волоцюги
За хвірткою бунгало хлюснула суцільна стіна тропічного дощу, що за мить пробився і крізь “такі надійні” Мартінові рогожки даху та стін. Без блискавки, грому - ніби хтось тихенько розв’язав небесні міхи. Кострубатим понівеченим гіллям із виразками лишайників потягнулася до неба стара аракалія. На верхівці “дерева Будди” серед аскетичних листочків просто на очах розкрилися антени велетенських білих квіток.
А за декілька хвилину, коли знову спалахнуло сонце, вологе повітря завібрувало від стоголосого пташиного співу. У якому перші голоси чомусь вели нахабні чорні круки. “Ка-р-р! “…
Круки - це чоловіки ворон чи реінкарновані ворони, священні птиці грецького бога Аполлона? “Зробили з чорноклена й втопили смерть, що звалася Марена”, навіялося ще звідкись. Морена, Марена, Мара…Смерть - завжди жінка, що дає життя?
Ну, все, Мартіне, здаюсь!
* * *
З нотаток професора Лютера Життя після смерті… Тепер я розумію людей, які побували в потойбіччі: вони божевільні. Бо злилися з потоком Божої волі. Я занурився в Його хвилю, я помер, потім - повернувся. Зі мною - абсолютно свідомим говорили й не говорили: словоформами, звуковою думкою, енергетичними імпульсами, інформаційними згустками, сигналами безпосередньо в мозок і тільки мій… Якась незбагненна універсальна мова Абсолюту, наповнені низькочастотним звучанням музичні паузи…
Ентоні стверджує, що повернув мене до тями хвилин за п’ять після удару хвилі, а я знаю - промайнуло хвилин п’ять і тисячі років, вічність…
Там немає часу і простору, бо ти рухаєшся водночас із потоком цього часу і простору, у полоні їхньої швидкості…
Там нічого не можна утаємничити - в універсальному світлі істини й розуміння… Усе, про що коли-небудь думав, говорив, робив…з раннього дитинства й до останнього земного часу, найменші деталі - усе як на долоні. Я сам став частинкою світла, інформаційного потоку, ні - хмаринкою, туманом… Усе було зі мною і усе ожило - усе й відразу.
Я не міг зрозуміти одного - я вмер чи живий, у якому я тілі, і від цього було якось моторошно.
Вони заспокоїли мене - протоформи мами, батька, брата, моїх учителів, друзів, знайомих, навіть мого аспіранта Вольфганга, який колись загинув в автомобільній катастрофі… вони так хотіли допомогти мені освоїтися…Відчуття, думки, пам’ять - усе стало досконалішим… Тіло - тюрма…
А потім голос спитав мене: чи любив я життя, яким жив, чи здатен на любов, кохання до жінки, не принижуючи її… Чи не вперше я говорив суто правду - собі та їм. Про своє незбориме его, чоловічу гординю, що занечищували моє серце й душу щоразу, коли жінка не віддавала того, що я очікував.
Цинізм, байдужість самозахисту - чому я так боявся щирості, світла? Про якусь хворобливу жертовну пересторогу до жінки - незрозумілого, паралельного для мене божества.
Молився - і до нестями користувався її солодким тілом, грішив, грішив, грішив, соромлячися хворобливого потягу, недосконалості, гріховності, нещирості, боягузтва, слабкості, - ніби передчасного виверження сімені, грав придумані нашвидкуруч ролі, закохувався в одну, мріяв про іншу, ту єдину, яка мені була потрібна для одноразового використання… Я кохав жіноче тіло, через нього - себе й Бога? Сексуальний екстаз - це духовна дорога до єднання з енергетичними вібраціями Творця?
Волоцюга бажань…
Як спалах, з’явилася серед видінь вона - Тетянка, моя українка-селяночка, зматерніла красуня з полоненого літа 1944-го. Ми знову на краю стернистого поля біля молотарки зі снопами пшениці.
Я, зморений неволею привид, із відчуттям вини перед батьківською землею, і вона - жінка-мати.
Для якої я був не “фрі цем”-чужинцем, а звичайним селянським парубком, її дорослим сином.
Солдатики-наглядачі з тилової частини, що відлучилися у своїх справах, наша копа зі снопів пахкої пшениці, окраєць солодкого хліба, домашній борщик у горщику… “Їж, Мартіне, ти ж такий голодний…”. Тайком прала моє лахміття, а одного разу принесла навіть коржів з маком… Я знав російську - ще від рідні передалося, та слова видавались зайвими, - тільки й заглядав у її великі сірі очі. Серед кривавого мотлоху, жахіть війни, людської ненависті та взаємопомсти вони випромінювали якусь невловиму енергію миру, надії, життя, забутого жіночого тепла, ніжності, сили.
