Анатолий Костецкий - Все - як насправдi (на украинском языке)
Бiгла Вiтка доти, доки вистачило сил, а тодi впала непритомною пiд якийсь кущ.
11
В цей час машина лейтенанта Пчiлки звернула з Броварського шосе в лiс. Вона пiдскакувала на вибоїнах, пасажири буцались головами об дах, але шофер не зменшував швидкостi. Ось машина вискочила на узлiсся, i тiльки-но переднi колеса виткнулися на галявину, як пролунав гучний вибух! Машину кинуло вбiк, i вона завмерла на мiсцi.
-- Колесо! -- розпачливо скрикнув шофер, i всi повистрибували з машини.
Таки справдi, лiве переднє колесо наїхало на розбиту пляшку, покинуту недбалим туристом, й осiло.
-- Хвилин двадцять згаємо, -- невдоволено пробурмотiв шофер i заходився поратися з iнструментом.
Всi посiдали на м'яку молоденьку травичку, а песик Бурчик, помiтивши якусь живнiсть, погнався за нею в гущавину.
-- Може, поки мiняють колесо, -- озвався Дiма, -- я мемуари вам почитаю?
-- А чого, -- пiдтримав його лейтенант, -- почитайте! Швидше час промайне.
Дiма вiдразу витяг свого зошита, розгорнув на потрiбнiй сторiнцi й урочисто проказав:
-- Роздiл сьомий: Робiнзон Крузо та я! -- Трохи покахикав у кулачок i продовжував: -- Це було у 1704 роцi. Я зi своїм другом, капiтаном Томасом Страдлiнгом, мандрував на кораблi "П'ять портiв" через океан до Пiвденної Америки. Мандрiвки -- моя давня пристрасть, а в океанi я ще не був, от i скористався нагодою. Коли ми вже пiдходили до континенту, у нас кiнчилася вода. Тож корабель зупинився коло якогось безлюдного острова, щоб поновити запаси.
Поки моряки поралися на островi, я куняв собi з затишному сундучку штурмана нашого корабля. Скiльки я проспав -- невiдомо. Мене розбудили зойки, Я визирнув iз сундучка й побачив, що вiн стоїть на березi острова, а берегом понад водою бiгає штурман, несамовито кричить i вимахує руками. Наш корабель "П'ять портiв" на повних парусах вiддалявся вiд острова.
Як я довiдався згодом, капiтан i штурман, поки я спав, устигли посваритися. Штурман заявив, що бiльше не ступить на корабель, i капiтан висадив його, вивантажив речi -- разом iз сундучком! -- i покинув на безлюдному островi.
Скiльки пригод трапилося зi мною та штурманом Селькирком, я оповiдати не буду. Скажу лише, що прожили ми на цьому островi чимало рокiв? поки нарештi одного дня нас не зняв з нього iнший корабель.
Дорогою додому, минаючи Англiю, я вирiшив навiдалися до свого давнього приятеля -- письменника Данiеля Дефо. Ми провели з ним кiлька веселих днiв, i я розповiв йому про свої пригоди на островi. Данiель так захопився ними, що захотiв написати про них книгу.
-- Що ж, -- погодився я, -- пиши, але тiльки не треба згадувати про мене, та й прiзвище штурмана краще якось помiняти: ще прочитає про себе та розсердиться!
I от у 1719 роцi я отримав поштою вiд Данiеля Дефо книгу, що називалася "Життя й незвичайнi пригоди Робiнзона Крузо, моряка з Йорку. Написано ним самим".
Як бачите, Данiель дотримав свого слова: не назвав мене, змiнив прiзвище Селькирка та й свого прiзвища теж не поставив на обкладинцi, бо був таким же скромним, як i я.
Годi й казати, яку популярнiсть вiдразу здобула ця книга, її читають iз захопленням i досi, хоча майже нiхто не знає, що ця книга з'явилася завдяки менi. Та колись усе з'ясується, i мої заслуги перед лiтературою визнають нащадки!..
Дiдок закiнчив читати, згорнув зошита й засунув його за ремiнець.
-- Блискуче! -- захоплено вигукнув слiдчий, а Сергiй з Олегом щосили зааплодували.
Дiма зашарiвся вiд такого щирого захоплення слухачiв i пробурмотiв:
-- Це -- що! Це так, дрiбничка. От послухайте ще, як я пiратiв перемiг, -- i розгорнув був зошит iзнову, та в цю мить шофер гукнув вiд машини:
-- Товаришу лейтенант! Можна рушати!
-- По конях! -- скомандував лейтенант Пчiлка -- i всi побiгли до машини. Та раптом iз лiсу з пронизливим скавучанням вискочив Бурчик, про якого всi навiть i думати забули, й почав смикати лейтенанта за штани.
-- Чого тобi? -- здивувався слiдчий. -- Злякав хто?
Цуцик не вiдставав. Вiн крутив хвостом i тягнув лейтенанта в лiс. I тут слiдчого осяяв здогад: напевне, цуцик щось знайшов!
-- За мною! -- скомандував лейтенант Пчiлка. -- Вперед! -- i перший припустив за Бурчиком, котрий стрiлою мчав попереду, все далi й далi в хащi.
Аж ось вiн стрибнув пiд розлогий лiщиновий кущ -- i заскавчав.
Там, на пружному зеленому моховi, лежала обiдрана, розпатлана й украй знесилена Вiкторiя Птурська!
