Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Ернест Сетон-Томпсон

Маленькі дикуни

Ілюстрації автора

Частина перша

Ян і Ґленьян

I. Проблиски

Дванадцятирічний Ян дуже захоплювався індіанцями та мріяв про життя на природі з неймовірними пригодами. Цим марила більшість його однолітків, однак уподобання його ровесників із часом змінилися, а в Яна з роками це захоплення не згасало. Підростаючи, він дедалі з більшим задоволенням збирав будь-які відомості про індіанців, весь час поповнював свої знання про життя лісових мешканців.

Янів тато весь час перебував у фінансовій скруті. Він отримав непогане виховання і світську освіту, але заробляти грошей так і не навчився. Він був дуже лагідний до сторонніх і вельми суворий до власних домочадців. Його дратували часті Янові прогулянки лісом, тож одного дня батько заборонив хлопцеві навіть думати про ліс, мовляв це заважає його навчанню. Та підстав до таких звинувачень не було, адже хлопчик був першим учнем у класі, хоча був молодшим за багатьох своїх однокласників.

Ян дуже любив читати. Хлопчикове серце калатало від щастя, коли до рук йому потрапляли книжки про природу та життя індіанців. Однак книжки подібної тематики в той час годі було знайти навіть у публічній бібліотеці. «Скандинавські мисливці» Ллойда, «Ботаніку» Грея та одну чи дві повісті Фенімора Купера Ян зачитав до дірок.

Слухняний і сором’язливий хлопчик уперше не підкорився батькові. Щоправда, Ян не насмілювався відкрито йому перечити, тож хитрував і за будь-якої слушної нагоди втікав у ліс або в поле. І там він міг годинами вільно спостерігати за пташками, детально розглядати квіти й трави.

А коли знаходив там якусь нову пташку чи невідому йому рослину, аж тремтів од радості й розпуки: радів, бо бачив щось нове, і впадав у відчай, коли не знав їхніх назв.

Саме через цікавість до тварин маршрут Яна до школи й зі школи був такий кривулястий, що ніхто б не дотумкав так розтягнути невеликий відтинок шляху. Щодня він проходив повз салун [1]. Там у вітрині красувалася реклама шампанського: два тер’єри переслідували щура. На протилежному боці вулиці у віконці тютюнової крамнички господар вивісив неймовірної краси малюнок слона, навантаженого тютюном. Трохи збочивши з дороги, він потрапляв у крамницю, де торгували дичиною, і аж рота роззявляв од розмаїття диких качок, та найбільше там його приворожувало чучело, зроблене з голови оленя. А далі йшов до магазина хутра, де красувалось дивовижне чучело ведмедя.

На Джерві-стріт розташовувався будинок з високою терасою, під якою, подейкували, колись тримали ведмедя на товстенному ланцюзі. Відтоді спливло багато років, але хлопчина отримував величезне задоволення, коли проходив повз місце, з яким була пов’язана така неймовірна подія. На перехресті вулиці Пембертон і Ґранд-стріт колись убили тхора, і учні були певні, що й досі після дощу можна почути запах тварини. І коли сирого туманного ранку Ян опинявся на цьому перехресті, він з насолодою втягував носом примарний запах тхора.

Коли старший брат шпетив Яна за його дивацтва, хлопець червонів, як маків цвіт. Але він знав лишень, що без цього жити не може.

Та найбільше Яна приворожила крамничка на головній вулиці міста. Її власником був майстер чучел Сандер. Не один тиждень Ян провів біля вітрини крамниці, притуляючись обличчям до скла з такою силою, що аж ніс білів. У ній були голови лисиць і котів і близько п’ятдесяти пташок казкової краси. Сама природа могла повчитися на цій вітрині – настільки вдало пір’їнка була підібрана до пір’їнки, і не можна було відірвати ока від дивовижних барв оперення.