Я ніколи не довіряв своїм внутрішнім почуттям, а тоді сталося диво - я плакав, уперше за всю війну… Від власного просвітління, людської несправедливості, тотальної неправедності земного світу. Чому я нічого не можу змінити, чому ми зустрілися в такий жорстокий час? Я готовий був розчинитися в ній, моїй жінці-богині, моєму чистому джерелі, ввійти в її єство усім своїм тілом, народитися знову.
Це сталося так раптово і природно, що ми навіть не встигли усвідомити солодку миттєвість єднання, блаженства, божественного екстазу, абсолютної втрати себе, свого “я”. Вихід за межі земного, святе та грішне - і хай буде, що буде…
Вона, взявши мене за руку, мовила: “Пішли зі мною, я покажу тобі земну світлотінь нашої донечки. Тяжко там, бо не залишилося чистої енергії в криницях приниженого степового роду. Виснажилися криниці, спустошіла земля, обірвався зв’язок…”.
Ентоні, навіщо ти повернув мене з життя до смерті?
* * *
Жителі острова сприймають довкілля переважно у трьох кольорах: океану, пальм і неба.
Після зливи прямо над бунгало Мартіна повисло розкішне коромисло райдуги Будди, ніби нагадуючи людям, що світ значно різнобарвніший.
Такий собі еталон-зразок - щоб очі не зазнавалися, бачили те, що зазвичай не бачать. Що видиме - далеко не реальність.
Професор узявся розвішувати на живоплоті намокле ганчір’я хатинки, Антон перебирав у пам’яті щойно почутті “вправи хворобливої свідомості” про реінкарнацію і “трохи жіночу” природу християнства. От Мартін-еманаціоніст: ніби все сходиться!
А якщо згадати ще й передісторію офіційного прийняття цієї релігії імперським Римом? Хто мав визначальний вплив на прийняття нелегкого для імператора-язичника рішення - його мати Олена!
Сама зорганізувала фанатиків-новохристиян, сама відібрала з купи тогочасних священних писань найбільш підходящі, сама відправилася в Єрусалим святими місцями. І хоча з дня трагедії на Горі минуло понад 300 років, тут панували араби, а від Єрусалимського Храму не залишилися навіть руїни, - відразу віднайшла дорогу на Голгофу, Хрест Господній, інші матеріальні підтвердження.
Системна самодисципліна імперської нації! А язичник-імператор до останнього тримався за своє, лише на смертному одрі, схоже, про всяк випадок, зрадив прабатьківських олімпійсько-римських богів, навернувся до чужої християнської віри.
Жінка першою пішла за Ісусом-жінкою. За Євангеліє від св. Луки “Із ним Дванадцять були та дехто з жінок, що були визволені від злих духів і хвороб: Марія, Магдалиною звана, що з неї сім демонів вийшло, і Іванна, дружина Худзи, урядника Іродового, і Сусанна, і інших багато, що маєтком своїм їм служили”. Останнє віддавали, грішні, занехаяні демонами, а йшли.
Чому? Чому насамперед жінка так фанатично й масово навернулася до релігії, здавалося б, суто чоловічої за ієрархією моральних цінностей?
Взяти книги Старого Заповіту: автори чи не вперше за всю історію людства переінакшили первинність жіночого начала (мовляв, жінка - вторинна шкідлива істота, створена з ребра чоловіка - щоб останньому не було так нудно). До того ж навісили на неї повну відповідальність за “першородний гріх” (Адам - бідна жертва домагань!).
На шість століть позбавили жінку душі. Приписали відьмацьку містику менструальній крові й місячним циклам жіночого організму. За матріархату вважалося, що саме органістичні виділення жінки оплодотворяють і творять світи. Правовірний єврей і сьогодні може розлучитися зі своєю дружиною, якщо вона раптом необачно дозволить близькість під час менструального періоду.
Плюс - відібрали в жінки одвічне виняткове право на матеріальний спадок влади, родоводу, етносу, під страхом смерті заборонили перелюб і, у зв’язку з цим, - можливість набуття ду ховного сану. По суті, остаточно завершили патріархальну революцію, відкинувши на смітник гінекократію - тисячолітню природну організацію людського співжиття.
Можливо, злякалися містичної колосальної сексуальної енергії, здатної змінити стан свідомості, сили зваби, принадливості й чарівності жінки - як можливих альтернатив прямої дороги до Бога? Реальна любов до земної жінки зрозуміліша й сильніша від містичної любові до віртуального божества - досить складного поведінкового алгоритму.
Чи боялися випустити з-під контролю, не впоратися з підсвідомим реактором божественних жіночих пристрастей, екстазу й… багаторазового оргазму? Жінка, мов космічний човниковий корабель “спейс-шатл”, здатна злитися з потойбічним декілька разів підряд, а що робити при цьому дрібному одноразовому чоловікові!?
