Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

В одній зі своїх улюблених книжок Ян прочитав, як сміливі розвідники пройшли крізь непролазні хащі й опинилися в добре впорядкованому житлі, якого невтаємничена людина нізащо б не знайшла. Тому хлопчикові спершу треба було подумати про замаскований вхід у таємне житло. І він уявив себе безстрашним розвідником, що веде до себе в хатину здивованих супутників. Хоча Ян нікому й не думав відкривати свій секрет.

Рідна земля – найкращий охоронець таємниць, і Ян наполегливо заходився копати яму на березі струмка. Тверда блакитна глина дуже уповільнювала роботу, та за два вихідних дні хлопчик викопав яму завширшки сім футів [2] і завглибшки майже чотири.

Він приступив до побудови хижі. Ян розрахував, що йому потрібно двадцять п’ять – тридцять колод завдовжки до восьми футів, а зрізати й обробити такі колоди саморобною сокиркою було неможливо. Та Ян не впадав у відчай, адже індіанці також не мали кращого інструменту! І він заходився збирати все, що міг подарувати йому ліс.

Хлопці його віку, напевне, спершу б стягували зібраний матеріал, а потім розпочинали будівництво, та Яну не терпілося швидше побачити, як виростають стіни, тож він будував у міру добування матеріалу.

За декілька днів, доклавши неабияких зусиль, Ян нарешті натягав колод. Він поскладав їх у три ряди довкруж ями. І тут Ян помітив, що забув про двері. Для того щоб прорізати їх у стіні, потрібні були справжні якісні знаряддя праці. Поміркувавши, Ян розібрав усю передню стіну, залишивши на місці тільки одну колоду, яку закріпив з боків дерев’яними оцупками й камінням. Хатина була вже заввишки три фути. З яких колод вона тільки не складалась – і коротких, і довгих, і кривих, і навіть порохнявих! Скоро біля будівництва хижки й трісочки зайвої не було, тож Ян мусив шукати будівельний матеріал за межами табору. Він згадав, що за півмилі звідси є купа колод. Кілька тижнів Ян переносив їх. Дев’ять із них пішли на стіни, а три залишилися для крокв. Він поклав їх на рівній відстані одна від одної й прикрив гілками. Зверху наслав кори в’яза, потім накопав глини й гарненько обмастив увесь дах. Щоб дах не дуже виділявся серед листя, Ян розкидав по ньому всякої зелені.

Тепер залишався тільки фасад. Янові дуже хотілося обійтися без важких колод, тож він відшукав у лісі кілька патичин завдовжки по шість футів. Потім він викопав по дві глибокі ямки біля кінців та посередині майбутньої стіни, а тоді повтикав патички у ці ямки. Патички виступали аж за край покрівлі, і з кожної пари один був усередині хатини, а другий – назовні. Ян засипав ямки землею і зрізаними на березі струмка довгими гнучкими лозинами, в палець завтовшки, міцно позв’язував кожну пару патичків. Тепер вони були доброю основою для передньої стіни.

Щоб заховати хижку від сторонніх очей, Ян обклав її хмизом і обплів диким виноградом. Нарешті після багатьох тижнів напруженої праці будівництво було закінчено. Хатина мала всього п’ять футів у висоту й по шість футів у довжину та ширину – тісна і незручна, але яким щасливим почувався її господар!

Ось так уперше Ян зрозумів, яку втіху приносить людині творіння її власних рук.

VIII. Життя в лісі починається

Ян так захопився зведенням хижки, що на якийсь час геть забув про птахів і звірів. Тепер у нього з’явилась нова мрія: хоч декілька днів переночувати у своїй новій оселі. Він мріяв жити, як справжній індіанець. І свої мрії намагався втілити в життя.

Ян змайстрував собі лук і стріли. Щоправда, вони виявилися геть непридатними для полювання, та з ними Ян відчував себе справжнім індіанцем. Стріляючи з лука, він уявляв, що осилив свого заклятого ворога.

Зі старої овечої шкури Ян зробив собі жалюгідну подобу мокасин. За допомогою декількох плиток акварелі та розбитого скельця Ян наносив на своє обличчя бойове тату. Із мушель він виготовив індіанське намисто. Хлопчик годинами лежав горілиць під палючим сонцем і аж підскочив на радощах, коли рідні нарешті помітили його чудову засмагу.

Якось на смітнику Ян угледів дивну пташку. Хлопчик навіть встиг перемалювати її, поки та спокійнісінько щось собі дзьобала. Попеляста, поцяткована золотом на голові й біля хвоста, пташка виглядала дуже гарно. Ян перелопатив усі книжки, але не міг знайти її назви. І тільки через багато років він дізнався, що це було пташа дубоноса.

Хлопчик малював по пам’яті всіх пташок, яких йому довелося бачити. Та якось він засумнівався, чи малювали індіанці тварин? Та коли пригадав, що вони прикрашали свої житла і щити зображеннями пташок і тварин, із радістю продовжив своє улюблене заняття.

IX. Сліди

Якось гуляючи вздовж берега струмка, на мокрому піску Ян помітив цікаві сліди. Хлопчик довго вивчав їх, а потім перемалював один із них у натуральну величину. Ян вирішив, що це має бути слід єнота – бо вважав його рідкісним звіром у своїй долині. І щойно випала нагода, хлопчик показав малюнок знайомому конюху, в якого, подейкували, собака колись уполював єнота, а отже, вважав Ян, цей чоловік мав упізнати його слід.

– Це слід єнота? – боязко запитав у нього Ян.

– А я звідкіля знаю? – грубо відповів конюх і продовжив свою роботу. Та, на Янове щастя, до конюха нагодився якийсь чоловік у поношеному костюмі й новенькому шовковому циліндрі.

– Дай-но гляну, – сказав він Яну. Той показав йому свій малюнок.

– Ти перемалював його в натуральну величину?

– Так, сер.

– Напевне, хлопче, це слід єнота. Ретельно оглянь всі великі дерева біля того місця. Як знайдеш дупло, пильніше придивись до кори дерева, і неодмінно помітиш на ній шерстинки єнота. От на цьому дереві й живе тварина.

Ян так і вчинив. Він пішов у ліс і справді знайшов велику липу, а на її стовбурі сірі жмутки шерстинок. Ян пригадав, що в одного з його шкільних товаришів була стара єнотова шкурка. Коли він порівняв знайдені шерстинки з хутром на шкурці, то остаточно переконався, що вони належать саме єнотові. Із цього Ян зробив висновок, що в кожної тварини свої неповторні сліди і своя шерсть. А ще він збагнув, що для вивчення тварин дуже корисно перемальовувати й описувати все, що бачиш.

Одного разу Ян побачив рослину з верхівкою у вигляді парасольки. Він викопав її з коренем і на кінці кореня знайшов білу бульбу. Ян покуштував її – вона мала смак звичайнісінького огірка. Хлопчик розгорнув «Шкільну ботаніку» і в алфавітному покажчику знайшов назву: «Індійський огірок». За описом він був дуже подібний до знайденої рослини, тож Ян включив його до списку відомих йому рослин.

А ще якось Янові спало на думку пожувати листя чудернацької рослини. Він читав, що у такий спосіб індіанці випробовують людину. Незабаром хлопця згинало навпіл од жахливого болю. Ян ледь дійшов додому. Мати нагодувала його гірчицею і змушувала пити багато води. Коли в горе-індіанця почалась блювота, він отримав добрячого запотиличника від матері, а потім ще й добавки від тата, коли той прийшов додому. Янові суворо заборонили ходити в ліс, одначе навіть страшні погрози не могли віднадити його від цього. Він просто діяв ще обережніше і ще з більшою насолодою проводив час у своїй хатинці на березі струмка.