Анатолий Костецкий - Все - як насправдi (на украинском языке)
Обзор книги Анатолий Костецкий - Все - як насправдi (на украинском языке)
Костецкий Анатолий
Все - як насправдi (на украинском языке)
Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ
ВСЕ -- ЯК НАСПРАВДI
Пригодницька казка
Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.
1
День народження -- це завжди гарно. А коли тобi до того ж минає десять рокiв -- то й зовсiм пречудово. I що б там не було, а ти цiлий день ходиш якийсь пiднесений i радiсний, до всiх осмiхаєшся, щось насвистуєш i наспiвуєш уголос чи подумки, i все навкруги здається тобi теж пiднесеним i радiсним.
Саме в такому доброму гуморi i перебував сьогоднi, в недiлю 18 травня, iменинник i третьокласник Сергiй Кудлик.
Вже зранку почались приємнi несподiванки.
Тiльки-но Сергiй розплющив очi, як побачив коло лiжка, на стiльцi, чималий пакунок у цупкому синьому паперi, облiплений барвистими iноземними марками. Вiн хутко схопив його, прочитав свою адресу та iм'я i вiдразу впiзнав почерк: посилка була вiд батькiв, з далекої Куби!..
Ще в сiчнi тата послали працювати на два роки на Кубу, i мама поїхала з ним. А Сергiй, щоб не переривати серед року навчання, поки що залишився в Києвi з бабусею. Та ось-ось рiк закiнчиться, й коли в Сергiя в табелi не буде жодної трiйки, батьки заберуть його до себе! Так пообiцяв йому тато, а коли вiн щось обiцяє, будьте певнi: дотримає свого слова. Звичайно, коли й Сергiй дотримає свого: закiнчить третiй клас на самi четвiрки та п'ятiрки...
У Сергiя з усiх предметiв було нiби нормально, якби не одна прикрiсть -- фiзкультура! Нi-нi, Сергiй був таки досить вправним спортсменом: i бiгав швидко, i стрибав у довжину та висоту непогано та й на канат мiг вилiзти аж тричi пiдряд, а от плавати... Сергiй, як це не дивно для хлопця його вiку, досi не вмiв плавати, i вчитель фiзкультури сказав, що бiльше трiйки йому нiзащо не поставить. А коли так -- прощавай, мрiя про далеку сонячну Кубу!
Ви дивуєтесь, напевне, чому ж i справдi Сергiй досi не навчився плавати? Рiч у тiм, що вiн панiчно боявся води, i загнати його глибше, нiж по колiна, не мiг нi тато, нi вчитель фiзкультури, нi навiть кпини його однокласникiв.
Колись давно, коли Сергiю було тiльки шiсть рокiв, вони з мамою вiдпочивали в селi на Днiпрi. Сергiй грався собi при водi на пiсочку, випiкав з нього коржi та будував фортецi. Раптом мимо проплив здоровезний пароплав, хвиля, яку вiн пiдняв, змила Сергiя у воду -- й вiн почав тонути.
Звичайно, мама тут же вихопила його на берег, але вiдтодi затягти Сергiя у воду було неможливо.
Щоправда, вiн дав собi найчеснiше слово: будь-що навчитися плавати до червня. Але як це зробити, Сергiй, щиро кажучи, поки що не знав i -- вкотре вже! -- знов i знов на уроках фiзкультури, якi раз на мiсяць проходили в басейнi, сидiв над прозорою водою, дивився з неприхованою заздрiстю, як там демонструють рiзнi стилi його однокласники, i мовчки вислуховував їхнє глузування.
Особливо дошкуляла йому Вiтка Птурська.
-- Гей, ти, сухопутний пацюк! -- кричала вона Сергiю, долаючи другу двадцятип'ятиметрiвку. -- I куди тобi на Кубу? Там же океан. Та ти лише побачиш стiльки води, як вiдразу дуба врiжеш.
