Бернар-Марі Кольтес - Роберто Зукко
XIV. Арешт
Дільниця Маленького Чикаго. Два поліцаї, повії і серед них дівчисько.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Ти кого-небудь бачив?
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Ні, нікого.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Це все дурниці. Дурна наша праця. Стовбичити тут, як табличка про стоянку. Це все одно, що знову стати регулювальниками.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Це нормально. Це тут він убив інспектора.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Атож. Це єдине місце куди він не повернеться.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Убивця завжди повертається на місце свого злочину.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Повернеться сюди? А нащо йому, по-твоєму, повертатися? Він нічого тут не лишив — н багажу, нічогісінько. Він не божевільний. А ми тут, як дві таблички про стоянку, таблички зовсім непотрібні.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Він повернеться.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: А поки що непогано 6уло б випити келишок із хазяйкою готелю, поляпати язиками з панянками або погуляти деінде, серед сього цього люду, тихого, спокійного; Маленький Чикаго — найспокійніша у місті дільниця.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: В тихому місті чорти водяться.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Чорти? Які чорти? Де тобі ці чорти увижаються? Навіть панянки тихі і спокійні, як торговки бакалійним крамом; клієнти прогулюються собі, як у міському саду, мов книгарі, які стежать, чи всі книжки на поличках і чи не поцупили якої. Де ти бачиш чортів, де? Цей тип сюди не повернеться, я ладен із тобою закластися, закластися на келишок у хазяйки.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Убивши свого батька, він спокійнісінько повернувся до себе додому.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Мабуть, було йому що там робити.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: А що було йому там робити?
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Свою матір убити. І потім, як свою справу зробив, він більше не повернувся. А ще інспектора, щоб пришити, тут більше не знайдеться, тож він уже сюди не повернеться. Я відчуваю себе дурнем; відчуваю, як у мене на руках і ногах коріння і листя починає рости. Відчуваю, як я вриваюся в бетон. Ходімо смикнемо у хазяйки. Довкола тиша і спокій; люди гуляють собі любісінько. Ти що, бачиш щоб хтось скидався на убивцю?
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Убивця ніколи на убивцю скидається. Убивця прогулюється собі любесенько в юрбі, як оце ти і я.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Але ж треба, щоб він був скажений.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Убивця скажений по суті.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Ні, я б не сказав. Зі мною кілька разів траплялося, коли я ладен був убити.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Зі мною теж. А траплялося це тоді, коли ти скаженів.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Цілком можливо, цілком можливо.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Я в цьому переконаний.
Входить Зукко.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Але ніколи — навіть який я був би скажений, навіть якби я був би вбивцею — ніколи б я не прогулювався б собі любесенько на місці свого злочину.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Поглянь на того типа.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Якого?
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Отого, що прогулюється собі любісінько он там.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Усі люди любісінько собі тут гуляють. Маленький Чикаго став міським садом, де навіть діти можуть ганяти м'яча.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Отого, що виряджений військову робу.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Так, я бачу його.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Він нікого тобі не нагадує?
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Цілком можливо, цілком можливо.
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Можна подумати, що він.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Не може бути.
ДІВЧИСЬКО (вгледівши Зукко). Роберто. (Кидається до нього й обіймає його.)
ДРУГИЙ ПОЛІЦАЙ: Це він.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ: Більше жодного сумніву.
ДІВЧИСЬКО: Я тебе шукала, Роберто, я тебе шукала. Я тебе зрадила, я плакала, плакала так, аж зробилася зовсім малесеньким острівцем посеред моря і останні хвильки погрожують мене утопити. Я страждала так, аж моє страждання могло б заповнити всі безодні земні і перелитися через кратери вулканів. Я хочу зостатися з тобою, Роберто; хочу стежити за кожним стуком твого серця, за кожним подихом твоїх грудей; припавши вухом до тебе, слухатиму кожне здригання твого тіла, пильнуватиму його, як механік пильнує своєї машини. Я берегтиму всі твої таємниці, буду твоєю валізою з таємницею; буду торбою, куди ти покладеш усі твої таємниці. Я доглядатиму твою зброю, захищатиму її від іржі. Ти будеш моїм агентом і моєю таємницею, а я, у твоїх поїздках, буду твоїм багажем, твоїм носієм і твоїм коханням.
ПЕРШИЙ ПОЛІЦАЙ (підходячи до Зукко): Хто ви?
ЗУККО: Я душогуб мого отця, моєї неньки, інспектора поліції і дитини. Я убивця.
Поліцаї тягнуть його попід руки.
