Карти на стіл - Крісті Агата

– Майор Деспард – хороший, умілий гравець. Доктор Робертс оголошує занадто великі взятки, але грає відмінно. Міс Мередіт теж непогано грає, але занадто обережно. Щось іще?

Тепер уже Пуаро, неначе фокусник, раптом видобув звідкись чотири зім’яті листочки, на яких гравці вели підрахунок балів.

– Тут у мене рахунки гри, мадам. Чи є серед них той, який вели ви?

Вона оглянула папірці.

– Ось тут бачу свій почерк. Це рахунок четвертого робера.

– А ось цей листок?

– Гадаю, то майора Деспарда. Він любить викреслювати передні цифри, коли записує нові.

– А цей?

– Це міс Мередіт. Перший робер.

– Отже, цей незавершений належить докторові Робертсу?

– Так.

– Дякую, мадам, гадаю, це все.

Місіс Лоррімер повернулася до місіс Олівер і сказала:

– Добраніч, місіс Олівер. І вам добраніч, полковнику Рейс.

Опісля, потиснувши руки всім чотирьом, жінка вийшла.

Розділ шостий. Третій убивця?

– Не сильно вона нам прояснила ситуацію, – прокоментував Баттл. – Ще й мене на місце поставила. То жіночка старого гарту, з тих, що дбають за інших людей. Але зарозуміла, як сам чорт! Не вірю, що вона могла б убити Шайтану, але хтозна! Рішучості їй точно не бракує. А що це ви, мсьє Пуаро, про ті рахунки вирішили запитати?

Пуаро розклав їх на столі.

– Бо вони нам багато чого можуть розповісти. Хіба ви не бачите? Що нам потрібно у нашій справі? Розгадати характер. І то не один характер, а цілі чотири. І ось що нам зможе тут допомогти – ці поспіхом накидані цифри. Тут у нас перший робер – зовсім коротенький, нічого цікавого. Невеличкі акуратні циферки, все ретельно додано і віднято. Це у нас підрахунок міс Мередіт. Вона грала з місіс Лоррімер. У них були хороші карти, і вони виграли.

На другому листочку вже не так легко прослідкувати за грою, бо тут багато викреслень. Але це, ймовірно, говорить нам щось про самого майора Деспарда. Бачимо, що він людина, яка любить з одного лише погляду знати, що і де відбувається. Цифри у нього маленькі й виразно засвідчують його характер.

Далі у нас листочок із підрахунками місіс Лоррімер. Вона з доктором Робертсом проти двох інших. Прямо епічна битва – цифри так і наростають горою по обидва боки. Тоді наш лікар оголошує більше взяток, ніж може взяти, і місіс Лоррімер з Робертсом ідуть на спад. Проте не забуваймо, що вони обоє першокласні гравці, тож сильно ніколи не опускаються. Коли переоцінка можливостей з боку лікаря призводить до необдуманих торгів, то інша сторона прагне відігратися на контрі. Ось, подивіться, ці цифри говорять нам про втрачені подвійні взятки. Цей почерк промовистий, витончений, дуже розбірливий, рішучий.

А ось і останній рахунок із незакінченим робером. Як бачите, я позбирав листки з балами, написаними рукою кожного з гравців. Тут цифри доволі виразні. Вже немає таких великих балів, як у попередньому робері. Мабуть, тому, що лікар грав із міс Мередіт, а вона вкрай обережна гравчиня. Ну а його занадто впевнена манера гри лише посилювала її обережність!

Ви, можливо, гадаєте, що мої запитання безглузді? Але це не так. Я хочу зрозуміти характери цих чотирьох гравців. А коли я запитую лише про гру, то всі вони охоче й без вагань відповідають.

– Я ніколи не вважав ваші запитання безглуздими, мсьє Пуаро, – промовив Баттл. – Бо вже не раз бачив вас у ділі, щоб припустити таку думку. Просто у всіх свої методи роботи. І я приймаю це. Я ніколи не тримаю своїх підлеглих на короткому повідку. Кожен повинен сам з’ясувати, як йому зручніше працюється. Але нам краще не вдаватися в дискусії зараз, бо нас іще чекає юна леді.

Енн Мередіт мала засмучений вигляд. Вона зупинилася у дверях. Її дихання було нерівним. Суперінтендант умить став по-батьківськи турботливим. Він підвівся, підсунув дівчині стілець і розвернув його так, щоб тій було зручно.

