Андрiй Чайковський - Сагайдачний
Зараз того дня Петро знав про цю розмову мiж панством вiд Зосi, котра - нi питана, нi прошена, здибала його в сiнях i все йому виляпала.
Аксак вибирався до своєї економiї близ Києва i запросив з собою Петра.
Вони мали їхати самi, а щоб нiхто, навiть вiзник, не розумiв їх розмови, то Аксак поклав собi розмовляти з Петром по-латинi.
Люде, що бачили, як козак Петро їде в повозцi поруч з паном суддею, ще бiльше запевнилися в тому, що Конашевич мав у пана таке значення, як нiхто другий.
Як виїхали за город, Аксак розпочав розмову:
- Перед кiлькома днями прийшов до мене Олесь i повторив менi одну з ваших наук про запорожцiв, а потiм поставив менi таке питання, на яке я йому не мiг вiдповiсти: чого пани не дають жити простому народовi, роблять ним, мов волами i таке iнше. Я дивувався, як таке питання може постати в маленькiй голiвцi, в непорочнiм дитячiм серцi?
- Такi питання повстають найбiльше в молодiй голiвцi i в непорочному серцi, бо воно має ту ласку божу вiдчути чужу кривду. Коли серце обросте товщею егоїзму, жадобою наживи, легким коштом без працi i чужими руками, то людина такi питання вiдганяти буде вiд себе, як наскучливу муху. Але Олесь, той добрий Олесь, та шляхетна дитина, чистий, мов ангел, вiн сам знав найти вiдповiдь на це питання, бо я йому це пояснив. То не було питання до вашої милостi, то був докiр, зроблений вельможi.
Аксак аж спаленiв вiд гнiву:
- I вашмосць такi речi, так прямо у вiчi без обинякiв говориш менi тому, що я вельможа?
- Правда не повинна одягатися в дорогi сукнi, вона повинна все ходити гола.
- Як смiєш, вашмосць, такi квестiї перед моїми дiтьми роздивляти?
- Не хвилюйтеся, ваша милiсть, а говорiм холодно. Тодi усе виясниться. Ваша милiсть поручили менi науку, та не саму науку, але i виховання ваших дiтей. Моїм обов'язком є виховувати їх у правдi божiй. Я не єзуїт, i правди догори дном ставити не буду, щоб це, що у вас не по правдi божiй дiється, виправдувати. Ваша милiсть знаєте з щоденного життя, з цих рiзних справ, котрi через вашi руки переходять, яка страшна пропасть мiж тими, що працюють, i мiж тими, що панують i з їхньої працi живуть. Всi те знають, що пани повернули простий працюючий люд у товар, що жиють з його поту i кровi. А чи пiднесеться голос остороги в оборонi тої бiдної, темної, працюючої чернi?
- Так вже Бог дав, що всi люде не можуть бути рiвнi.
- Так Бог не дав. Вiн сотворив усiх людей рiвними, а лише тi, що мають i чужим живуть, зложили цю несправедливiсть на Бога, щоб їх сумлiнню легше стало. Я знаю письмо святе наiзусть, а того я нiде не здибав. Ми взагалi навчились вiд жидiв, що не одне шельмовство, яке люде роблять, складаємо на Бога. Я не говорю цього на те, щоб чернь бунтувати, а лише на пересторогу тим, що мають та ще деруть з бiдного пiдданця. Я хотiв би, щоб нашi православнi пани не мавпували польських панiв, цих зайдiв з Речi Посполитої, а навернулися до життя своїх славних предкiв з княжого перiоду, коли то хлiборобам жилося як горожанам, а не як рабам. Ще за часiв литовського панування не згадує iсторiя про такi антагонiзми помiж шляхтою i хлiборобською чернею. Я цього не хочу i на те пожертвую мої сили.
- Ледве чи зможеш цю пропасть своїм словом, хоч би воно було не знать яке палке i вимовне, вирiвняти.
- Тут слова замало, треба дiла. Признаєтесь менi, ваша милiсть, що з того, що тепер робиться, вийде мiж українським народом i панами таке, що народ проти панiв вiчно буде бунтувати. Пан Жолкевський над Солоницею усiєї України не вимордував. Нашi пани православнi, не маючи в народi опору, будуть i далi приставати до ляхiв, а потiм потонуть усi в польськiм морi. Український народ остане сам без шляхти своєї. А що тодi станеться з нашою церквою? Чи сам народ, темний i пригноблений, зможе її оборонити вiд цiлковитого занепаду? Отже, дальшим наслiдком цiєї распрi буде упадок нашої церкви. У нас якраз церква повинна бути цим спiйлом мiж панами, козаками, мiщанами i простим народом. А цього, що й говорив синам вашої милостi, я не жалую, i не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали такi пани, якi пiзнають кривди, заподiянi простому народовi, котрi би цiєї пропастi не поглубляли, а, навпаки, її усували i мостили дорогу до з'єднання всiх православних в нашiй благочестивiй церквi.
- Як же, вашмосць, це зробиш?