-- Вiто! -- перший кинувся до неї Сергiй. -- Що з тобою?!
Вiтка повiльно розтулила очi й, побачивши над собою знайоме обличчя Кудлика, щасливо посмiхнулась:
-- Я вдома!..
Лейтенант Пчiлка пiдняв слабеньку Вiту на руки й вiднiс у машину. Там дав їй ковтнути води з фляги й, коли Вiта зовсiм оговталася, спитав:
-- Як ти сюди потрапила?
Птурська, голосно схлипуючи та здригаючись усiм тiлом, розповiла їм про свої пригоди.
Слухаючи її, Дiма винувато клiпав очима й голосно шморгав носом, хоч вiд його нежитю не зосталося й слiду. А коли Вiта скiнчила, вiн зiтхнув i промовив:
-- Вибач менi, це я вiдправив тебе в Навпакинiю...
Вiта звела на нього великi очi, здивовано оглянула маленького дiдка, якого досi не помiчала, i раптом усмiхнулась:
-- Що ж, дякую вам за це! Тепер я зовсiм-зовсiм iнша!
Олеговi й Сергiю подих перехопило вiд подиву: Вiтка _бачила_ Дiму! I взагалi, як вiдзначив для себе Сергiй, вона й справдi стала зовсiм iншою: тихою, лагiдною, усмiхненою. А ще вiн помiтив, що Вiта зовсiм не руда, а золотоволоса, що її кирпатий носик насправдi страшенно симпатичний i що в неї такi великi й синi-синi очi!
-- Ну, хлопцi, час додому! -- звелiв лейтенант Пчiлка. Машина розвернулася й помчала назад.
Коли виїхали на шосе, Дiма чомусь почав крутити навсiбiч головою, соватись на мiсцi й раптом попросив зупинитися.
-- Для чого? -- здивувався лейтенант.
-- Розумiєте, -- пояснив Дiма, -- я впiзнав цi мiсця. Звiдси до Броварiв лише пiвтора кiлометра, а менi туди й треба, до двоюрiдного брата. Зупинiть, будь ласка, я вискочу!
-- Як?! -- вигукнули Сергiй з Олегом, не вiрячи, що Дiма покидає їх.
-- Треба, -- винувато хитнув головою дiдок. -- Я й так уже затримався у вас.
Лейтенант наказав шоферовi спинитись, i всi пасажири вийшли з машини.
-- Бувайте! -- простягнув слiдчий дiдковi руку й мiцно потис його маленьку суху долоньку.
-- Прощавайте! -- ледь не плачучи, прошепотiли хлопцi. -Повертайтеся до нас!
-- Постараюсь, -- пообiцяв Дiма. -- Кланяйтесь бабусi, я дуже полюбив її.
Вiн помахав усiм на прощання ручкою -- i закрокував по узбiччю шосе.
-- Дiмо! -- раптом вигукнув йому навздогiн Сергiй. -- А як же мемуари? Ви ж обiцяли прочитати ще про пiратiв!..
-- Iншим разом! -- крикнув у вiдповiдь Дiма. -- Я обов'язково повернусь до вас!
I його маленька постать зникла за поворотом.
Всi знову сiли в машину i вже до самого Києва мовчали.
Коло будинку Сергiя нервово походжав батько Птурський. Коли вiн побачив службову машину лейтенанта Пчiлки, а в нiй свою дочку, вiн так кинувся назустрiч, що ледь не втрапив пiд колеса!
-- Донечко, рiднесенька! -- повторював Птурський, витягаючи Вiтку з машини. -- Жива, голубонько моя! -- Вiн так гаряче цiлував її й притискав до грудей, що навiть у лейтенанта, з його залiзною силою волi, чомусь на очi навернулися сльози.
-- Не знаю, як вам i дякувати за Вiтуню! -- оговтався нарештi Птурський.
-- Пусте, -- вiдмахнувся лейтенант. -- Я тiльки виконав свiй службовий обов'язок!
Вiн потиснув руку щасливому батьковi i скочив у машину, яка тут же зiрвалася з мiсця.
-- Можна, я забiжу до тебе, коли вмиюся й трохи вiдпочину? -- тихо спитала в Сергiя Вiта.
-- Звичайно, можна! -- зрадiв Кудлик. -- Чого питаєш! Заходь, я чекатиму...
-- Ну от, -- усмiхнувся Олег, -- почалося!..
Що вiн мав на увазi, Сергiй не зрозумiв, але вiдчув: таки й справдi сьогоднi для нього почалося щось зовсiм-зовсiм нове i дуже-дуже приємне!
-- А Дiма де? -- здивувалася бабуся, коли побачила Сергiя самого.
-- Привiт передавав тобi, кланявся, -- сумно зiтхнув Сергiй. -Вiн пiшов до брата.
-- Ну, не сумуй, -- погладила його бабуся по головi. -- Може, вiн iще повернеться.
-- Обiцяв! -- з надiєю сказав Сергiй i пiшов до себе в кiмнату.
Там вiн сiв за стiл i, щоб якось розвiятись вiд безлiчi думок, узяв книгу, яку зараз тримаєте й ви, i почав читати.
Коли Сергiй перегорнув останню сторiнку, хтось подзвонив у дверi. "Все -- як насправдi! " -- подумав Кудлик про казки i рвучко пiдхопився з мiсця, бо серце пiдказало йому: це дзвонить його однокласниця й сусiдка Вiкторiя Птурська -- найкраща дiвчинка в свiтi!
