Андрiй Чайковський - Сагайдачний
О. архiмандрит говорив з жаром, а Петро захоплювався кожним його словом. Вiн не зводив очей з того аскетичного монаха, марного тiлом. Не мiг вийти з дива, звiдкiля у цього чоловiка береться стiльки сили.
- Київ мусить стати невисихаючим джерелом життя усеї України. Звiдси мусить виходити свiтло сонця України на всю українську землю й огрiвати її, розморожувати серце i душу народу. Того ми доконаємо, коли переймемося одною iдеєю, i до такого дiла подамо собi руки.
- Йдучи сюди, завважив я багато крiпких монахiв, що то за люде?
Плетенецький усмiхнувся:
- Це моя прибiчна гвардiя. Тi братчики - то козаки. Я мушу приготовитися на кожний випадок, бо бiда не спить. Мої вороги лише вижидають хвилi, щоб напасти i мене звiдсiля прогнати, а тодi треба би знову здобувати ту нашу фортецю, як це робив мiй славний попередник Никифор Тур, що мусив нашу Лавру збройною рукою вiд унiатiв вiдбирати.
В тiй хвилi подзвонили, i о. Плетенецький повiв гостя у трапезницю, куди збиралась братiя.
Тi монахи, що знали Конашевича з попереднього разу, вiтались тепер з ним. Тепер пiзнав Конашевич ще одного високого худощавого монаха. Це був Памва Беринда, котрий пiд той час займав мiж українськими вченими не послiднє мiсце.
По обiдi зiйшлось кiлька монахiв у келiї о. архiмандрита на дружню розмову. Це зiбрався щойно заснований Плетенецьким "Київський кружок". У ньому зiбрався справдi цвiт тодiшньої української iнтелiгенцiї. Петро мав велику приємнiсть познайомитись з цими людьми, переважно галичанами, i прислухуватись їх розумнiй розмовi.
Обговорювали тут рiзнi бiжучi теми i плани о. архiмандрита. Показалося, що були рiзнi пекучi недомагання, котрi треба було вiдразу заспокоїти. Треба видавати негайно церковнi книги i шкiльнi учебники, а до того треба друкарнi, якої Лавра не мала. Отож треба заложити свою друкарню. Де її роздобути i де взяти на це засоби?
Предкладали рiзнi способи. Однi радили послати до Острога або до львiвської ставропiгiї i купити часть друкарнi, а решту доробити у себе дома.
О. архiмандрит запевнив, що грошi на це будуть, бо мусять бути, i то з монастирських доходiв, треба лише завести в життi монахiв деякi ощадностi.
- Бо ми живемо погано, не по уставу, не по-монашому. Живемо достатньо, хоч ми присягали па убожество.
- Ми всi, якi тут є, на те пристанемо, та чи згодиться на це проча братiя? Їх божищем - живiт, можуть пiднести бунт.
- А я бунт здавлю зараз, - говорив твердо о. архiмандрит, - бо де рiч йде про рятування батькiвщини i церкви, там треба усе посвятити. Говоримо всi, що наша церква занепадає, що треба її пiднести, зреформувати. Зачинаймо те святе дiло вiд себе. У нас є свiй твердий монашеський устав, якого ми держатися обiтували. А монахи що? Є мiж ними жонатi, котрi лише що жiнок у келiї не приводять. Другi удержують поза мурами монастиря любовниць i на них видають грошi, котрих монахи не повиннi мати. Тi беззаконiя i безпутствiя з нашої Лаври прогналося. Лишився лише брак умiреностi в яденiю i питiю, i до цього нам треба братися зараз. А з тих ощадностей ми купимо друкарню i то не одну. А коли я, настоятель монастиря, i ви, старшина монастиря, вдовольняємося кулешиком, то можуть це зробити i всi iншi. Зачинаємо вiд завтра. Нинi послiднiй раз, празника ради, була обiльна трапеза, бiльше я такого не хочу бачити. Кому не подобається, то проженемо з монастиря, i так усьому бунтовi буде кiнець, i свiт про це нiчого не буде знати.
Петровi така постанова дуже подобалась. Вiн вже попереднього разу помiтив, що їдять тут i п'ють далеко не по-монашому.
Як Петро прощався перед вiдходом, о. архiмандрит каже:
- Поправжеся, Петре, i заходи сюди частiше. Ми мусимо стояти з собою в злуцi.
Петро признавав правду цим словам. О. архiмандрит задумує велике дiло приєднання козацтва до церкви. Треба добре обмiркувати, як до цього пiдходити. А таке обмiркування вимагає багато часу, багато дискусiї.
Аксак вижидав нетерпеливо Петра. Вiн був стурбований, бо цьому плановi, котрий йому дуже подобався, супротивлялася вельможна панi. Вона анi чути про те не хотiла, щоб її дiти живились простими стравами. Що свiт на це скаже, той панський свiт, коли слуги про це в городi розтрублять. Петро, заслухавши турбот Аксака, нi раз тим не збентежився i не гадав вiд своєї думки поступатися. Вiн мусив свого доконати, хоч би прийшлось забiгти ласки у панни Зосi.
I якраз стрiнувся з Зосею в сiнях. Вона, охнувши два рази, сказала йому, що вельможна панi дуже схвильована тим планом пана Конашевича. Вона боїться, щоби з цього не вийшло яке лихо, через котре вона була б дуже нещаслива.