XV. Роберто Зукко на полуденному сонці
Гребені тюремного даху, опівдні.
Не видно нікого протягом усієї сцени, тільки Зукко дереться гребенем покрівлі.
Змішані голоси охоронців і в'язнів.
ГОЛОС: Утік Роберто Зукко.
ГОЛОС: Вкотре вже.
ГОЛОС: А хто його пильнує?
ГОЛОС: Хто відповідає за нього?
ГОЛОС: Пошилися в дурні.
ГОЛОС: Ага, ви пошилися в дурні. (Регіт.)
ГОЛОС: Тиша.
ГОЛОС: У нього спільники.
ГОЛОС: Та ні. Саме тому, що в нього немає спільників, йому і вдається завше втекти.
ГОЛОС: Він зовсім сам.
ГОЛОС: Зовсім сам, як герої.
ГОЛОС: Шукайте по закапелках коридору.
ГОЛОС: Він десь зачаївся.
ГОЛОС: Мабуть, зашився в якийсь ванькирчик | тремтить.
ГОЛОС: Тремтить, та тільки не через вас.
ГОЛОС: Зукко не з тих, хто тремтить, він плює вам у пику.
ГОЛОС: Зукко плює у пику всім.
ГОЛОС: Він десь недалеко.
ГОЛОС: Це нова камера. З неї не втечеш.
ГОЛОС: Неможливо.
ГОЛОС: Абсолютно неможливо.
ГОЛОС: Зукко гаплик.
ГОЛОС: Зукко, може, й гаплик, але зараз він дереться на дах і плює вам у пику.
Зукко, з голими торсом і ногами, з'являється на гребені даху.
ГОЛОС: Що ви там робите?
ГОЛОС: Негайно спускайтесь. (Регіт.)
ГОЛОС: Зукко, тепер вам амба. (Регіт.)
ГОЛОС: Зукко, Зукко, скажіть, як це у вас виходить, що ви й годинки не посидите за решіткою?
ГОЛОС: Як це ти робиш?
ГОЛОС: Як ти пролазиш? Покажи нам!
ЗУККО: Я проходжу. Горою. Крізь мури пробиватися не треба, бо за мурами інші мури, скрізь тюряга. Тікати треба по дахах, до сонця. Між сонцем і землею муру зроду не змуруєш.
ГОЛОС: А охоронці?
ЗУККО: Охоронців не існує. Досить просто їх не бачити. Принаймні, я міг би згребти їх по п’ятеро одною рукою і миттю розчавити.
ГОЛОС: А звідки у тебе ця сила, Зукко, звідки ти береш свою силу?
ЗУККО: Коли я лізу, я так і пру, перепон я не бачу, а що я не дивлюсь на них, то вони самі падають переді мною. Я одинак і силач, я носоріг.
ГОЛОС: А як же твій батько і твоя ненька, Зукко? Не треба було займати батьків.
ЗУККО: Вбивати своїх батьків цілком природно.
ГОЛОС: А як же дитина, Зукко? Дітей не вбивають. Вбивають ворогів, вбивають людей, здатних до самозахисту. Але не дітей.
ЗУККО: Ворога я не маю і на людей не нападаю. А чавлю інших тварин не від злості, а тому, що їх не помітив і наступив на них ногою.
ГОЛОС: А гроші ти маєш? Ти десь приховав гроші?
ЗУККО: Ніяких грошей я ніде не маю. Гроші мені не потрібні.
ГОЛОС: Та ти герой, Зукко.
ГОЛОС: Голіаф.
ГОЛОС: Самсон.
ГОЛОС: Хто такий Самсон?
ГОЛОС: Марсельський бандит.
ГОЛОС: Я знав його у в'язниці. Справжній звірюка. Міг віддубасити десятьох за раз.
ГОЛОС: Брехло.
ГОЛОС: Голими кулаками.
ГОЛОС: Ні — щелепою осла. І він не з Марселю.
ГОЛОС: Його схитрувала жінка.
ГОЛОС: Даліла. Попався через волосся. Я цю історію знаю.
ГОЛОС: Жінка-зрадниця завжди знайдеться.
ГОЛОС: Без жінок ми б усі були на волі.
Сонце підбивається вище, осяйне, незвичайно променисте.
Раптом схоплюється буревій.
ЗУККО: Погляньте на сонце. (На подвір’ї западає глибока тиша.) Ви нічого не бачите? Не бачите, як воно ходором ходить від краю до краю?
ГОЛОС: Я не бачу нічого.
ГОЛОС: Сонце нам очі виїдає. Сліпить нас.
