Карти на стіл - Крісті Агата

У другому робері ми грали з міс Мередіт проти Деспарда та місіс Лоррімер. У третьому робері місіс Лоррімер і я проти міс Мередіт і Деспарда. Ми щоразу знімали колоду, щоб визначити пари, але воно само якось йшло по колу. У четвертому робері ми з міс Мередіт знову були разом.

– То хто переміг, а хто програв?

– Місіс Лоррімер вигравала в кожному робері. Міс Мередіт виграла в першому і програла два наступні. Мені гра йшла, а от міс Мередіт і Деспарду не дуже.

– Наш вельмишановний суперінтендант уже запитував, якої ви думки про своїх партнерів як кандидатів на роль убивці, – сказав маленький детектив із усмішкою на обличчі. – Я ж попрошу вас охарактеризувати їх як гравців у бридж.

– Місіс Лоррімер – першокласна гравчиня, – одразу відповів доктор Робертс. – Гадаю, вона добряче заробляє на бриджі. Деспард також непоганий гравець. Я таких називаю тямущими. Далекоглядний чолов’яга. Міс Мередіт можна описати як доволі обережну гравчиню. Вона не припускається помилок, але грає далеко не ідеально.

– А ви самі, лікарю?

В очах Робертса спалахнули вогники.

– Кажуть, я схильний трохи переоцінювати свої можливості й заявляти забагато взяток, але це мені завжди виходить на користь.

Пуаро всміхнувся.

Доктор Робертс звівся на ноги.

– Чи будуть у вас ще якісь запитання?

Чоловічок похитав головою.

– У такому разі на добраніч. На добраніч, місіс Олівер. Можете цілу нову книжку написати. Це цікавіше, ніж будь-які отрути, що не залишають слідів.

Він вийшов з кімнати, знову крокуючи своєю звичною енергійною ходою. Коли за ним зачинилися двері, місіс Олівер промовила з гіркотою в голосі:

– Нову книжку можете написати! Теж мені нова книжка! Люди бувають такі дивні. Та я будь-якої миті можу придумати історію вбивства в рази цікавішу, ніж який завгодно реальний випадок. Мені ніколи не бракує уяви придумати щось нове. А мої читачі люблять розповіді про отрути, що не залишають слідів!

Розділ п’ятий. Другий убивця?

Місіс Лоррімер увійшла до їдальні, як справжня леді. Її обличчя зблідло, але поводилася вона спокійно.

– Перепрошую, що доводиться тривожити вас, – почав суперінтендант Баттл.

– Ви просто виконуєте свою роботу, я розумію, – тихо відповіла вона. – Це, звичайно, не найприємніша ситуація, але нічого не вдієш. Я прекрасно розумію, що хтось із нас чотирьох, що були в тій кімнаті, вбивця. Але, звісно, не розраховую, що ви просто на слово повірите, що це не я.

Вона сіла на стілець, запропонований полковником Рейсом, й опинилася одразу навпроти суперінтенданта. Її розумні сірі очі зустрілися поглядом із його очима. Вона уважно вичікувала, поки він почне говорити.

– Ви добре знали містера Шайтану? – нарешті озвався поліціянт.

– Не дуже. Ми були знайомі кілька років, але не надто близько.

– Де ви з ним зустрілися?

– У готелі в Єгипті. Гадаю, то був «Вінтер Пелас» у Луксорі.

– І яке у вас склалося враження про містера Шайтану?

Жінка ледь помітно знизала плечима.

– Що ж, чесно кажучи, він здався мені цілковитим пройдисвітом.

– Пробачте, що запитаю так прямо, але чи не було у вас якогось мотиву прибрати його?

Це питання трохи розсмішило місіс Лоррімер.

– Якби у мене і був такий мотив, то хіба я повідомила б вас про нього, суперінтенданте Баттл?

– Цілком імовірно, що так, – відповів той. – Справді розумна людина знає, що істина й так неодмінно стане відомою.

Місіс Лоррімер задумливо нахилила голову.

– Може, й так, звісно. Ні, суперінтенданте, я не мала жодної причини бажати смерті містерові Шайтані. Власне кажучи, мені байдуже, живий він чи мертвий. Він завжди видавався мені абсолютним poseur [18], із цілковито награними манерами, що інколи мене навіть дратувало. Ось так я його сприймаю, чи то пак сприймала.

– Що ж, тут усе зрозуміло. В такому разі, місіс Лоррімер, чи не могли б ви розповісти щось про своїх трьох компаньйонів?

