Бернар-Марі Кольтес - Роберто Зукко
Входить дівчисько.
ДІВЧИСЬКО: А де мій брат?
МОЛОДИК: Він доручив мені подбати про тебе.
ДІВЧИСЬКО: Я хочу знати, де мій брат.
МОЛОДИК: Ходімо, іди зі мною.
ДІВЧИСЬКО: Ні, я хочу знати, де мій брат?
ХАЗЯЙКА: Ану слухайся, товста гидота. Братових наказів не обговорюють.
Дівчисько і сутенер виходять. З номеру з'являється брат і сідає напроти хазяйки.
БРАТ: Не я цього захотів, хазяйко, присягаюся. То вона вперто наполягала, вона забажала прийти до цієї дільниці і взятися тут до роботи. Вона розпочала пошуки не знаю вже там кого і хоче його розшукати. Вона сподівається знайти його тут. Я… я не хотів цього. Я пильнував її так, як жоден старший брат ніколи не пильнував своєї сестри. Мого пташенятка, мого серденька. Я її любив так, як не любив нікого. Я тут безсилий. Безголов'я впало на нас. То її бажання, а я тільки поступився. Як я міг не поступитися перед своєю малою сестричкою. Треба ж лиху було обрати саме нас, треба ж йому було на нас отак звалитися. (Плаче.)
ХАЗЯЙКА: Ну й сміття ти!
XII. Дворик
На залізничній станції.
ЗУККО: Роберто Зукко. Роберто Зукко. Роберто Зукко. Роберто Зукко.
ДАМА: Навіщо ви все товчете це ім'я?
ЗУККО: Боюся забути його.
ДАМА: Свого імені не забувають. Це останнє, що можна забути.
ЗУККО: Ні, ні, я його забуваю. Я бачу його написаним у моєму мозкові, напис робиться дедалі нерозбірливим, дедалі тьмянішим, ніби його стирають; аби зуміти прочитати його, треба вдивлятися чимраз пильніше. І в мене страх виявитися безіменним.
ДАМА: Я не забуду його. Я буду вашою пам’яттю.
ЗУККО (по паузі): Люблю жінок, жінок дуже люблю.
ДАМА: Любов ніколи не буває надто сильна.
ЗУККО: Я їх люблю, люблю їх усіх. Жінок на всіх не вистачає.
ДАМА: Отже ви любите й мене.
ЗУККО: Звичайно, адже ви жінка.
ДАМА: Чому ви привели мене сюди з собою?
ЗУККО: Щоб сісти на потяг.
ДАМА: А порше? Чому ви не їдете на порше?
ЗУККО: Не хочу, щоб мене засікли. У потязі ніхто нікого не бачить.
ДАМА: Я можу поїхати з вами?
ЗУККО: Ні.
ДАМА: Чому ні? Не бачу, що могло б перешкодити мені поїхати з вами. Ви мені сподобалися з першого погляду. Я поїду з вами. А втім, вам вирішувати. Навіть можете вбити мене або кинути на лоні природи.
ЗУККО: Мені доведеться взяти у вас грошей на квиток. Я без копійки. Мати збиралася дати мені грошей, але так і забула.
ДАМА: Матері завше забувають дати грошей. Куди ви збираєтеся?
ЗУККО: До Венеції.
ДАМА: Венеції? Дивацький намір.
ЗУККО: Ви знаєте Венецію?
ДАМА: Авжеж. Венецію всі знають.
ЗУККО: Я там народився.
ДАМА: Браво. Досі мені уявлялося так: у Венеції ніхто не народжується, зате всі там умирають. А немовлята народжуються всі в пилюці та павутинні. У будь-якому разі, Франція добре вас почистила. Я не бачу слідів пилу. Франція — чудовий мийний засіб. Браво.
ЗУККО: Мені треба їхати, неодмінно, треба їхати. Я не хочу пійматися. Не хочу попасти за ґрати. Я підгинаю хвіст серед усього цього люду.
ДАМА: Підгинаєте хвіст? Будьте ж чоловіком. Ви озброєний: досить витягнути зброю з кишені, як всі кинуться хто-куди.
ЗУККО: Я чоловік, який підгинає хвіст.
ДАМА: А я хвоста не підгинаю. Ви ж своїми очима бачили, що я не підгинаю хвоста і ніколи хвоста не підгинала.
ЗУККО: Тому ви й не чоловік.
ДАМА: Непроста ви людина, ой непроста.
ЗУККО: Як мене злапають, то запроторять. Як мене запроторять, я з розуму зійду. А втім, я уже й так приречений. Повсюди лягаві, повсюди люди. Мене вже запроторили у гущу цих людців. Не дивіться на них, не дивіться ні на кого. ДАМА: Хіба ви помітили за мною намір виказати вас? Дурненький. Я могла б це зробити давно. Але ці телепні мені огидні. Зате ви, ви мені подобаєтеся.
ЗУККО: Погляньте на всіх цих шаленців. Погляньте, які вони злюки. Це — вбивці. Зроду не бачив скількох убивць водночас. Від найменшого сигналу в їхніх головах, вони кидаються вбивати одне одного. От я й питаю себе, чому цей сигнал не клацає тут, тепер, у їхніх головах. Вони ж усі готові вбивати. Вони, як пацюки у лабораторних клітках. Вони прагнуть убивати, це видно з їхніх облич, видно з їхньої ходи. Я бачу; як стискаються в їхніх кишенях кулаки. Убивцю я розпізнаю з першого ж погляду — одяг у них змочений кров'ю. Вони тут скрізь — треба сидіти спокійно, не ворушитися; не дивитися їм в очі. Не треба, щоб вони бачили нас; треба бути прозорим. Як вони помітять, що на них дивляться, як вони почнуть на нас дивитися і побачать нас — сигнал клацне у їхній голові і вони уб'ють, уб'ють. І тільки-но один із них це почне, усі враз кинуться вбивати всіх. Усі тільки й чекають цього сигналу.