- Пане Конашевичу, - говорила Зося, складаючи руки, мов до молитви, - покиньте цю вашу чудовижню думку, бо я боюся, що. втратите мiсце. Те, що я нинi вiд вельможної почула, то страшне, i я навiть вам цього повторити не смiю.
- Це було б для мене дуже побажаним, коли б я втратив це. Та я цього не хочу i не втрачу, i буде так, як я хочу i як я задумав. Я завтра з вельможною сам поговорю.
На другий день послав Антошка прохати у ясновельможної дозволу явитись у неї.
Антошко за той час, як побував пiд руками Петра, показався таким проворним, стiльки навчився, що можна його було усюди послати.
Вельможна панi, почувши вiд Антошка, що Петро хоче у неї явитися, трохи затривожилася, чи не схоче вiн за мiсце подякувати. А була б велика шкода втратити такого вчителя. Його нiхто не заступить, а дiти так до нього прив'язались, що було б плачу на тиждень, коли б вiн подiвся.
Конашевич, йдучи до вельможної, прибрався i причепурився, як на празник. Надяг кунтуш, сап'янцi, пiдперезався, вичесав свого чорного чуба i пiдкрутив вусики.
На його прибуття ждала панна Зося з б'ючим серцем: "Нинi рiшиться моя доля. Коли б вiн звiдсiля мусив вiд'їхати, так i я втiкаю з ним на край свiту".
Петро ввiйшов сумний, вклонився ясновельможнiй в пояс i поцiлував у руку:
- Приходжу до вельможної панi з одним важним дiлом, яке дотикається дiтей вельможного панства, а моїх любих учнiв i молодих приятелiв. Прошу вельможної панi, я в Острозькiй школi вчився не лише класичних язикiв старинних грекiв i римлян, але також i медицини. Моїм учителем був славнозвiсний учений i ректор академiї, котрий вчився на славному Паризькому унiверситетi. Отож я знаю i лiкарювати, хоч не охотно цим займаюся. Вельможна панi, як дбайлива i печоло-вита мати, мусила завважити, що її оба многонадiйнi сини не зовсiм здоровi. Вони марнi, слабосильнi, i треба їх завчасно братися лiкувати. Вони доброї конституцiї, iз здорових родичiв, i лiкування певне, i то в короткiм часi. А лiчити їх треба так, щоб не заливати їх мiкстурами, як це лiкарi роблять, лише допомагати самiй природi, а вона, могутня панi, дасть собi раду з такою недугою.
Панi слухала з великою увагою i немало затривожилась, почувши про недугу:
- А по чiм, вашмосць, судиш, що вони нездужають?
- По їхньому виглядi i по цiлiм їх поведеннi. У них блiдi лиця, попiд очима пiдкови, вони не можуть на одному мiсцi довше спокiйно всидiти, їм частенько поболюють голiвки. Це признаки ненормального стану не лише для лiкаря, але i для кожного розумного чоловiка, що уважно дивиться i обсервує.
- Яка ж на це рада?
- Заки лiкар пiзнає недугу i подумає над лiками, мусить дослiдити недугу. У дiтей цих я вже причину пiзнав, бо мав на те досить часу: у них брак свiжого повiтря, руху i харч, який вони вживають, шкiдний. Треба змiнити поживу вiдповiдно до вимогiв молодого тiла. Така пожива, яку вони тепер приймають, є гострими корiннями заправлена, затовста, заобiльна. Вино для дiтей, безуслiвно, шкiдливе. Це все викликає небажанi гумори i приспiшає обiг кровi, а це для дитини недобре.
- Говорив менi вчора муж, що вашмосць хочеш їх на челядну страву поставити.
- Очевидно, що або я недобре висловився, або вельможний пан суддя не вирозумiв мене. Я не говорив про страви челяднi, лише страви простi. Я знаю, що челядь у вельможного панства живе так, що i ця страва була б невiдповiдною для дiтей.
- Простiшої страви, як у мене челядь має, я не знаю.
Петро усмiхнувся:
- Я зараз скажу i назву такi простi страви, як борщ, галушки, вареники, каша, трохи м'яса, а потiм овочi, мед, молоко, того якнайбiльше.
- Але ж таке їдять мужики на селi.
- Так, i для того вони здоровi, а їх дiти розумнi,
- Дарма. Наш французький кухар такого варити не вмiє.
- Не треба французького кухаря. Прошу прийняти яку молодицю-мiщанку на кухарку, а я їй скажу кожного дня, що нам має варити, бо i менi вже навкучилось за такою простою стравою.
- Щоби в моїм домi кухарка варила?
- Прошу вельможної панi, за моїх учнiв я вiдповiдаю моєю совiстю. Тепер, коли я панству вiдкрив цiлу правду, моя совiсть чиста i спокiйна. Гадаю, що для добра дiтей, i то ще таких гарних дiтей, можна зробити з моди таку жертву, щоб побiч кухаря поставити кухарку. То все в руках вельможного панства, а не моїх. Коли не те, то моє учителювання не потриває довго.
- Хочеш, вашмосць, нас покинути?
- Воно так є, що з розвоєм ума мусить поступати в парi i розвiй тiла. Одно другого не смiє на крок випередити. В тiм разi не може бути мови про те, щоб цi два розвитки йшли в одну ногу. Як розвiй тiлесний припиниться, а вiн вже припиняється, то i душевний не зможе далi поступити. Тодi моя мiсiя скiнчена.