Хоча чучел було трохи більше півсотні, тільки дванадцять з них мали ярлики з назвами. І роздивлятися цих птахів: орлан, рибалочка, сиворакша, червоний снігур, співочий дрізд, кардинал, куріпка, фазан, бугай, печерна сова, іволга – було справжнім щастям для Яна, їхні назви він запам’ятав назавжди. Втім, пізніше з’ясувалося, що назви не зовсім точні: на ярлику було написано «співочий дрізд», а насправді то було чучело звичайнісінького сірого дрозда.

Крайній птах у верхньому ряді мав суцільно коричневе оперення, білі груди і довгий хвіст. Ярлик на ньому був пришпилений так, що знадвору його не вдавалось прочитати, і Ян щодня приходив до вікна подивитись, чи не повернули його зручніше. Та ярлик усе не повертали, і хлопчик не міг дізнатися, що ж то за птах.

Лише через рік в Яна визрів одчайдушний план: він вирішив зайти до крамнички!

Ще кілька місяців знадобилося Яну, щоби наважитись зайти туди – він був дуже сором’язливим хлопчиком. Та як же йому кортіло потрапити всередину! Скоріш за все, якби Ян просто підійшов і попросив дозволу подивитись колекцію, йому б не відмовили, та хлопчикові забракло сміливості – таке він мав виховання.

Вибравши у вікні найцікавішого птаха – печерну сову, – Ян рішуче стиснув зуби і зайшов. Як страшно дзеленькнув вхідний дзвіночок! За мить почулися кроки й у дверях постав сам господар крамнички:

– А скільки… скільки… скільки коштує оця сова, пане?

– Два долари.

І тут Янову хоробрість мов вітром здуло. Він чкурнув звідтіль. Якби вартість сови була десять центів, то й це було б йому не по грошах. Хлопчик і не чув, що гукнув йому навздогін господар крамнички – він вискочив з таким почуттям, ніби раптом потрапив у рай, та не гідний був там залишатись. Від хвилювання хлопчик навіть не встиг розгледіти як слід ті скарби, що були перед ним у крамничці.

II. Весна

Ян був кволим на вигляд хлопчиком, але, як і всі хлопчаки його віку, мріяв стати справжнім героєм. І в кожній уявній героїчній історії бачив себе Самсоном або Геркулесом. Усім своїм єством він прагнув до життя серед природи. Щороку з настанням весни, з першими ознаками пробудження природи в Янові прокидалось якесь непоборне бажання зірватися з місця і бігти світ за очі. І на початку березня, щойно почувши каркання першої ворони, Ян не міг знайти собі місця. Та особливо збуджувалась його кров, коли він бачив диких гусей, які довгими ключами з ґелґотінням прямували на північ. О, як він мріяв здійнятись у повітря й полетіти разом з ними! З появою кожної нової пташки, кожної нової звірини у хлопчика по спині пробігав якийсь незрозумілий трепет, і з кожним роком це відчуття посилювалось.

Усі Янові однокласники не раз стверджували, що їм подобається весна; а дівчатка тільки й торочили, що вони страх як її люблять. Та ніхто з них і збагнути навіть не міг, чому з настанням весни в Яна так бентежно спалахують очі. Щоки палахкотіли, прискорювалось дихання, він невідь-куди брів, щось гарячково робив, вибухав протестами проти шкільних обмежень, прагнув пригод і весь час поривався втекти на північ – і так щороку з настанням весни.

Ян не міг збагнути, що з ним коїться. Та він був твердо переконаний в одному: усім своїм єством він прагне втекти звідсіль.

– Мені б тільки втекти! Тільки…

Так схвильованим голосом він вигукував і, страждаючи від невимовної туги, важко дихаючи, падав на шовковисту зелень трави. Він тремтів усім тілом і страшився свого непоясненного стану.

Від божевільного вчинку – приєднатись до якогось племені індіанців або до найближчого циганського табору – його стримував лише страх перед батьком.

III. Янові брати

Ян мав брата Реда. Старший за Яна на два роки, він дуже погано вчився у школі, за що на молодшенького мав зуб і ніколи не проминав нагоди довести Янові свою перевагу в силі.