– Прошу, сідайте, міс Мередіт. Не переживайте. Я знаю, що все це здається вам жахливим, але насправді все не так погано.

– Навіть не знаю, чи може бути щось гірше, – тихо промовила дівчина. – Який кошмар… боже, який кошмар… Подумати лишень, що хтось із нас… хтось із нас насправді…

– Дозвольте про це потурбуватися мені, – добродушно промовив поліціянт. – Що ж, міс Мередіт, може, ви нам спершу назвете свою адресу?

– Котедж «Вендон», Воллінґфорд.

– Можливо, маєте адресу в місті?

– Ні, я зупинилась у своєму клубі на кілька днів.

– Що це за клуб?

– Військово-морський клуб для жінок.

– Зрозуміло. Міс Мередіт, скажіть, будь ласка, як добре ви знали містера Шайтану?

– Я майже зовсім його не знала. Він мене завжди дуже лякав.

– Чому ж?

– Таким уже він був! Та його страхітлива посмішка! І те, як він нахилявся над вами під час розмови. Так, ніби от-от укусить.

– Ви давно з ним знайомі?

– Близько дев’яти місяців. Ми познайомились у Швейцарії під час зимового спортивного сезону.

– Ніколи навіть подумати не міг, що він займається зимовими видами спорту, – здивовано промовив Баттл.

– Він лише катався на ковзанах. Був пречудовим фігуристом. Умів робити різні фігури та прийоми.

– Так-так, це вже більше на нього схоже. Чи часто ви з ним бачилися опісля?

– Ну, досить часто. Він запрошував мене на вечірки й таке інше. Там було вельми весело.

– Проте сам він вам не подобався?

– Ні, він здавався мені моторошним.

– Але у вас не було жодних особливих причин боятися його? – обережно запитав Баттл.

Енн Мередіт звела на суперінтенданта свої широко розплющені ясні очі.

– Особливих причин? Та ні.

– Гаразд. Тоді перейдімо до сьогоднішнього вечора. Чи ви взагалі вставали сьогодні з-за столу?

– Гадаю, що ні. Ой, так. Здається, разочок вставала. Я обійшла стіл, щоб поглянути на карти інших гравців.

– І після того більше не підводилися?

– Не підводилася.

– Ви в цьому абсолютно впевнені, міс Мередіт?

Щоки дівчини несподівано залилися рум’янцем.

– Ой, ні, здається, я ще раз пройшлася кімнатою.

– Гаразд. Ви мені пробачте, міс Мередіт, але спробуйте говорити правду. Я розумію, що ви на нервах, а коли люди хвилюються, то… то буває так, що видають бажане за дійсне. Але з цього ніколи не виходить нічого хорошого. Отже, ви таки пройшлися кімнатою. Чи підходили ви до містера Шайтани?

Дівчина помовчала з хвилю, а тоді сказала:

– Чесно… я чесно не пам’ятаю.

– Ну добре, тоді не будемо відкидати такої можливості. Чи відомо вам щось про трьох інших гостей?

Вона похитала головою.

– Я ніколи раніше не бачила нікого з них.

– А що ви думаєте про них? Хто міг би бути вбивцею?

– Я не можу в це повірити. Просто не можу повірити. Це точно не міг бути майор Деспард. Та й лікар теж не міг цього зробити. Зрештою, лікарі можуть придумати набагато простіші способи когось убити. За допомогою якихось ліків чи ще чогось такого.

– Отже, ви вважаєте, це могла бути місіс Лоррімер.

– О ні, ні. Я так зовсім не вважаю. Я впевнена, що вона цього ніколи не зробила б. Вона така мила, і з нею було так приємно грати в бридж. Місіс Лоррімер грає пречудово, а втім, біля неї якось спокійно, і вона ніколи не вказує іншим на їхні помилки.

– Проте ви назвали її насамкінець, – продовжив Баттл.

– Тільки тому, що такий метод убивства здається мені радше жіночим.

Суперінтендант укотре провернув свій фокус зі знаряддям убивства, від чого Енн Мередіт аж відсахнулася назад.

– Боже, який жах. Я маю його взяти?

– Якщо не важко.

Він спостерігав за дівчиною, коли та боязко взяла стилет у руки, а на її обличчі з’явився вираз відрази.

– І от цією крихітною річчю… цією малюсінькою…