Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

А ввечері, коли Ян роздягався, Ред побачив пасмуги на братовому тілі. Довелося Янові все пояснити. Батьки, дізнавшись про негідну поведінку сина, всипали йому не менше за директора.

Наступного дня була субота. Ян нарубав норму дров для дому і, ледь живий од побоїв і приниження, побрів у свій єдиний щасливий куточок. Що ближче він підходив до долини, то краще почувався. Дорогою хлопчик мріяв, як зведе у хижці коминок і як виведе димар. Аж він почув, що із хижки долинають грубі, крикливі голоси! Ян підкрався ближче. Там, у його лісовій оселі троє волоцюг грали в карти та пиячили. По всій хижці валялися потрощені мушлі, а у вогнищі палали лук і стріли.

Бідолашний Ян кинувся в гущавину лісу, впав на траву й заридав од розпачу. Якби він тільки міг, то на місці повбивав би цих нелюдів!

За кілька годин хлопчик повернувся і побачив, що волоцюги пішли геть, зруйнувавши його улюблену хижку.

Ян почувався поваленим королем, в якого розтрощили трон. Вмить в нього занив кожен рубець на тілі. Ледь переставляючи ноги, хлопчик поплентався додому.

Настала осінь, а з нею прийшли затяжні зливи, задули холодні вітри, і Ян не міг навідуватись у свою долину. Він завзято взявся до навчання. Тепер лише книги стали для нього єдиною втіхою. У школі ним не могли нахвалитися, але вдома, як і раніше, на нього ніхто не звертав уваги.

Вчителі стали помічати, що Ян марніє на очах. Він і до цього не міг похвалитися міцним здоров’ям, а тепер виглядав зовсім хворим. Та вдома ніхто цього не помічав. Мама опікувалася лише молодшеньким. В Яна від образи боляче стискалося серце. А в школі Ян був гордістю директора. Він більше не малював карикатур, і вчитель вважав, що це лише завдяки його «лікуванню» різкою.

Ян усе марнів, усе дужче боліло в нього серце, і під Різдво зовсім зліг.

– Хвороба дуже запущена – це сухоти, – сказав лікар. – Він проживе місяць, максимум – два.

– Ні, він житиме! – в розпачі вигукнула мати, яка раптом відчула свою провину. – О Боже, він має жити! Господи, зроби так, щоб мій син жив!

Досвідчений лікар доклав усіх зусиль, аби врятувати хлопчика, але врятувала його материнська любов. Мати була з Яном удень і вночі, оповила його справжньою материнською любов’ю, щиро молилася, благаючи Бога, щоби він простив її гріх перед сином. Ян вперше відчув справжню материнську ласку. Чому ж досі вона так довго його не помічала?! Вона була ексцентричною особою, але хвороба сина докорінно її змінила.

XIII. Рись

Відлютувала зима, і Ян відчув себе здоровішим. Перше, що він зробив, коли звівся на ноги, – пішов до бібліотеки й запоєм читав усі природознавчі книжки. Та особливу увагу він приділив «Орнітології» Вілсона й «Індіанцям». Ці книжки він всотував, як спрагла од засухи земля всотує зливу.

Одного сонячного сніжного дня Ян вирушив на прогулянку із Редовим псом. Ян дихав свіжим живлющим повітрям, йшов і непомітно для себе вибрав дорогу, що вела до Ґленьяна.

Дорога зараз зовсім не виглядала таємною, адже дерева поскидали своє листя, і хлопчик бачив перед собою всю долину. Аж раптом він угледів на снігу дивні сліди. Спершу можна було подумати, що вони належать ведмедю, однак Ян зауважив, що на них відсутні сліди від кігтів, а ще сліди не сильно загрузали в снігу, тож тварина була не така важка, як ведмідь, а ще кроки були короткими.

Хлопець пішов по слідах, а от собака обнюхав усе довкола й не виявив жодного бажання йти далі. Сліди вели повз зруйновану хижу, при наближенні до якої в Яна боляче стислось у грудях. Тварина пересікла по колоді струмок, і з кожним кроком Ян дедалі більше переконувався, що сліди належать великій рисі.

Величезний ретрівер на ім’я Грім вважався неабияким боягузом, що, зрештою, він зайвий раз підтвердив своєю поведінкою: сховався за хлопчиком, весь час обнюхував сліди й уперто закляк на місці.