– На жаль, ні. Майора Деспарда та міс Мередіт я зустріла сьогодні вперше. Вони обоє здалися мені дуже приємними людьми. А доктора Робертса я знаю зовсім трохи. Здається, він дуже популярний лікар.

– То він не ваш лікар?

– О ні, ні.

– Гаразд, місіс Лоррімер, скажіть тоді, будь ласка, скільки разів ви сьогодні вставали з-за столу, і за змоги опишіть, що робили решта троє гравців протягом вечора.

Місіс Лоррімер навіть на секунду не завагалася з відповіддю.

– Я знала, що ви, ймовірно, запитаєте мене про це. Тож уже пробувала пригадати. Я вставала лише раз, коли була тлумаком. Підійшла до вогню. Містер Шайтана тоді ще був живий. Я сказала йому щось про те, як приємно бачити вогонь у каміні.

– І він щось відповів?

– Сказав, що ненавидить радіатори.

– Хтось чув вашу розмову?

– Не думаю. Я спеціально говорила тихо, щоб не заважати гравцям за столом. – Жінка сухо додала: – Власне кажучи, тут вам доведеться-таки повірити мені на слово, що тоді містер Шайтана був іще живий і розмовляв зі мною.

Суперінтендант Баттл не став нічого заперечувати і спокійно й виважено продовжив допит.

– Коли це було?

– Гадаю, на той час ми вже грали десь понад годину.

– Що ви можете сказати про решту присутніх?

– Доктор Робертс приніс мені випивку. І собі теж узяв випити, але то вже було пізніше. Майор Деспард також ходив по напої. То було десь біля 23: 15, мабуть.

– Він ходив лише раз?

– Ні, здається, двічі. Чоловіки взагалі багато разів уставали, але я не дивилася, що вони робили. Міс Мередіт вставала зі свого місця лише раз, наскільки я пам’ятаю. Вона обійшла навколо столу й зазирнула в карти свого партнера.

– Але вона не відходила далеко від столу?

– Не можу сказати точно. Може, й відходила.

Баттл кивнув головою.

– Це все досить розмито, – пробурмотів він.

– Даруйте.

Баттл ще раз, неначе фокусник, видобув довгий витончений стилет.

– Можете поглянути на це, місіс Лоррімер?

Жінка взяла зброю в руки без жодних емоцій.

– Ви коли-небудь бачили цю річ раніше?

– Ні, ніколи.

– А вона лежала на столі у вітальні.

– Я її не помітила.

– Місіс Лоррімер, ви ж розумієте, що з такою зброєю жінка може завдати удару так само легко, як і чоловік.

– Гадаю, що так, – тихенько погодилася вона.

Місіс Лоррімер нахилилася вперед і повернула цю вишукану річ поліціянту.

– А втім, – вів далі суперінтендант, – навіть для жінки це мав би бути дуже відчайдушний крок, бо ризик був надзвичайно високим.

Він зачекав із хвилю, але місіс Лоррімер продовжувала мовчати.

– Вам відомо щось про стосунки містера Шайтани з трьома іншими гостями?

Вона заперечно похитала головою.

– Абсолютно нічого.

– Чи могли б ви висловити свою думку щодо того, хто з них може бути вбивцею?

Місіс Лоррімер виструнчилася від обурення.

– Звісно, що не могла б. Я вважаю таке запитання жахливо недоречним.

Суперінтендант Баттл у цю мить скидався на присоромленого хлопчиська, якого щойно насварила бабуся.

– Вашу адресу, будь ласка, – пробурмотів він, дістаючи записник.

– Чейн-лейн, 111, Челсі.

– І номер телефону?

– Челсі 45632.

Місіс Лоррімер підвелася.

– Може, ви ще щось хотіли запитати, мсьє Пуаро? – поспіхом проговорив Баттл.

Місіс Лоррімер затихла, ледь схиливши голову набік.

– Чи сприймете ви, мадам, за доречне запитання про те, якої ви думки про ваших компаньйонів не як про потенційних убивць, а як про гравців у бридж?

Жінка відповіла холодним тоном:

– Я не маю нічого проти такого запитання. Якщо воно взагалі якось стосується суті справи… Бо я не зовсім розумію, як це може допомогти.

– Це вже мій клопіт. Тож що ви можете сказати, мадам?

Місіс Лоррімер, чий голос нагадував тепер голос дорослої людини, яка терпляче намагається пояснити щось нетямущій дитині, почала ділитися своїми враженнями про гравців: