Анатолий Костецкий - Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)
Але в Iзольди Сократiвни була чiтка мета: безкоштовно заволодiти будинком у Круглику, а свою мiську двокiмнатну квартиру залишити єдиному синочку, вайлуватому Борисовi, або, як клякала його мати, Бобчику, приймальниковi склотари.
От i почала Iзольда вчащати до Круглика, до хати бабусi Митрофанiвни.
Бабця була сама як палець, тож iз радiстю приймала цю лагiдну й привiтну, на її переконання, жiночку, яка щоразу привозила бабусi iз Києва гостинцi: то пачку вафель "Снiжинка", то коробку цукерок "Пташине молоко", а то й "Київський" торт.
Якось непомiтно для мiсцевих жителiв вiзити Iзольди перетворилися на майже постiйне перебування в Круглику, й одного чудового дня Митрофанiвна заявила сусiдам, що Iзольда Сократiвна -- її далека родичка. Тепер ця родичка нарештi знайшлася i житиме в неї, а хату свою Митрофанiвна, як помре, залишить Iзольдi у спадщину.
Сусiди порадiли за Митрофанiвну -- хоч якiсь родичi знайшлися, зiгрiють останнi роки бабцi! -- i невдовзi хата була переписана на iм'я Iзольди.
Тепер до Круглика став учащати й Бобчик. Щоразу вiн привозив "своїй любiй бабусенцiї", як вiн величав Митрофанiвну, величезний, на три кiлограми, подарунковий "Київський" торт. А Митрофанiвна, котра за все своє довге трудове життя не те що торта, а й тiстечка, мабуть, не бачила й не куштувала, як то кажуть, -- дiрвалася...
I хоча пожадливою її нiхто не мiг назвати -- старенька ладна була вiддати останню сорочку тому, хто потрапляв у скруту, -- але вiд торта вiдмовитись не могла!
Кожного разу, коли Бобчик приїжджав з тортом, Митрофанiвна поважно сiдала за великий березовий стiл у дворi i здоровенною дерев'яною ложкою починала уминати цей шедевр кулiнарного мистецтва, запиваючи козячим молоком.
В цi хвилини старечi зморшки на її обличчi розгладжувалися, вицвiлi вiд часу очi знову вигравали яскравими синiми бiсиками...
Та ось перед Новим роком Митрофанiвна наказала довго жити.
Ховав бабцю весь Круглик.
Люди говорили належнi у таких випадках слова, бабусi трiшки поплакали, згадуючи минуле. Та найбiльше за Митрофанiвною побивалися Iзольда й Бобчик. Правда, злi язики за їхнiми спинами плескали, що саме вони своїми подарунковими тортами звели Митрофанiвну в могилу, але чого люди не набалакають? Самi подумайте: чи вмирали ви, якщо вам траплялася нагода укоськати цiлий торт? Не пригадуєте? Ото ж бо й воно!..
Тепер Iзольда Сократiвна зробилася повноправним членом кругликiвської громади, успадкувавши будинок Митрофанiвни.
Мiсцевих жителiв трохи здивувало, що Iзольда вiдразу ж почала обносити щiльним височенним парканом свою нову садибу. I коли дiльничний iнспектор поцiкавився -- навiщо, Iзольда пояснила: вона, мовляв збирається завести кiлька курочок.
-- А вони ж такi капоснi, -- сказала вона, -- почнуть усюди нишпорити, квiточки у наших дачничкiв видзьобувати. А паркан буде -i квiточки ростимуть спокiйно.
Цей аргумент усiм припав до серця. Бач, виявляється, яка чуйна людина: у першу чергу дбає не про себе, а про iнших!
Скоро всi дiзналися вiд Iзольди, що вона вирiшила теж розводити квiти -- i знову ж таки для людей! Гляньте, скiльки у нас молодi одружується! А свят оно скiльки: День мелiоратора, День геолога, День машинобудiвника!.. Годi й полiчити: що не аркуш у календарi -- то якесь свято. I до кожного свята людям потрiбнi квiти.
I всi кругликiвцi одностайно погодилися з нею.
Щоправда, вирощенi квiти Iзольда чомусь не здавала в квiтковий магазин, як, з її слiв, збиралася чинити, а сама продавала на мiському ринку.
Деякий час Iзольда двiчi на день рейсовим автобусом возила квiти у вiдрi, обмотаному марлею. Та скоро за нею i за квiтами почав приїздити на власних "Жигулях" Бобчик.
Злi язики знову патякали, що, мовляв, машину придбано за грошi, вирученi вiд квiтiв. Та Iзольда всiм легко довела, що Бобчик виграв "Жигули" у "Спортлото", -- i всi знов порадiли такому щастю новоспечених кругликiвцiв.
А цьогорiчної весни Iзольда приїхала до Круглика з татом Олега й Лiзки. Вона познайомилася з Валяйком-старшим на базарi: той на Восьме березня купував у неї квiти. Вони почали, як ведеться, торгуватися, а там -- слово за слово -- заговорили й про Круглик. Iзольда довiдалася, що Валяйко давно мрiв про невеличку затишну дачку, де можна було б спокiйно вiдпочивати вiд мiської суєти, вивчаючи незадимлене небо.
Тут же в Iзольди виникла, на її думку, блискуча iдея. Вона умовила тата вiдвезти додому квiти, потiм забрати її з ринку i разом навiдатися в Круглик.
-- Є варiант!.. -- загадково всмiхнулася вона.
А коли вже в Круглику "незрiвнянна Iзольда Сократiвна", як почав величати її астроном Валяйко, запропонувала йому вiддати пiд дачу споруду" де колись мешкала коза Митрофанiвни, -- тато ледь не заплакав вiд її людської щедростi й безкорисливостi.
Iзольда всiм казала, що Валяйко пропонував їй грошi, але вона й слухати не схотiла: вважала, що для неї i так велика честь i насолода, якщо її сусiдом буде справжнiй астроном -- знавець космiчних глибин i таємничих порухiв зiрок.
Зрештою тато привiз маму, i вона лишилася в повному захватi як вiд незрiвнянної Iзольди Сократiвни, так i вiд дачi.
Того ж пам'ятного дня Валяйки завезли на омрiяну дачку свої речi, а влiтку, коли Олег повернувся з пiонерського табору, i дiтей.
Такий королiвський жест ще вище пiднiс авторитет Iзольди в очах кругликiвцiв, i тепер вона зробилася чи не найповажнiшою людиною в селi -- чого й прагнула весь час.
Та коли б хто зазирнув у щедру й безкорисливу душу цiєї жiнки глибше, то побачив би там зовсiм-зовсiм iнше...
4. ТАЄМНИЦЯ IЗОЛЬДИ
А тепер час розповiсти, як жила Iзольда Сократiвна насправдi.
Якщо перша кiмната, в якiй вона приймала своїх не дуже частих гостей, виглядала захаращеною i неохайною, то друга, дальня, була, навпаки, розкiшною.
Увiйшовши до неї крiзь маленькi, майже непомiтнi дверцята в тому ж темному кутку, де стояла клiтка Кренi, вiдвiдувач був би приголомшений ще на порозi.
Стiни кiмнати щiльно затуляли схiднi килими ручної роботи. Яких тiльки вiзерункiв тут не було! Око дивували й тiшили рiзнокольоровi казковi жар-птицi. Гнучкi дiви в шароварах вигиналися в загадковому танку. Дивовижнi химернi створiння сходились у герцi, а над ними в бiрюзовому небi гойдалися екзотичнi риби з хвостами й плавцями, як у павичiв.
На пiдлозi теж лежав килим, у ворсi якого нога тонула трохи не до колiна. По кутках кiмнати стояли старовиннi крiсла з витими поручнями у виглядi змiй iз роззявленими пащами, а на всю бiчну стiну простяглася так звана посудна гiрка, що вiддалено нагадувала сучасний сервант. Гiрка ця була iз справжньої карельської берези, оздоблена пацьорками, ! виблискувала дзеркальними задниками, в яких вiдбивалися прим'якшенi кольори музейного кришталю й порцеляни.
Посеред кiмнати, як центр усього цього дива, стояв столик червоного дерева з крученими гнутими нiжками, якi прикрашало рiзьблення у виглядi виноградної лози. На столику тьмянiли два бронзовi старовиннi пiдсвiчники у формi атлантiв, котрi у своїх могутнiх руках, якi згодилися б для роботи вантажникiв на залiзницi, тримали товстi свiчки з воску вишневого кольору.
До цiєї кiмнати Iзольда Сократiвна заходила лише пiзнього вечора, скiнчивши всi свої буденнi клопоти: розпродаж яєчок дачникам, догляд за квiтами, дружнi балачки з сусiдками про погоду й мiжнародне становище. Але перед тим, як зайти, вона старанно готувалася.
Скромне сатинове плаття й плюшевий чорний жакет летiли в темний куток першої кiмнати, щоразу лякаючи Креню. Замiсть цього ганчiр'я вона вдягала розкiшний атласний халат з малюнками, що пасували кольорами до килимiв. Замiсть босонiжок на гумовiй пiдошвi, за чотири карбованцi тридцять сiм копiйок, Iзольда Сократiвна взувала вишитi золотою ниткою капцi, облямованi хутром нерпи, цiну яких навряд чи змiг би точно визначити навiть найкращий прийомщик комiсiйного магазину. А на старанно вимитi й змащенi дорогим французьким кремом руки настромляла коштовнi перснi з дiамантами.
Наприкiнцi вона робила зачiску. Iзольда збирала волосся, ще густе й чорне, мов пiр'я у Крениному хвостi, в тугий жмут на потилицi, заколювала його черепаховим гребiнцем i лише тодi повагом прочиняла заповiтнi дверцята.
Зручно вмостившися в одному з крiсел, Iзольда вiдкривала прихованi за килимом вiд стороннього ока дверцята стiнної шафи.
На перший погляд можна було здивуватися: серед такої розкошi -- i звичайнiсiнька тобi стiнна шафа-комiрчина з нефарбованими сосновими полицями, ущерть завантаженими пiвлiтровими банками з варенням.
Але це -- тiльки на перший погляд.
Iзольда розсувала у першому рядi банки з варенням -- i за ними вiдкривалися теж банки, закатанi металевими кришками. Та в цих банках зберiгалося не варення з яблук, вишень чи слив. У цих банках лежали... грошi!
Як i кожна дбайлива хазяйка, що наклеює на закручену банку з варенням папiрець i на ньому пише сорт варення й коли його зварено, так само Iзольда Сократiвна закручувала в пiвлiтровi банки купюри у десять, двадцять п'ять, п'ятдесят i сто карбованцiв, робила на банках наклейки з медичного пластиру i теж щось писала на ньому червоним фломастером. Але писала, звичайно, не сорти варення -- де ви бачили варення з грошей! -- а якiсь загадковi цифри, скажiмо, такi:
