Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
– Звісно, я знаю, дівчинко. Людина мого віку знає багато чого.
Незрозумілим чином, не встигла я припнути язика, як правда вирвалася з мене, як корок із пляшки.
– Долорес – це вигадка, – зізналася я. – Подеколи я прибріхую.
Вона підступилася до мене.
– Навіщо ти тут? – хриплувато прошепотіла вона.
Я хутко сягнула рукою до кишені й видобула звідти пакунок із солодощами.
– Я принесла вам льодяники, – сказала я, – щоб перепросити за свою нетактовну поведінку. Сподіваюся, ви не відмовитеся.
Вона зронила пронизливий, свистячий звук, який я вирішила вважати сміхом.
– Нараяла міс Кул, безсумнівно?
Я шпарко захитала головою, своїм завзяттям нагадуючи сільського дурника з пантоміми.
– Я хотіла висловити вам свої запізнілі співчуття з приводу смерті вашого дядька – містера Твайнінґа, – сказала я, і я казала щиру правду. – Чесно. Він випив гірку чашу – нічого не скажеш – несправедливо.
– Он як? Атож, це було несправедливо, – промовила вона. – І це навіть не безсовісно. І не аморально. Ти знаєш, як це було?
Звичайно, я знала. Я вже чула це раніше, але я прийшла не для того, щоб сперечатися з нею.
– Ні, – пошепки сказала я.
– Це було вбивство, – випалила вона. – Убивство, найсправжнісіньке.
– І хто вбивця? – запитала я. Часом моя балакучість захоплює мене зненацька.
На обличчі міс Маунтджой, немов хмара, котра затулила місяць, з’явився дещо непевний вираз, наче вона згаяла весь вік, готуючись до ролі, і на сцені при світлі рамп забула слова.
– Ці хлопчиська, – сказала вона нарешті. – Ці гидкі, паскудні хлопчиська. Мені ніколи їх не забути; і їм не допоможуть кругленькі щічки й дитяча невинність.
– Один із цих хлопчиськів – мій тато, – спокійно зауважила я.
Здавалося, її погляд був спрямований кудись у минуле. Помалу вона прочунялась, і її очі зосередились на мені.
– Аякже, – сказала вона. – Лоуренс де Люс. Джако. Твого тата кликали Джако. Шкільне прізвисько, проте навіть слідчий називав його так. Джако. Він вимовляв це настільки лагідно на допиті, майже сердечно – неначе всіх у суді зачарувало це наймення.
– Мій тато давав свідчення на допиті?
– Атож, він свідчив – як і вся ватага. У ті часи такі справи вели саме так. Він усе заперечував, звісно ж, будь-яку причетність. З колекції директора поцупили цінну поштову марку, і ніхто не міг сказати нічого, окрім: «О ні, сер, це не я, сер!» Немовби марка якимись чарами відростила брудні пальчики й сама себе викрала!
Мені кортіло сказати їй, що мій тато не злодій і не брешко, однак раптом у моїй голові промайнула думка: хоч би що я сказала, нічого не змусить цей старезний казанок перемінити свої погляди. Я вирішила проковтнути пілюлю.
– Чому ви пішли з церкви сьогодні вранці, не добувши до кінця? – запитала я.
Міс Маунтджой шарпнулася, неначе я вихлюпнула склянку води їй межи очі.
– Ти говориш щиро, еге ж?
– Атож, – відповіла я. – Це якось пов’язано з молитвою вікарія за незнайомця серед нас, правда ж? Людину, тіло якої я знайшла на городі в Букшоу.
Вона засичала крізь зуби, як чайник.
– Так це ти знайшла тіло? Ти?
– Атож, – відповіла я.
– Тоді скажи мені от що – він мав руде волосся? – вона стулила очі й не розплющувала їх, чекаючи на мою відповідь.
– Так. Він мав руде волосся.
– За дароване нам подякуємо Господу від усієї душі, – видихнула вона, перед тим як розплющити очі. Як мені видалось, така реакція не просто дивна, але й певною мірою нехристиянська.
– Щось я не розумію, – випалила я. І я направду не розуміла.
– Я в одну мить упізнала його, – розтлумачила вона. – Навіть після стількох років я впізнала його, тільки-но побачила цю копицю рудого волосся, яка виходила з «Тринадцяти селезнів». Коли б цього було недостатньо, його панібратство, зарозуміла самовпевненість, ці крижані блакитні очі – будь-яка із цих рис – підказали б мені, що це Горацій Бонепенні повернувся в Бішоп-Лейсі.
У мене виникло відчуття, ніби ми забрели далі, ніж я собі думала.
– Можливо, тепер ти втямила, чому я не захотіла брати участь у молитві за вічний спокій підлої душиці цього хлопчака – цього чоловіка.
Простягнувши руку, вона взяла в мене пакунок із льодяниками, поклала одного до рота й запхала до кишені решту.
– Якраз ні, – вела вона далі, – я благаю небеса про те, щоб він цієї самої миті горів у пеклі.
По цих словах вона увійшла у відвологлу Вербову віллу, затріснувши за собою двері.