тільки й ждуть цього сигналу в голові.
ДАМА: Годі. Не зчиняйте нової бучі. Я йду купити два квитки. Але не хвилюйтеся, ми зустрінемося. (По паузі.) Навіщо ви його вбили?
ЗУККО: Кого б то?
ДАМА: Мого сина, дурнику.
ЗУККО: Бо він був малий шмаркач.
ДАМА: Хто вам це сказав?
ЗУККО: Ви. То ви сказали, що він малий шмаркач. Ви сказали, що він брав вас за ідіотку.
ДАМА: А що, як я любила, щоб мене брали за ідіотку? А що, як я любила малих шмаркачів? А що, як я любила малих шмаркачів більше за все на світі, більше за великих кретинів? Що, як я ненавиджу всіх, окрім малих шмаркачів?
ЗУККО: Треба ж було це сказати.
ДАМА: А я казала це, дурнику, я це казала.
ЗУККО: Не треба було відмовлятися давати мені ключі. Не треба було принижувати мене. Я не хотів його вбивати, але все склалося саме собою через цю історію з порше.
ДАМА: Брехло. Нічого не склалося саме собою; все вийшло без ладу. Адже під прицілом вашої зброї була я. Чому ж це йому ви стрелили ви прострелили голову, з такою кількістю крові?
ЗУККО: Якби це була ваша голова, крові було б не менше.
ДАМА: Але я б цього не бачила, дурнику. Моя кров у мені, мені чхати на це, бо вона мені не належить. А от кров мого сина — це я її вштрикнула у його вени, і це була моя справа. Це належало мені, то чи можна ж розв'язувати мої справи бозна по-якому, у міському саду, під ногами якоїсь зграї бовдурів. Тепер же я не маю більше нічого свого. Хоч би що там сталося з тим єдиним, мені належить. Завтра вранці кров, звичайно, сиплють піском садівники. І що мені тепер залишиться, що залишається?
Зукко зводиться на ноги.
ЗУККО: Я їду.
ДАМА: Я їду з вами.
ЗУККО: Не ворушіться.
ДАМА: Ви навіть не маєте на що їхати. Ви навіть не даєте мені часу дати вам гроші. Ви нікому не даєте часу допомогти вам. Ви, як той ніж із заскочкою, якого ви час від часу дістаєте із кишені.
ЗУККО: Я не потребую допомоги.
ДАМА: Всі люди потребують допомоги.
ЗУККО: Тільки без сліз. У вас буде заплакане обличчя. А я цього не терплю.
ДАМА: Ви ж мені казали, що жінок любите. Всіх жінок, навіть мене.
ЗУККО: Але не тоді, коли їм на плач збирається.
ДАМА: Обіцяю вам не плакати.
Плаче. Зукко йде.
ДАМА: А ваше ім'я, дурнику? Чи ж ви здатні мені його сказати тепер? Хто вам нагадає його? Ви вже його забули, я певна. Я єдина тепер його пам'ятаю. Ви поїхали без вашої пам'яті.
Зукко виходить. Дама залишається сидіти на місці і дивиться на потяги.
XIII. Офелія
Те саме місце; ніч.
Дворик безлюдний. Чути плюскіт дощу.
Входить сестра.
СЕСТРА: Де це моя голубка? До якого кишла її затягли? В яку брудну клітку її посадили? Які збочені й розпутні тварюки її оточують? Я хочу віднайти тебе, моя горличко. Я шукатиму тебе поки жива.(Пауза.) Самець — найогидніша скотина серед тих огидних скотин, яких тільки земля носить. Від самця смердить. Так тхнуть щурі в каналізації, свині у загоні, ставок, де трупи гниють. (Пауза.) Самець брудний — чоловіки ніколи не миються, на тілі в них засихає бруд і мерзенний леп від їхніх виділень. І вони не рушать його, ніби то якісь коштовні осади. Чоловіки не чують запаху один одного, бо всі вони одним медом мазані. Ось чому вони завжди водяться один з одним і водяться з хвойдами. Бо хвойди, заради грошей, терплять цей запах. Я її відмию, мою крихітку. Купання перед обідом, купання вранці, натирання спини і рук щіткою, і чищення під нігтями. Щодня миття волосся, підрізання нігтів, щоденне миття від голови до ніг гарячою водою з милом. Триматиму її біленькою, мов голубку, чиститиму пір'ячко, мов горлиці. Я глядітиму її і триматиму клітці завжди чистій, щоб не бруднилася її непорочна білота від дотику з цим брудним світом, з брудними самцями, щоб вона не пропахла цим нестерпним сопухом самців. Гай-гай, то ж бо її брат, цей щур серед щурів, гнилий кабан, цей продажний самець штовхнув і втоптав її в багно і поволік за коси до її гноївки. Мені його треба вбити, треба отруїти, треба відігнати його від клітки з моєю горличкою. Мені треба огородити дротом клітку своєї любові. Мені треба розчавити ногою цього щура і спалити його в пічці. (Пауза.) Тут усюди брудно. Все це місто брудне і населене самцями. Хай дощить, хай дощить, хай дощ трохи помиє маленьку мою горличку в тій гноївці, де вона зараз.