- Так, як я зачав з синами вашої милостi. Так повиннi робити всi. За вашими синами пiдуть другi, коли їм очей бiльше егоїзму не заслiпило. Те саме робить отець архiмандрит. Вiн же теж шляхтич, а гримає на шляхту за її лукавство.
- Щось раз менi справдi преосвященний говорив.
- Говорив, певно. Тiльки що його мова iнша, як моя. Я чоловiк простий, ще без досвiду, не числюся з тим, щоб кому подобатись, i говорю прямо. Отець архiмандрит говорить iнакше.
- Вашмосць забив менi цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину. Я прослiджу, чи так справдi було. Та справдi. про бунти тодi не було чути.
- Не було гнiту.
- Не було Наливайкiв, Косинських.
- Наливайкiв i Косинських створили поганi обставини. Коли б не було невдоволення, то Наливайко не зiбрав би був довкруги себе такої сили. Так само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його не кривдили.
- Мене зразило це звiрство, цей вандалiзм, жадоба нищення.
- А це таке природне i зрозумiле. Хлопи видять у цьому, що пани посiдають результат їхньої працi, поту i кровi. Хлоп ненавидить своїх гнобителiв i тому вважав панське добро як свою власнiсть. А що нею користується його ворог, тому вiн її нищить. Наша шляхта православна мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на iнший шлях.
- Який же то шлях на думку вашмосцi?
- З'єднання всiх православних в православнiй церквi. Коли пiд її крилами з'єднаємось, тодi антагонiзм вирiвняється.
- Ну гарно. Українська шляхта з'єднається з народом в православнiй церквi, i що ж далi?
- Треба дати полегшi народовi, заводити церковнi братства, заводити усюди школи вiд найменшої до найвищої, посилати талановитих хлопцiв за границю на науки, витворювати своїх вчених, освiчених людей, ставати до конкуренцiї з єзуїтами, не допускати унiї.
- Вашмосць, справдi бачиш таку небезпеку в унiї?
- Як же можна цього не бачити? Вона заводиться напрасно, по-магометанськи, огнем i мечем. Вона є помостом до латинства. Я тепер догматiв не чiпаю. Латинська вiра може бути i добра, але вона не для нас, вона панська вiра, вона нас зляшує. Коли б ми приймали латинство прямо з Риму, а не з Польщi, може би, такої небезпеки не було.
Аксак мовчав задумавшись. Конашевич вiдкрив йому рубець занавiси до якогось iншого свiту, на котрий вiн дотепер не дивився, хоч так близько бiля нього стояв. Конашевич каже:
- За ваших синiв, ваша милiсть, будьте цiлком спокiйнi. Вони вiд мене не почують одного слова, яке би противилось законам божим. Я вже сказав, на якому шляху я хотiв би їх бачити. На них я покладаю великi надiї i багато будую на їх характерах, якi я сам хочу викувати з тих молоденьких, чистих, непорочних душ.
IХ
Одного дня прикликав Аксак до себе Петра i, усмiхаючись, дав йому прочитати письмо. Це була жалоба монахiв Києво-Печерської лаври на свого архiмандрита на те, що їм забирає їхнi монашi доходи, що дає їм менше їсти, а не знати куди тi доходи монастиря повертає.
Петро, прочитавши письмо, усмiхнувся теж.
- Що ж, вашмосць, на це скажеш?
- Я знав, що до цього прийде, а тiльки цiкавий знати, чи ця реформа отцевi архiмандритовi повелася легко i без бунту?
- Нащо ж отець архiмандрит таку реформу заводив?
- Зробив дуже розумно. Я зараз завважав, що монахи не по-монашому живуть, а їдять i п'ють по-панськи. Треба було їм вiвса вiдняти, а зложити на iншу хосеннiшу цiль. Цi ощадностi призначенi на церкви i школи. На школи потреба великих грошей, бо треба зачинати вiд малого, вiд початкових шкiл. У нас нема учебникiв, а до цього треба друкарнi i паперу тут, на мiсцi, бо львiвська ставропiгiя своїм потребам настарчити не може. Треба нам вчителiв, а тих треба стягти з усiєї України, поки ми своїх тутешнiх не виховаємо. Та щоби i всi доходи монастирськi на це видати, то того всього буде замало i треба благороднi змагання отця архiмандрита iншими фондами пiдперти. До того великого дiла мусять i нашi українськi вельможi свою лепту докинути. А прошу, ваша милiсть, розглянутись мiж нашим духовенством. Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе пiдняти нашу церкву i оборонити її перед ворогами?
- Так, вашмосць, думаєш, що треба нам грошi складати?
- Якнайбiльше i негайно. Я цього зробити не можу, але, ваша милiсть, маєте значення i повагу мiж православними вельможами i ваше одне слово прихилить їх до щедростi.
- Скажу вашмосцi одверто, що наша православна шляхта боїться i не хоче давати на такi цiлi, з котрих може вийти небезпека для них самих. Вона говорить, i не без рацiї, що у тих православних школах буде виростати нове своєвiльство, яке треба буде опiсля збройною рукою поборювати i до слухняностi приводити.
Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить i сам за себе, бо вiн з нею на однiй лавi сидить.