Саме пiсля цього найдошкульнiшого Вiтчиного жарту Сергiй i поклявся собi: будь-що навчитися плавати i не гiрше за цю капосну Вiтку.
З отакими не дуже втiшними думками Сергiй заходився розпаковувати посилку вiд батькiв. Спершу вiн обережно вiдклеїв марки -- вiддасть їх Олеговi. Потiм розгорнув папiр i вiдкрив картонну коробку. Тiльки-но вiн зазирнув у неї, як його настрiй вiдразу покращав. Ще б пак! У коробцi лежали два величезних кокосових горiхи, про якi вiн так давно мрiяв.
Ну й тато! Оце так подарунок, найкращий за всi подарунки на свiтi!
Сергiй довго розглядав горiхи, гладив їхню тверду шкаралупу, трусив коло вуха: чи не чути, як бовтається всерединi кокосове молоко? I зважував на руцi: а скiльки потягне? Нарештi вiн досхочу намилувався подарунком i зазирнув на дно коробки. Там вiн помiтив кольорове фото: на могутнiх океанських хвилях гойдався барвистий надувний матрац, а на ньому лежали засмаглi тато й мама i привiтно йому посмiхалися.
На зворотi Сергiй прочитав:
"Любий наш синку!
Вiтаємо тебе з десятирiччям i зичимо здоров'я, щастя, успiхiв у навчаннi.
Чекаємо тебе швидше до нас i мрiємо про сiмейне купання в океанi!
Цiлуємо. Мама, тато".
"Ну от, i вони натякають на плавання!" -- подумав Сергiй, але вирiшив бiльше не псувати собi святкового настрою i почав хутко одягатись.
-- Уже встав, сонько? -- зазирнула до кiмнати Сергiєва бабуся. -Швидко вмивайся та зганяй у магазин по масло: через пiвгодини буде пирiг iз яблуками.
Цей пирiг -- улюблена страва Сергiя. Тож довго чекати себе вiн не примусив: нашвидкуруч умився й вискочив надвiр, навiть не замикаючи за собою дверi. Та й нащо їх замикати, коли живуть вони з бабусею на першому поверсi, а магазин -- у їхньому ж будинку!
Десь хвилин за три Сергiй уже повернувся назад i виклав на стiл перед бабусею пачку вершкового масла.
-- Тепер марш iз кухнi, не заважай! -- скомандувала бабуся, качаючи тiсто, яке поставила ще звечора. -- Буде готовий -- гукну.
Сергiй чудово знав: коли бабуся порається з пирогом -- краще їй не потрапляти пiд руку. Вiн покiрно пiшов у свою кiмнату, сiв за письмовий стiл i заглибився в книжку.
Щойно вiн дочитав сьому сторiнку, як iз кухнi потягло такими смачними й солодкими пахощами, що Сергiй аж засовався в крiслi, i в носi йому залоскотало.
-- А-аа-пчхи! -- пролунало раптом у кiмнатi. -- Апчхи-и!
Вiд несподiванки Сергiй пiдскочив i злякано витрiщився на своє лiжко.
Та й ви б, напевне, перелякалися, коли б таке трапилося з вами. Скажете -- нi? Чого, так би мовити, лякатися: чхнув собi хлопець -- i все! От i помилилися! Так-то воно так, але ж рiч у тiм, що чхнув якраз не Сергiй i навiть не бабуся. Чхнув хтось зовсiм-зовсiм iнший!
2
-- Ач, як пирiжечка закортiло! -- почувся iз кухнi бабусин смiх. -- Аж розiчхався! Ну, нiчого, потерпи ще хвилинки три.
Сергiй хотiв щось сказати, пояснити, що чхав зовсiм не вiн, але язик наче прилип до пiднебiння i навiть не ворухнувся. А отой, хто чхав, iще трiшки пововтузився пiд Сергiєвим лiжком i затих.
