Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
«Це гама соль-мажор!» – заволала вона й прожогом вискочила з кімнати.
У Букшоу жити було непросто.
– У неї все добре, – відповіла я. – Поринула з головою в Діккенса. Не можу витягнути з неї ні слова.
– Он як, – сказав протягом Максиміліан. – Безцінний старчик Діккенс.
Скидалося на те, що він не мав більше питань на цю тему, і я скористалася хвилинною мовчанкою.
– Максе, – розпочала я. – Ти побачив багато світу…
Зачувши ці слова, він закопилив губу й виструнчився, наскільки була змога при його куцому зрості.
– Я, щоб ти знала, бувалець, – заявив він.
– Саме так, – погодилась я, міркуючи, що означає це слово. – Тобі доводилось бувати в Ставанґері? Це могло би заощадити мені час, щоб я не шукала в атласі.
– Де? У Ставанґері в Норвегії?
«Поцілила!» – мало не закричала я. Горацій Бонепенні був у Норвегії! Я вдихнула на повні груди, опановуючи себе. Сподіваюся, Макс подумав, що це я з нетерплячки.
– Звісно, в Норвегії, – сказала я з погордою. – Хіба є інші Ставанґери?
На одну мить я подумала, що він скипить. Його очі стали схожі на щілини, і в мене жижки затряслися, коли хмари-громовиці Максиміліанового гніву заволокли небо. Але потому він хихикнув так, наче джерельна вода задзюркотіла, ллючись у склянку.
– Ставанґер – перший камінь по дорозі в Хелл… яким є залізничний вокзал, – сказав він. – Я проїжджав його на шляху до Тронхейма, а звідти в Хелл – хоч як крути, а це крихітне сільце в Норвегії, звідки обходисвіти часто відправляють листівки друзям із написом «Бажаю тобі потрапити сюди!»[97] Я виконував там концерт Ґріґа[98] ля-мінор для фортепіано. Із Ґріґа, до речі, такий само шотландець, як і норвежець. Батько з Абердина, із відразою вшився після Каллодена[99] – напевно, пройнявся сумнівами, збагнувши, що просто проміняв лимани на фіорди.
У Тронхеймі я пожинав лаври, що й казати… Критики доброзичливі, публіка ввічлива. Але цим людям, знаєш, їм не до ладу власна музика. Я ще грав Скарлатті,[100] щоб трохи опромінити італійським сонячним світлом засніжені північні краї. І під час антракту випадково почув, як один комівояжер із Дубліна прошепотів своєму приятелю: «Усе воно Ґріґ для мене, Торе».
Я слухняно усміхнулася, дарма що чула цей заяложений жарт уже разів сорок п’ять.
– Це було давним-давно, звісно, іще до війни. Ставанґер! Так, безперечно, мені доводилося там бувати. А навіщо тобі?
– Як ти туди дістався? На кораблі?
Горацій Бонепенні в Ставанґері був живий і здоровий, а тепер він мертвий в Англії, і я хочу заповнити прогалину між ними.
– Авжеж, на кораблі. Ти ж не збираєшся втекти з дому, га, Флавіє?
– Ми теревенили про це – точніше кажучи, сперечалися – учора за вечерею.
Не останній спосіб спрямувати брехню – погребти її під щирою правдою.
– Офелія припускала, що треба сісти на корабель у Лондоні; тато наполягав на Халле; Дафна обстоювала Скарборо, але лише тому, що там похована Анна Бронте.[101]
– Ньюкасл-апон-Тайн, – сказав Максиміліан. – Насправді це Ньюкасл-апон-Тайн.
Звіддалік пролунало тарахкотіння – це під’їжджав коттсморський автобус, перехитуючись дорогою між вишикуваними рядком деревами, немов курча-канатоходець. Він зупинився перед лавкою, протяжливо захарчавши в ознаменування того, що його нелегкий шлях пагорбами добіг кінця. Двері розчинилися з металевим лясканням.
– Ерні, mon vieux,[102] – сказав Максиміліан. – Як ведеться транспортній промисловості?
– Сідай, – зажадав Ерні, дивлячись просто перед собою крізь переднє скло. Якщо він і втямив дотеп, то не дав взнаки.
– Сьогодні нікуди не їду, Ерні. Просто вигріваю свої кісточки на твоїй лавці.
– Лавки призначені лише для пасажирів, які чекають на автобус. Так значиться в правилах, Максе. Тобі це так само добре відомо, як і мені.
– Аякже, відомо, Ерні. Дякую, що нагадав. – Макс зіслизнув із лавки додолу. – Так що чао, – сказав він і, трохи піднявши капелюха, попростував дорогою, як Чарлі Чаплін.[103]
Двері автобуса рвучко зачинилися, Ерні зрушив машину, яку трясло, як у пропасниці, із місця, і вона знехотя посунула вперед. І так кожен із нас вирушив своєю дорогою: Ерні та його автобус у Коттсмор, Макс у свій котедж, «Ґледіс» і я помандрували в Гінлі.
Поліцейський відділок у Гінлі розміщувався в будівлі, де колись давно був заїзд. Незатишно втиснутий між маленьким парком і кінотеатром, його напівобшитий деревом фасад понуро нависав над вулицею, бликаючи підвішеним на даху блакитним ліхтарем. Пофарбована в малоцікавий брунатний колір прибудова зі шлакоблоків приклеїлася до одного боку будівлі, як коров’ячий кізяк до тарантаса, котрому випало проїжджати повз. Я здогадувалася, що саме там знаходяться камери.
Я залишила «Ґледіс» на парковці для велосипедів, де лавою стояли офіційного вигляду чорні «рейлі», і піднялася зачовганими східцями до передніх дверей.
Убраний в уніформу сержант сидів за столом, перебираючи папери й шкрябаючи своє обріділе волосся загостреним кінчиком олівця. Я заясніла усміхом і попрямувала повз нього.
– Ані руш, ані руш! – гиркнув він. – Куди ви, по– вашому, ідете, міс?
Напевно, поліції на роду написано говорити питаннями. Я усміхнулася, удавши, що не зрозуміла, і пішла до розчинених дверей, за якими вгледіла темний коридор. Хутчіш, ніж я могла собі уявити, сержант зіпнувся на ноги й схопив мене за руку. Мене впіймали на гарячому. Не залишалося нічого іншого, як розрюмсатись.
Ненавиджу розквашувати губи, але наразі це єдина зброя в моєму арсеналі.
За десять хвилин ми посьорбували какао в чайній кімнаті при відділку, П. К. Ґлоссоп і я. Він розповів мені, що в нього вдома є дівчинка мого віку (чому я, по правді, не йняла віри) на ім’я Елізабет.
– З нашої Ліззі добра помічниця своїй бідолашній матері, – провадив він, – позаяк місіс Ґлоссоп, моя дружина, упала з драбини в яблуневому саду й зламала ногу два тижні тому, у суботу.
Найперше мені спало на думку, що він перечитав занадто багато випусків «Біно» чи «Денді»;[104] що він плете все це для розваги. Але його чесна міна й насуплені брови умить дали зрозуміти мені протилежне: це справжній констебль Ґлоссоп і мені доведеться грати за його правилами.
Тому я знову почала схлипувати й розповіла йому, що в мене немає матері, і що вона загинула в далекому Тибеті, сходячи на гору, і що я страшенно за нею сумую.
– Гаразд, гаразд, – сказав він. – У цих стінах заборонено плакати. Відвертає від природної поважності цього місця, так би мовити. Тобі краще обітерти сльози, перед тим як я кину тебе до буцегарні.
Я зобразила кволу усмішку, на яку він із завзяттям відгукнувся такою самою.
Коли я ламала комедію, кілька детективів увійшло до кімнати по чай і булочки, наділивши мене підбадьорливим усміхом. У всякому разі, вони не ставили питань.
– Дозвольте мені побачитися з татом, будь ласка! – попрохала я. – Його звуть полковник де Люс, здається, він тут.
Констебль Ґлоссоп зненацька поблід на виду, і в мене промайнуло в голові, що я відкрила карти зарано; тепер я проти офіціозу.
– Почекай-но тут, – сказав він і поцибав вузьким коридором, що закінчувався стіною із чорними крицевими засувками.
Тільки-но він вийшов, я похапцем роззирнулася довкола. Я була в непривітній тісній кімнатці з настільки обдертими меблями, наче їх купили просто з візка лахмітника, – ніжки порепались і вкрилися рівцями, немов їх років сто кóпали статутними (форменими) чобітьми.
Дарма що крихітний дерев’яний буфет розфарбували в яблучно-зелений колір, проте раковина була ржавим реліктом, який ніби позичили у Вормвуд-Скрабс,[105] і тут уже хоч гопки скачи – становища не поправиш. Щербаті філіжанки й потріскані блюдця безрадісно стояли пліч-о-пліч у сушарці, і я вперше помітила, що поперечини у вікнах були просто-таки залізним пруттям, ледве-наледве прихованим від очей. Загалом це місце мало дивний різкий запах, котрий я відчула, щойно тільки ввійшла: відгонило так, наче потовклася давно забута в дальній шухляді пляшечка одеколону.
Мені спливли на пам’ять уривки арії з «Піратів Пензанса». «У поліцейського лиха доля», – співала Д’Ойлі Карт Опера по радіо, і, як завжди, Ґілберт і Салліван[106] мали рацію.
Зненацька я спіймала себе на думці, що хочу піти звідси. Весь цей намір був необґрунтовано ризикованим: лише імпульс визволити тата, який виліз із завалящої підвалини мого мозку.
Просто підведись і ходи до дверей, сказала я собі. Ніхто навіть не помітить, що тебе вже немає.
Я схилила голову, як Максиміліан, чим підсилила мій і так-перетак гострий слух, і якусь мить наслухала. Десь далеко басовиті голоси гуділи, як бджоли у вулику.
Трохи посовавшись по підлозі, немов чула серцем сеньйорита в танго, я рвучко зупинилася перед дверима. Звідти, де я стояла, було видно лише краєчок столу сержанта ззовні в холі, і, дякувати долі, жоден офіційний лікоть на ньому не спочивав.