Сліди наче приворожили Яна. Він відчував, що натрапив на слід рисі і йому будь-що заманулося йти далі. Він збагнув, що не має навіть складаного ножика в кишені, та любов до пригод підштовхувала його вперед. Він ухопив першу-ліпшу суху палицю завдовжки два фути й завширшки два дюйми і пішов далі по сліду. Собака з похнюпленою мордою волочився позаду, не наважившись покинути хлопчика. Вони вже досягли густого лісу коли Ян раптом почув крик, подібний до котячого: «Яв! Яв! Яв!»

Ян завмер. Собака, вправний шукач, але заяча душа, скиглив, тремтів і підповз ближче до хлопчика.

А загрозливий звук дедалі наближався. Ян чув його все ближче й ближче, аж раптом хлопчик побачив зблиск хижих очей. Це була справжня рись. Собака більше не міг боротися зі страхом і чимдуж помчав у напрямку дому, залишивши Яна віч-на-віч з вірною смертю. Яну нарешті передалося хвилювання Грома, і він раптом відчув, наскільки ослабло його тіло після хвороби. Він розвернувся і пішов. Ян і справді спершу йшов, але пронизливе «Яв!» за спиною змусило його бігти щодуху не озираючись. Ян біг аж доки опинився за територією Ґленьяна. Там він наткнувся на свого доблесного ретрівера, що тремтів усім тілом. Ян копнув спересердя пса ногою і аж до самісінького дому жбурляв у нього камінці, що знаходив дорогою.

Своїм секретом Ян вирішив поділитися з Редом, адже в того була рушниця.

– Як щодо успішного полювання? – запитав Ян у брата.

– Це було б чудово! – мрійливо вигукнув Ред, який знудився сидіти без діла.

– За десять миль звідси я бачив рись.

– Так я тобі й повірив!

– Слово даю, я її бачив! Я покажу тобі дорогу, якщо ти нікому про це не розпатякаєш.

– Згода.

Ян докладно розповів про свою зустріч із риссю, й брати вирішили йти на полювання наступної суботи.

Наче справжній індіанець, Ян, аби не видати своєї долини, вів брата далекими манівцями – йому дуже не хотілося, щоби брат довідався про його власну долину. Та на стежці вони зустріли чоловіка, котрий на плечах ніс убиту рись. Так, це була Янова рись. Хлопці закидали вдатного мисливця питаннями й довідались, що він щойно її підстрелив, і що рись у цих краях – дивовижа, й, напевне, вона випадково забрела сюди з півночі.

Вбита рись була дуже велика. Смуги на голові й вибалушені жовті очі уподібнювали її з тигром.

Цей випадок у Яновому житті навряд чи можна було назвати пригодою, але він запам’ятав його на все життя. Хлопчик тішився з того, що за самим лише слідом зміг визначити тварину, про яку поверхово щось вичитав із книг.

XIV. Піна

Відтоді Яну ставало дедалі краще. Хвороба зблизила його з матір’ю. Вона силкувалась зрозуміти його тягу до природи, але в той же час вимагала, щоб і він зацікавився її світом. Янова мати була дуже набожною жінкою, свою мову вона пересипала цитатами зі Святого Письма, яких знала безліч і якими користувалась за будь-якої нагоди.

Побачивши групку молоді, що танцювала та веселилася, вона обов’язково повчала:

– Діти, чи впевнені ви, що Бог дає Своє благословення на все це? Невже ви думаєте, що вам ці гоцалки подарують безсмертя? Боюся, своїми розвагами ви дуже грішите. Пам’ятайте, що за кожне слово чи діло вам доведеться відповідати перед Найвищим Суддею землі та неба!

Вона щиро вірила у свою правоту і скрізь поводилась однаково. Тільки під час хвороби сина, за вимогою лікаря, уникала розмов про вічне блаженство й удавала, що її цікавить захоплення Яна природою. Це було благословенне перемир’я, що зблизило їх.

Вперше після зустрічі з незнайомцем у поношеному костюмі Ян знайшов людину, якій міг довірити найпотаємніші свої думки. Хлопчик часто розповідав матері, кого в лісі він любить і кого боїться. Він змальовував їй ту чи іншу пташку або квітку, сподіваючись, що мати знає, як вони називаються. Але мати лише сплескувала в долоні та дивувалась, як це людина може говорити про щось, окрім Біблії, коли їй треба думати про спасіння душі!