Анатолий Костецкий - Все - як насправдi (на украинском языке)
Гей, країно, краща в свiтi,
Забирай-но Птурську Вiту!
Кара-мара-бара-блюмс!
Та iще -- маленький плюмс!..
-- Все, вона -- там! -- упевнено сказав Дiма. -- Тепер i вiдпочити можна. -- I вiн полегшено плюхнувся у крiсло.
-- Ой, що це?! -- у ту ж мить вигукнув дiдок i... витяг зi щiлини мiж спинкою та сидiнням крiсла загальний зошит у пошарпанiй жовтiй обкладинцi.
-- Мемуари! -- здивувався Сергiй.
-- Вони, рiднесенькi! -- зрадiв Дiма й притиснув зошит до серця. -- Що ж, давайте тодi почитаю, я ж обiцяв.
-- А як же Птурська? -- перебив його раптом Сергiй. -- Виходить, ви її даремно в Навпакинiю вирядили?
-- Нiчого не даремно, -- буркнув Дiма. -- Вона й так заслужила.
-- Але ж батьки збожеволiють! -- сплеснула руками бабуся. -- Треба її негайно повернути!
-- Нiчого з батьками не станеться! -- пхикнув Дiма. -- Я зробив так, нiби вона до своєї бабусi ночувати поїхала. Хай трохи побiдкається, а завтра вранцi поверну її. Ну, слухайте! -- Дiма розкрив зошита, прокашлявся й урочисто почав: -- Роздiл перший. Я i закон всесвiтнього тяжiння. Одного серпневого дня я прогулювався яблуневим садом в Англiї. Сонечко припiкало добряче, й менi закортiло пити. Води поблизу не було, тож я здерся на першу-лiпшу яблуню й заходився смакувати соковитими, рум'яними яблуками. Раптом пiд моє дерево прийшов якийсь чоловiк i вмостився пiд ним. Я його вiдразу впiзнав: це був вiдомий фiзик, астроном i математик Iсаак Ньютон. Вiн сидiв i паличкою писав щось на землi. Потiм зламав її, пожбурив у траву, а все написане витер ногою. У цю мить менi страшенно залоскотало в носi, я не втримався й так голосно чхнув, що з дерева, на якому я сидiв, посипались яблука, й одне, найбiльше, щосили буцнуло фiзика по макiвцi. Раптом вiн зiрвався з мiсця i стрiмголов кинувся геть... Лиш через двадцять рокiв я дiзнався, що це моє яблуко допомогло Ньютоновi вiдкрити закон всесвiтнього тяжiння!.. Звичайно, моя природжена скромнiсть не дозволила менi на той час розповiсти вченому свiтовi про свою роль у цьому вiдкриттi... Але нащадки мене згадають!
На цьому Дiма закiнчив i гордо глянув на всiх: ну як, мовляв, сподобалось?!
-- Неймовiрно! -- вигукнула захоплено бабуся. -- Тепер я знатиму, хто допомiг Ньютоновi. Але, пробачте мене, стареньку, як ви опинилися в Англiї?
Дiма чомусь трохи почервонiв i неохоче буркнув:
-- Наукове вiдрядження.
Нiхто не наважився розпитувати його, що ж то було за "наукове вiдрядження", бо вiн, мабуть, украй образився б, а то й зникнув би...
Тому Сергiй i собi вигукнув:
-- Неймовiрно!
Дiма гордо всмiхнувся й мовив:
-- Ну, коли вам подобається, то завтра я ще роздiл прочитаю: про мене та про Робiнзона Крузо!
-- Про кого?! -- аж пiдскочив Олег.
-- Про Робiнзона Крузо! -- кинув Дiма. -- Невже не зрозумiло?..
Всi знову ледь не розреготалися, але стримались. I тут бабуся глянула на годинника й вигукнула:
-- Та вже десята година! Ану, швиденько спати!
Олег з усiма попрощався й пообiцяв, що завтра о п'ятiй заскочить.