Хто ж такий цей Горацій Бонепенні? І що спонукало його повернутися назад, у Бішоп-Лейсі?
Мені наверталася на думку лише одна людина, яка могла розповісти мені про це.
Коли я під’їжджала каштановою алеєю до Букшоу, то побачила, що синього «воксгола» вже немає поблизу. Інспектор Г’ювітт і його люди забралися геть.
Завертаючи на «Ґледіс» за ріг будинку, я почула побрязкування металу, що долинало з оранжереї. Я наблизилася до дверей, аби зазирнути всередину. Як виявилося, там був Доґґер.
Він постукував садовою лопаткою по перевернутому відрі, сидячи на ньому зверху.
Дзелень… телень… дзелень… телень… Так дзвін Святого Танкреда калатає на похороні якого-небудь старця в Бішоп-Лейсі, калатає й калатає, неначе веде лік годинам і дням життя. Дзелень… телень… дзелень… телень…
Він сидів спиною до порогу й вочевидь мене не помічав.
Я юркнула до кухонних дверей, із усіх сил наробила шуму, кинувши «Ґледіс» із гучним дзенькотом на кам’яний ґанок («Вибач, «Ґледіс», – прошепотіла я).
– Тьху, побий тебе лиха година! – сказала я достатньо голосно, щоб мене можна було почути з оранжереї. І вдала, що мимохіть дивлюся у вікно.
– О, привіт, Доґґере! – привіталася я бадьоро. – Саме тебе я й шукаю.
Він не відразу повернувся до мене обличчям, і я зробила вигляд, що зчищаю глину з носка черевика, поки він оговтувався.
– Міс Флавіє, – неквапом промовив він. – Ви мов крізь землю провалилися.
– Що ж такого, ось я, – сказала я. Ліпше делікатно підтримувати розмову з Доґґером, доки він не отямиться остаточно.
– Я перекинулася слівцем із деким у селищі, і мені натякнули про декотрого, і я подумала, що ти можеш розповісти мені про цього бозна-кого.
Губи Доґґера склалися в силувану усмішку.
– Я знаю, що мені треба було підшукати інших слів, але…
– Я розумію, що ви маєте на увазі, – перебив мене він.
– Горацій Бонепенні! – вистрелила я. – Хто такий цей Горацій Бонепенні?
Від моїх слів Доґґер почав крутитися, як піддослідна жабка, до хребта якої під’єднали гальванічну батарею.[79] Він облизав губи, потім люто витер їх носовою хусточкою. Його очі почали затуманюватися, блискаючи, немов зірки перед сходом сонця. Водночас він докладав надлюдських зусиль, щоб опанувати себе, та де там.
– Не бери в голову, Доґґере, – сказала я. – Пусте. Забудь.
Він намагався звестися на рівні ноги, проте не зміг підвестися з відра, на якому сидів.
– Міс Флавіє, – сказав він, – є питання, котрі треба ставити, і є питання, котрих ставити не треба.
Знову він завів своє: так подібні до уставів, ці примовки зривалися з вуст Доґґера цілком природно та з такою безповоротністю, неначе їх промовляв сам Ісайя.[80]
Але кілька цих слів, здавалося, повністю виснажили його, і, тяжко зітхнувши, він затулив обличчя руками. Мені нічого так не хотілося тієї миті, як обійняти його й пригорнути, однак я знала, що він не любить телячі ласки. Тому я вдовольнилася тим, що поклала руку йому на плече, усвідомлюючи, що цей жест заспокоює радше мене, ніж його.
– Я піду розшукаю тата, – сказала я. – Ми проведемо тебе до кімнати.
Доґґер повільно звів на мене очі, і його обличчя тієї миті скидалося на мертвотно-сіру маску. Його слова впали, як каменюки, що скрегочуть об каменюки.
– Вони повезли його, міс Флавіє. Поліція забрала його.
12
У вітальні на прикрашеній квітковим візерунком канапі сиділи Фелі й Даффі, обійнявшись і ревучи, як пожежні сирени. Я зробила кілька кроків, маючи охоту приєднатися до них, аж тут Офелія помітила мене.
– Де ти була, маленьке опудало? – процідила вона, підскакуючи й нападаючи на мене, як дика кішка, її очі, запухлі й почервонілі, нагадували велосипедні ліхтарики. – Тебе ніде не було. Ми думали, ти втопилася. О господи! Як я молилась про це!
Ласкаво просимо додому, Флавіє, подумала я.
– Тата заарештували, – поставила крапку Даффі. – Його забрали.
– Куди? – запитала я.
– Звідки нам знати? – презирливо сказала Офелія. – Туди, куди відвозять арештованих людей, мабуть. Де тебе носило?
– У Бішоп-Лейсі чи Гінлі?
– Що ти маєш на увазі? Висловлюйся ясніше, малолітня йолопко.
– Бішоп-Лейсі чи Гінлі? – правила я своєї. – У Бішоп-Лейсі є лише однокімнатний поліцейський відділок, тож я не думаю, що його могли повезти туди. Поліція графства знаходиться в Гінлі. Найпевніше, вони доправлять його в Гінлі.
