Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Світлини показували, як Гаррієт виростає з опецькуватого янголятка з копицею сліпучо-золотистого волосся у цибату, худорляву, розсміяну юначку (немає й натяку на груди), одягнену в хокейне спорядження, і далі в кінозірку з білявою гривкою, яка стоїть, немов Амелія Ергарт,[86] однією рукою злігши на край кабіни «Веселого привида». Жодної татової світлини. Так само як і наших світлин, доньчиних.
На кожній світлині було видно, що риси обличчя Гаррієт поєднували в собі перетасовані риси Фелі, Даффі й мене, – всюди усміхнене, упевнене, але при цьому здатне привабити до себе сором’язливе обличчя невтомної шукачки пригод.
Доки я дивилася на її обличчя й намагалася розгледіти крізь світлину душу Гаррієт, у двері сторожко постукали.
Мовчок – і знову легкий стукіт. І враз двері почали розчинятися.
За ними був Доґґер. Він повільно просунув голову до кімнати.
– Полковнику де Люс? – покликав він. – Аґу?
Я вклякла, не наважуючись навіть перевести дух. Доґґер не ворушив ні одним м’язом і дивився прямо перед собою, як вишколений слуга, котрий знає своє місце й покладається на свій слух, який підкаже йому, якщо він не впору.
Однак що він замислив? Хіба він не сказав мені тільки-но, що тата забрала поліція? З якого дива, чорт забирай, він сподівається знайти його в кабінеті? Він зовсім з’їхав із глузду? Чи йшов за мною тінню?
Я трохи розтулила губи й помалу втягнула повітря ротом, щоб мене не викрило свистіння від втягування повітря носом, водночас я в думках молила Бога, щоб не чихнути.
Доґґер стовбичив цілу вічність, як живий маняк.[87] Якось я натрапила в бібліотеці на гравюри, де було зображено цю давню забаву, коли актори покривали себе білилами й пудрою й застигали в різних позах, зазвичай не надто пристойних, як вважали сучасники, відтворюючи сцени із життя богів.
За деякий час я вже сповна розуміла, як почуває себе заціпенілий перед удавом кролик, аж ось Доґґер неквапно забрав голову з отвору й беззвучно причинив двері.
Чи помітив він мене? І, якщо так, чи міг він удати, що не помітив?
Я нашорошила вуха й чекала, але в сусідній кімнаті панувала цілковита тиша. Знаючи, що Доґґер не буде довго баритися, і вирішивши, що минуло достатньо часу, я відчинила двері й висунулася назовні.
Татова кімната була такою самою, як і до того, цокали два годинники, проте тепер, через мій переляк, це їхнє тік-так здавалося мені оглушливим. Розуміючи, що така нагода може більше ніколи не випасти, я заходилася шукати таким робом, як я оглядала татів кабінет, але, позаяк обстава тут була спартанська, як, напевно, намет царя Леоніда, трусанина не забрала багато часу.
Крім каталогу від Стенлі Ґіббонса, що стосувався аукціону марок, який мав би відбутися за три місяці, книг у спальні більше не було. Я розгорнула каталог й завзято погортала, однак нічого там не знайшла.
У гардеробній тата було напрочуд мало речей: кілька старих твідових піджаків зі шкіряними нашивками на ліктях (у кишенях порожньо), два вовняні светри й трохи сорочок. Я покопирсалася в його черевиках і в зношених полкових чоботах, але безрезультатно.
Терплячи навалу докорів сумління, я усвідомила, що найкращим татовим убранням був недільний костюм, у якому його забрав інспектор Г’ювітт. (Мені несила було вживати слово «заарештував».)
Можливо, він сховав простромлену «Пенні Блек» десь – от хоч би й у бардачку «ролс-ройса» Гаррієт. Також він міг уже давно стерти її на порох. Тепер, зосереджено обмірковуючи цю думку, я дедалі більше переконувалася в її розважливості. Марка вже була попсована, отже, втратила цінність. До того ж щось у ній засмутило тата, і було цілком резонно, що, тільки-но він потрапив до своєї кімнати в п’ятницю, то пустив її з димом.
Я розуміла, що така розправа мала залишити хоч якісь сліди: наприклад попіл від марки в попільничці та спалений сірник у сміттєвому кошику. Я з успіхом могла це перевірити, позаяк і те й інше знаходилося переді мною й було порожнім, аж світилося.
Може, він утопив доказ у туалеті.
Це нагадувало хапання за соломинку.
Облиш, подумала я, покинь ці ризиковані починання й довірся поліції. Мерщій іди до своєї затишної лабораторії й працюй там, щоб справа твого життя не зійшла на нуль.
Я здригнулася, на мить подумавши, що смертоносні краплі могли бути дистильовані з учасників весняного квіткового ярмарку: що за дивовижну отруту можна дістати із жонкілі[88] і який смертельний напій зробити з нарцису! Навіть найзвичайнісінький тис на церковному обійсті, так обожнюваний поетами й закоханими парочками, у насінні й листі містить достатньо токсинів, щоб спровадити на той світ пів-Англії.
Однак ці радощі доведеться відкласти на вічні часи. Наразі мій обов’язок – допомогти татові, і я просто не можу покинути його в скруті, адже він тепер сам не може зарадити собі. Я маю добутися до нього, хоч би де він був, і покласти свій меч до його ніг, як середньовічний зброєносець, котрий присягається служити своєму лицарю. Навіть якби я не годна була допомогти, я могла хоча б якусь часинку побути з ним поряд, і з раптовим нестерпним болем мене, наче куля, прошило усвідомлення, що я страшенно за ним стужилася.
Як із кілочка, у мене блиснула ідея: скільки миль до Гінлі? Чи здужаю я потрапити туди до того, як посутеніє? І чи можна сподіватися, що мені дозволять побачитися з ним?
Моє серце закалатало, наче я випила чаю з підступно підлитою в нього наперстянкою.
Треба йти. Я й так тут загаялася. Я зиркнула на приліжковий годинник – він показував 14:40. Годинник на каміні врочисто цокав, спрямувавши стрілки на 15:37.
Тато, мабуть, був надто охмарений і не зауважив цього, промайнуло в мене в голові, позаяк зазвичай, коли йшлося про час, він був ревнителем суворої дисципліни. Мені спав на пам’ять його військовий манір віддавати розпорядження Доґґеру (хоча й не нам): «Віднеси гладіолуси вікарію о тринадцятій годині нуль хвилин, Доґґере, – казав тато. – Він чекатиме на тебе. Повертайся о тринадцятій годині сорок п’ять хвилин, і ми з’ясуємо, куди нам подіти ряску».
Я вліпила зір у годинник, сподіваючись, що мені сяйне в голові яка-небудь думка. Тато одного разу нам сказав у чудернацькому нападі відвертості, а це нечасто з ним бувало, що він покохав Гаррієт за її тямущість. «Пречудова риса для жінки, по правді, коли замислитися про це», – сказав він нам.
І тут я розчовпала, що один годинник зупиняли – і саме на три хвилини. Той, що на каміні.
Поволі підступившись до нього, немов підкрадаючись до пташки, я уважно його оглянула. Темний похоронний корпус надавав йому вигляду вікторіанського катафалка з кінною запряжкою: суцільні ручки, скло й чорний шелак.[89]
Мов у тумані, я спостерігала, як моя рука простягається – тонка й біла в затіненій кімнаті; відчула, як пальці ковзають холодною поверхнею, а потім, як великий палець відкриває срібну защіпку. Далі мої пучки потяглися до мідного маятника, що погойдувався туди-сюди, туди-сюди й неприємно цокав. Я майже боялася займати цю штукерію. Я перевела дух і схопила пульсуючий маятник. Певний час він усе ще продовжував посмикуватися в руці, наче впіймана золота рибка, як віроломне серце, яке зупиниться за мить.
На зворотному боці важкої бронзи я намацала якусь річ – щось чи то прикріплене, чи то приклеєне. Виявилося, там приміщено крихітний конвертик. Потягнувши за кутик, я відчула, що він відлип і впав мені на долоню. Уже виймаючи пальці з черевця годинника, я здогадалася, що зараз побачу… Я таки не помилилась. У моїй долоні лежав маленький напівпрозорий конвертик, звідки виднілися обриси й подоба поштової марки «Пенні Блек». Тієї «Пенні Блек», котра мала дірочку, проштрикнуту дзьобом бекаса якраз посередині. Що ж у ній такого, що викликало такий переляк у тата?
Я вивудила марку з конвертика, щоб пильніше роздивитися її. На чільному місці там була королева Вікторія з дірою в голові. Непатріотично, можливо, але навряд чи достатньо, щоб раптом уразити дорослу людину. Ні, заковика в чомусь іншому.
Що в цій марці такого, чим вона відрізняється серед інших таких самих? Урешті-решт, хіба їх не друкували десятками мільйонів цілком однаковими? Чи ні?
Мені спав на пам’ять той випадок, коли тато – з метою виведення нас на ширші води – несподівано постановив, що віднині щосереди увечері ми будемо слухати серію обов’язкових лекцій (за ментора буде особисто він) про різноманітні аспекти британського уряду. «Серія А», як він її назвав, мала бути, цілком передбачувано, присвяченою темі «Історія “Пенні Пошти”».[90]
Даффі, Фелі і я приносили із собою до вітальні записнички й удавали, що старанно занотовуємо, тоді як насправді обмінювалися нашкрябаними на клаптиках паперу писульками, де були гасла на зразок «Геть лекції!» і «Поборемо нудьгу!»
Поштові марки, як розжовував нам тато, друкують на аркушах паперу по двісті сорок штук – двадцять горизонтальних рядів по дванадцять штук, ці відомості я запам’ятала легко, тому що «20» – це атомне число кальцію, а «12» – магнію; мені треба було лише подумати про CaMg. Кожна марка на аркуші позначалась неповторним дволітерним ідентифікатором, котрий починався з «АА» на верхній лівій марці й далі в алфавітному порядку зліва направо до буквосполуки «ТЛ» у правому долішньому двадцятому ряді.