Коли вiн пiшов, бабуся, як обiцяла, натерла цибулi, вичавила з неї сiк i закапала Дiмi в носа. Вiн увесь час совався, голосно смiявся й вигукував:
-- Ой, не можу! Ой, лоскотно!
На цьому недiльний день 18 травня закiнчився, i всi полягали спати.
7
Кажуть, понедiлок -- день важкий. Це вповнi вiдчув на собi Сергiй Кудлик.
Рiвно о п'ятiй ранку голосно задзвенiв у його кiмнатi будильник, i майже водночас iз ким у дверi подзвонив Олег.
Сергiй, ще сонний, сiв на лiжку й почав терти очi, якi так не хотiли розтулятися.
-- Давай, давай! -- почув вiн раптом i побачив Дiму, який у довжелезних трусах з квiточками пiдскакував на одному мiсцi, закинувши бороду за плече. -- Зарядочку -- раз-раз! -- i де той сон!
Сергiй нарештi переборов себе, зiскочив з лiжка, покрутив перед собою руками, кiлька разiв присiв -- i помчав вiдчиняти Олеговi.
Коли вони вмилися й нашвидкуруч поснiдали, бабуся, яка вже була в курсi справи, сказала:
-- Ви ж дивiться, не довго, щоб у школу не спiзнилися!
-- Не спiзнимось! -- вiдказав Сергiй, i вони утрьох вискочили за дверi.
-- Ану, хто перший! -- гукнув Олег i зiрвався з мiсця.
За ним помчав Сергiй, а позаду всiх залопотiв, голосно посапуючи, Дiма.
Коли б хто бачив їх у цю мить! По дорозi до лiска бiгли, немов лошата, два худорлявих, струнких хлопчики, а за ними, не вiдстаючи анiтрохи, котився, мов колобок, малесенький дiдуганчик, дзвiнко ляскаючи по стежцi величезними кедами!
Ранок тiльки-но займався. Сонячнi променi ледь торкали верхiвки дерев, на травi ще поблискувала нiчна роса, але птахи вже зняли дзвiнкоголосий щебет.
Небавом трiйця вибiгла на лiсову галяву.
Пiсля недiлi вона мала жалюгiдний вигляд: всюди куди не глянь валялися порожнi бляшанки вiд консервiв, битi пляшки, шмаття газетного паперу, якiсь недоїдки.
-- От так-так! -- похитав головою Дiма, уважно роздивившись навколо. -- Руки б за те поодбивати!
Хлопцi погодилися з ним i вирiшили хоч трохи прибрати. Не плавати ж серед цього мотлоху!
Коли вони знесли смiття докупи й так-сяк прикидали землею, Сергiй звернувся до Дiми:
-- То як, спробуємо?
-- Ну що ж, -- не дуже охоче згодився Дiма, -- коли вже прийшли. -- Вiн сiв посеред галяви, попросив хлопчакiв вiдiйти подалi -- про всяк випадок! -- i почав, щось бурмотiти собi пiд носа та розмахувати руками, раз по раз позираючи в небо.
Сергiй з Олегом стояли осторонь i з нетерпiнням поглядали навколо: чи не сталося вже якої дивовижi?
Раптом невiдомо звiдки -- адже був такий тихий, сонячний ранок -налетiв дужий вiтер, i за якусь хвильку сонце закрила величезна чорна хмара.
Дiма пiдвiвся з трави:
-- Не виходить! Бачите, он i сонце вже закрив, а слiв про плавання нiяк не згадаю. Ну, спробую, останнiй раз! -- попередив вiн, вигукнув щось зовсiм незрозумiле й замахав руками на хмару.
I тут iз хмари вдарила довжелезна слiпуча блискавка, за нею пролунав такий грiм, що аж земля задвигтiла пiд ногами, й вiдразу ж уперiщила злива!
-- Тiкайте! -- зойкнув Дiма i перший кинувся геть.
Хлопцi, не менш наляканi, помчали слiдом! Вони бiгли назад утричi швидше, нiж до лiсу, i вже за кiлька хвилин, ущент мокрi й захеканi, дзвонили у дверi квартири Кудликiв.
-- Вимокли, експериментатори! -- зустрiла їх бабуся. -- Швидше перевдягайтесь, а то застудитесь! Ось i вам, -- простягла бабуся свою кофту Дiмi. -- Ще ж тiльки вчора нежить був.
-- Я сам винуватий, -- промимрив Дiма, знiмаючи мокру одежину i влазячи в бабусину кофту, що дiставала йому до п'ят.
-- Чому ви? -- здивувалася бабуся. -- Вчора в останнiх вiстях казали, що ранком можлива короткочасна гроза. А я, стара, забула вас попередити. Та он, до речi, уже все й кiнчилося! -- I бабуся кивнула за вiкно, де й справдi знову сяяло сонце.
-- До чого тут останнi вiстi! -- знизав плечима Сергiй. -- Це Дiма грозу зробив!
-- Он воно що! -- усмiхнулась бабуся. -- Ну, тодi iнша рiч. А тепер давайте гаряченького чайку -- i до школи.
Перевдягнений Сергiй, Дiма у бабусинiй кофтинi та Олег в Сергiєвих штанцях i сорочцi посiдали до столу.
-- А знаєш, -- раптом звернувся до Сергiя Дiма, -- я таки пригадав потрiбнi слова.
-- Та ну! -- ледь не захлинувся гарячим чаєм Сергiй.
-- Плавання у вас сьогоднi? -- хитрувато усмiхнувся Дiма.
-- Так!
-- Ну от, -- пояснив Дiма, -- коли зайдеш у басейн, -- тiльки спершу заходь, де неглибоко! -- лягай вiдразу на воду й пливи! Але при цьому весь час повторюй подумки:
Гей, працюйте, ноги й руки!
Я пливу, неначе щука!
-- I все? -- здивувався Сергiй.
-- I все, -- кивнув Дiма.
-- Неодмiнно так i зроблю! -- радiсно засяяв Сергiй. -- Величезне вам спасибi!
-- Нема за що, -- кинув Дiма, -- дрiбницi.
Хлопцi хутко поковтали чай, Сергiй вихопив iз холодильника торт для класу -- й вони заспiшили до школи: адже по дорозi треба було ще заскочити до Олега за його портфелем.
А Дiма подякував бабусi за чай, повернувся в кiмнату, зручно вмостився в крiслi й заглибився у читання своїх мемуарiв.
У клас хлопцi заскочили майже водночас iз дзвоником.
Ледь перевiвши дух, Сергiй вiдразу помiтив порожнє мiсце Птурської, i серце його покотилося десь аж у п'яти.
"Як же я забув! -- iз розпачем подумав вiн. -- Та й Дiма не згадав. А обiцяв сьогоднi повернути її!"
I вiн вiдчув, як це не дивно, що йому страшенно не вистачає Вiтки з усiма її жартами, шпильками й стусанами.
Пiсля третього уроку до Сергiя пiдiйшла вчителька i спитала:
-- Кудлик, ти, часом, не знаєш, чому Птурської сьогоднi немає у школi?
Сергiєвi аж дух перехопило, Але зрештою вiн якось пересилив себе й вичавив:
-- Мабуть, захворiла... Вона вчора, здається, кашляла.
Його вiдповiдь нiби задовольнила вчительку. В усякому разi, вона бiльше нi про що не розпитувала, тiльки попрохала Сергiя знову занести Птурськiй домашнє завдання.
-- А я пiсля урокiв сама їй подзвоню й узнаю, що з нею, -- додала вчителька й пiшла собi.
А Кудлик так i вкляк на мiсцi! Це ж коли вчителька подзвонить, все стане вiдомо: i те, що Вiтки не було в школi, й те, що й у бабусi вона не ночувала.
У повному розпачi вiдсидiв Сергiй так-сяк до кiнця урокiв. На щастя, його не викликали.
