Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

– Що з тобою розмовляти, вискочко! Всі знають, що ти емігрант!

Для Рафтена це було як ложка дьогтю в бочці меду. Але від правди не втечеш – його батько таки скористався безплатним проїздом. І хоч Бойлю дали тут дармову ділянку землі, це не мало ніякого значення. Старий Бойль був і залишиться назавжди «пасажиром», а старий Рафтен – «емігрантом».

Ось до такої громади потрапив Ян. Тут слова «доган» і «пратисон», «зелений» і «оранжмен» символізували запеклу ворожнечу.

Розмовляли у Сенгері мішаною мовою. Старе покоління вихідців з Ірландії говорило з акцентом, вплітаючи у свою мову велику кількість ірландських слів. Такі люди як Рафтен говорили вже рівніше, ну, хіба що могли вставляти ірландські слова у запалі. Молоде покоління вже говорило без акценту, та всі як один стали гаркавити в ніс, подібно до канадців із глушини.

Містер і місіс Рафтен зустріли Яна на станції. Вони всі разом повечеряли в таверні, а тоді поїхали додому. На фермі Яна привели до просторої їдальні, яка водночас слугувала за вітальню і кухню. За грубкою сидів високий, незграбний хлопчина з рудим волоссям і темними розкосими очицями.

Місіс Рафтен сказала:

– Семе, йди привітайся з Яном. – Сем боязко виступив уперед, мляво потиснув Яну руку й протягнув:

– При-и-ивіт!

Потім знову сховався за грубку і нишком почав стежити за Яном. Містер та місіс Рафтен пішли поратись по господарству, і Ян відчув себе самотнім та нещасним.

Хлопцеві довелося скоритися волі батька і поміняти улюблену школу на життя в селі. Трохи посумувавши, він навіть з радістю поїхав з Бокнертона в село. Як багато нового він побачить за рік! І не буде недільної школи. Можна забути про відвідування церкви! Натомість настане привільне життя на лоні природи, серед полів та лісів – це ж справжнє щастя! Та ось прибувши на місце, Ян раптом відчув гнітючу самотність, і перший вечір був для нього геть сумним. Йому не було на що скаржитись, але темна хмара розпачу миттю затулила йому світ. Губи його тремтіли, й він весь час кліпав очима, щоб стримати сльози, які самі підступно навертались. В цей час у кімнату повернулась місіс Рафтен. Вона одразу зрозуміла, в чім річ.

– Він тужить за домівкою, – сказала вона чоловікові. – Та це скоро мине.

І вона відвела Яна за руку нагору до спальні.

Через двадцять хвилин місіс Рафтен прийшла подивитись, чи добре Ян влаштувався. Вона підіткнула круг нього ковдру і, перед тим як залишити хлопця, нахилилась його поцілувати. У Яна все обличчя було мокре від сліз. Місіс Рафтен обняла його, приголубила й ніжно сказала:

– Нічого, любий. Завтра все буде гаразд. – і пішла, залишивши хлопця самого.

Звідки взялися тоді розпач і жах? І куди вони зникли вже наступного дня? Ян так і не дізнався про це. Зранку хлопчик вже з цікавістю вивчав своє нове оточення.

Вільям Рафтен мав кілька добротних ферм, вільних од застав. І його майно зростало з кожним роком. Рафтен був чоловіком розсудливим, здібним, хитруватим, за що його не дуже любили сусіди. Та, здавалось, Рафтену було байдуже до їхньої нелюбові, адже з часом він лише багатів. Він суворо ставився до всіх навколо, але був чуйним і лагідним зі своєю сім’єю. Хоча і м’якосердим його не назвеш. Рафтен з нуля нажив своїх статків без сторонньої допомоги. Здавалося, за життя він зазнав стільки горя, що його серце скам’яніло, та його рідні знали, що в грудях у нього б’ється добре серце. Часом Рафтен і з домашніми поводився різко і владно: його не можна було ослухатись, він не повторював двічі своїх наказів. Тільки з малечею та дружиною він завжди був лагідний. Щойно на хлібному ринку він був холодним і корисливим, здатним обійти навіть шулерів, а за годину вдома він уже ніжний, люблячий батько, підкидує на коліні свою маленьку донечку і незграбно жартує з веселою дружиною.

Рафтен не отримав належної освіти й навіть погано читав, а тому дуже поважав «книжних людей». Він вирішив дати дітям «усе те, що в цьому напрямку можна придбати за гроші»; імовірно, це означало «навчитися швидко читати». Сам він читав лише недільними ранками, ледь розбираючи по складах головні рубрики щотижневої газети. А «важливими» для нього були рубрики: «Хлібна біржа» та «Новини з рингу». Сам Рафтен був непоганим боксером, тож любив читати докладні звіти про останні боксерські змагання. Щоб догодити дружині, він раз на місяць ходив з нею до церкви і вважав несправедливістю те, що її зовсім не цікавить його улюблений вид спорту.

Хоча з людьми Рафтен поводився різко і часом навіть брутально, він терпіти не міг поганого ставлення до тварин.

– Люди кричать, коли їх б’ють, а бідолашна худобина не може постояти за себе.

Рафтен єдиний з усіх навколишніх фермерів не продавав і не віддавав на забій постарілих коней.

– Сердешна скотина все життя працювала й заслужила, щоб її годували до скону.

Дункан, Джеррі й інші конячки подовгу жили в нього на утриманні, одна навіть більше десяти років.

Багатьом сусідам перепало на горіхи від Рафтена за жорстоке поводження з кіньми, але якось він наскочив на справжнього геркулеса, який добряче нам’яв йому боки. Та цей урок Рафтен не засвоїв і, як і раніше, кулаками боронив «бідолашну скотинку».

Усі сусідські хлопчаки мали прибутки від продажу телячих шкур. На молоко був попит, а телята цінились дуже дешево, і тому їх забивали ще молочними. До того ж робили це самі хлопчаки, адже мали за це шкури. За кожну сиру шкуру на шкіряному заводі вони отримували п’ятдесят центів, а за висушену – двадцять п’ять. І тільки Рафтен забороняв своєму синові забивати телят.

– Це безневинна істота, і я не дозволю, аби мій син позбавляв її життя.

Сем за це мовчки дувся на батька, адже в нього через це не було своїх грошей.

Місіс Рафтен була чудовою жінкою, гарною господинею і дуже любила свій дім. Одне лише її завжди бентежило: Вільям часом був надміру суворий до дітей. У Рафтенів колись була велика сім’я, але залишились тільки п’ятнадцятирічний Сем та трирічна Мінні – інші діти померли.

Обов’язки Яна були одразу чітко визначені. Під його опікою мали бути птахи, свині й корови. А ще він мусив допомагати Сему.

Роботи було багато. Рафтен вимагав виконувати її швидко і сумлінно. Та після цього хлопці були вільні. Рафтен суворо контролював їх лише під час роботи, зате своїм вільним час вони могли скористатися як заманеться.

Ян побоювався грубого Рафтена. Цей чоловік зазвичай мовчав, доки не складав остаточної думки про щось чи когось. Зате тоді відверто говорив усе, що думав. Ян і досі не знав, чи задоволений господар його роботою, тому був стриманим із ним.

II. Сем

Сем Рафтен говорив дуже повільно, розтягуючи слова, а тому й складалося хибне враження щодо його розумових здібностей. Після того як містер Рафтен нашвидку показав Яну свій будинок, Сем розпочав більш докладну екскурсію.

– Оце-е-е віта-а-а-льня, – сказав він, зайшовши у якусь кімнату й навпомацки розшукуючи наглухо зачинене віконницями вікно.

Вітальня в Сенгері – приміщення особливого призначення. Її відчиняють лише тоді, коли в гості завітає приходський священик. Так само було й у Рафтенів.

У вітальні стояли такі меблі: шість фарбованих стільців (по п’ятдесят центів за штуку), два крісла-гойдалки (один долар сорок дев’ять центів), мелодіон [3] (тридцять два бушелі пшениці – спочатку комісійники запросили сорок), шафа з ящика до мелодіона, один благенький домотканий килим та круглий лакований (!) стіл (дев’ять доларів готівкою, за каталогом – одинадцять доларів). На круглому столі лежав альбом з пейзажами, Біблія та ще кілька товстезних книжок для гостей. Щотижня з них змітали пилюку, але ніколи не рушали їх з місця, і через кілька років виявилось, що вони намертво приклеїлись до лакованого столу. На одній стіні в саморобних рамочках висіли дощечки з іменами померлих членів родини – традиція вшанування покійників у Сенгері. Після поховання в рамку вставляли чорну іменну дощечку. На ній писався вислів із Біблії, підхожий, на думку родичів, померлому.