"А може, менi почулося? -- подумав Сергiй, i вiд цiєї думки йому трохи полегшало. -- Таки справдi, мабуть, почулося. Хто ж там може бути? Зрозумiло -- нiкого! Ану, погляну!"
Вiн уже зовсiм бадьоро й смiливо пiдiйшов до лiжка, став навколiшки й зазирнув пiд нього.
Вiд того, що Сергiй побачив, у нього перехопило подих.
Там, пiд його лiжком, обхопивши руками колiна й пiдтягши їх до пiдборiддя, сидiв малесенький дiдок. Довга сива борода його лежала на пiдлозi, а маленькi зеленавi оченята кольору океанської хвилi -- як на фото з мамою й татом! -- дивилися просто на Сергiя!
-- Чого витрiщився! -- буркнув раптом дiдок хрипким голосочком. -Нема щоб сказати: "Будьте здоровi", як усi вихованi дiти кажуть, так вiн собi мовчить, ще й очi витрiщає! Фе, який нечема!
-- Пробачте! -- оговтався нарештi Сергiй, i йому зробилося соромно. -- То я так... з незвички... Будьте здоровi!
-- Ну от, iнша рiч, -- усмiхнувся дiдок. -- Спасибi тобi, хлопчику!
-- А... хто ви? -- наважився спитати Сергiй.
-- Дiма!
-- Який Дiма?
-- "Який, який"! -- передражнив дiдок. -- Просто Дiма -- i все!
-- Але ж _хто_ ви?
-- Я, по-моєму, сказав цiлком зрозумiло: _звичайний_ _Дiма_!
-- Ага, ясно: ваше iм'я -- Дiма. А як вас по-батьковi?
-- От причепився! -- вибухнув раптом дiдок. -- Скiльки ж тобi можна пояснювати: я -- Дiма, затям собi: Дi-ма. Вiд слова "дiм", будинок тобто, бо всi Дiми, мої родичi, живуть у домах.
-- Так ви домовик! -- ошелешено вигукнув Сергiй.
-- Ну й телепень! -- уже зовсiм роздратовано кинув дiдок. -- Ти що -- двiєчник? Звичайних речей не розумiєш? I чого тебе в школi вчать! Ач, вигадав таке -- "домовик"! Так-от, щоб ти знав: нiяких домовикiв на свiтi не було, нема та бути не може! А я -- просто Дiма. Зрозумiв нарештi?
-- Зрозумiв... -- вiдказав тихо Сергiй, хоча, по правдi, нiчого вiн поки що не второпав. -- А як ви сюди потрапили?
-- Iшов собi повз ваш будинок, бачу -- дверi прочиненi, i так iз них теплом i затишком тягне, що не втримався -- заскочив, -- охоче почав розповiдати Дiма, вже заспокоюючись. -- Я страшенно люблю, коли тепло. А оце ще нежить клятий пiдхопив, от i подумав: ану, заскочу вiдiгрiюся трiшки, а згодом далi почимчикую.
-- А куди ж ви йдете?
-- I все тобi знати треба! -- удав дiдок, нiби сердиться на Сергiя за його розпитування. -- У Бровари йду, до свого двоюрiдного брата.
-- Так вам iще йти та йти! -- вигукнув Сергiй. -- А чого ви автобусом не поїдете?
-- По-перше, грошей нема, -- вiдказав Дiма, -- а по-друге, щоб такi, як ти, не чiплялися зi своїми безглуздими питаннями: хто ви, куди ви, чого ви!.. I без них життя важке. -- I дiдок жалiбно заохкав.
-- А чому воно у вас важке? -- знов поцiкавився Сергiй.
-- А тому, що я, Дiма, лишився вчора без домiвки.
-- Як -- без домiвки?!
-- Зламали мою домiвочку, ой, зламали! -- забiдкався, затужив Дiма. -- Жив собi тихесенько, мабуть, рокiв сто. А вчора мої хазяї переїхали на нову квартиру -- i настав кiнець моєму щастю!
