Карти на стіл - Крісті Агата

– Яка проходить тілом, як ніж маслом, – додав Баттл, смакуючи кожне слово. – Навіть дитина справилася б із цим.

– Тобто… – Дівчина втупила в нього свої широчезні перелякані очі. – Тобто ви хочете сказати, що це могла зробити я? Але я цього не робила! Навіщо мені його вбивати?

– Це питання, з яким ми хотіли б розібратися, – відповів поліціянт. – Який мотив? Чому комусь потрібно було вбивати Шайтану? Звісно, він був колоритним персонажем, але, наскільки я можу судити, ні для кого не був небезпечним.

Міс Мередіт раптом затамувала дух. Чи суперінтендантові це лише здалося?

– Він же не був якимось шантажистом абощо? – вів далі Баттл. – Та й ви, міс Мередіт, не скидаєтеся на дівчину, яка має якісь темні секрети.

Вперше за всю розмову вона всміхнулася, заспокоєна доброзичливістю цього чоловіка.

– Це правда, я не маю жодних секретів.

– Тоді, міс Мередіт, вам не варто ні про що переживати. Гадаю, ми ще зайдемо до вас, щоб поставити кілька запитань, але то будуть просто формальності.

Він підвівся.

– Тепер можете йти. Мій констебль посадить вас у таксі. А ви себе не мучте й ні про що не турбуйтеся. Випийте кілька таблеток аспірину.

Суперінтендант провів її до дверей. Коли повернувся, полковник Рейс звернувся до нього тихим голосом з усмішкою на вустах:

– Ну ви, Баттле, і артист! Увійшли в роль люблячого батька просто блискуче.

– Не бачу сенсу витрачати час на дівчину, полковнику Рейс. Бо бідолашне дитя або до смерті налякане – в такому разі це було б жорстоко щодо неї, а я не жорстока людина і ніколи жорстоким не був; або ж вона першокласна акторка – тоді ми нічогісінько з неї не видобули б, навіть просидівши тут пів ночі.

Місіс Олівер зітхнула і провела рукою вверх по гривці, аж та стала вертикально, від чого жінка почала скидатися на п’яничку.

– А знаєте, – озвалася вона, – тепер мені здається, що це справа рук цього дівчиська! Добре, що все це відбувається не в книжці, бо читачі не люблять, коли вбивцями виявляються молоді та красиві дівчата. І все-таки я вважаю, що це зробила вона. А ви як думаєте, мсьє Пуаро?

– А я щойно зробив відкриття.

– Знову щось пов’язане з підрахунком балів?

– Саме так. Міс Енн Мередіт перевертає свій листок, розкреслює його й відтак використовує зворотній бік.

– І що це означає?

– Це означає, що їй знайома бідність або ж що вона дуже економна від природи.

– Але її вбрання доволі дороге, – зауважила місіс Олівер.

– Закличте майора Деспарда, – сказав суперінтендант Баттл.

Розділ сьомий. Четвертий убивця?

Деспард увійшов у кімнату швидким енергійним кроком, який нагадав Пуаро щось чи когось.

– Даруйте, що змусили чекати вас так довго, майоре Деспард, – сказав Баттл. – Але я хотів перш за все дозволити дамам якнайшвидше покінчити з цим.

– Не треба вибачень. Я все розумію.

Він сів і звів запитальний погляд на поліціянта.

– Отже, як добре ви знали містера Шайтану? – почав суперінтендант.

– Ми зустрічалися з ним двічі, – рішуче відповів Деспард.

– Лише двічі?

– Саме так.

– За яких обставин це було?

– Близько місяця тому ми обидва були гостями на одній вечері. А тоді він запросив мене на вечірку, що мала бути за тиждень.

– Вечірка відбувалася тут?

– Так.

– Де саме – у цій кімнаті чи у вітальні?

– У всіх кімнатах.

– Бачили цю маленьку річ?

Баттл знову дістав стилет.

Майор Деспард трохи скривив губи.

– Ні, – відказав він. – Того разу я не завважив цю річ, тож не замислив використати її пізніше.

– Немає необхідності випереджати мої запитання, майоре Деспард.

– Перепрошую. Але було очевидно, до чого ви хилите.

На якусь мить запала тиша, а тоді Баттл продовжив свій допит.

– Чи були у вас якісь причини недолюблювати містера Шайтану?

– Повно причин.

– Даруйте? – здивовано перепитав суперінтендант.

– Повно причин недолюблювати, а не вбивати його, – відповів Деспард. – У мене не було ані найменшого бажання вбивати його, але я з превеликим задоволенням його відлупцював би. Шкода. Бо тепер уже запізно.

– І чому ви хотіли відлупцювати Шайтану, майоре Деспард?

– Тому що той даго так і напрошувався отримати по заслугах. У мене аж руки свербіли надавати йому.

– То, може, ви щось про нього знали? Щось компрометувальне, маю на увазі?

– Він занадто пишно виряджався. Його волосся було занадто довгим. Від нього постійно на милю несло парфумом.

– А проте ви прийняли його запрошення на вечерю, – підкреслив Баттл.

– Якби я приймав запрошення лише на ті вечері, де не маю жодних претензій до господарів, то так нікуди і не ходив би, – сухо відповів Деспард.

– Вам подобається світське товариство, хоч ви й не схвалюєте його? – допитувався суперінтендант Баттл.

– Подобається, але ненадовго. Мені подобається повертатися з диких країв до залитих світлом кімнат і жінок у чудовому одязі, до танців, смачної їжі та веселощів. Так-так, попервах це дарує мені задоволення. А потім уся ця штучність мені остогидіє, і я знову хочу забратися кудись геть.

– Ваше життя, мабуть, сповнене небезпек, майоре Деспард. Усі ці подорожі найвіддаленішими куточками світу.

Деспард знизав плечима, а тоді ледь усміхнувся.

– Життя містера Шайтани не було сповнене небезпек. А втім, він мертвий, а я живий!

– Можливо, він вів не таке вже й спокійне життя, як ви собі думаєте, – сказав Баттл багатозначним тоном.

– Що ви маєте на увазі?

– Покійний містер Шайтана любив сунути носа куди не треба, – промовив поліціянт.

Його співрозмовник нахилився вперед.

– Хочете сказати, що він занадто цікавився життям інших людей? Що він про щось дізнався?

– Я лише хотів сказати, що він був чоловіком, який занадто цікавився… ем, занадто цікавився жінками.

Майор Деспард відкинувся на своєму стільці. З його вуст зірвався веселий, але радше байдужий смішок.

– Не думаю, що жінки могли серйозно сприймати такого пройдисвіта.

– То хто, на вашу думку, його вбив, майоре?

– Що ж, я знаю, що це не я. І не юна міс Мередіт. Не уявляю, щоб це могла зробити місіс Лоррімер: вона нагадує мені одну з моїх богобоязних тітоньок. Отже, залишається лікар.

– Скажіть, будь ласка, чи вставали ви й ваші компаньйони з-за столу під час гри?

– Я вставав двічі – уперше, щоб узяти попільничку й помішати вугілля в каміні, а вдруге – коли ходив по напої.

– Коли це було?

– Я не можу сказати точно. Перший раз міг бути приблизно о пів на одинадцяту, другий – десь об одинадцятій вечора. Але я не знаю напевне. Місіс Лоррімер підходила до каміна раз і щось казала Шайтані. Власне, я не чув його відповіді, але я й не дуже звертав на них увагу. Тож не можу абсолютно точно стверджувати, що він нічого не відповів. Міс Мередіт трохи походила кімнатою, але не думаю, що вона підходила до каміна. Робертс увесь час вештався сюди-туди – щонайменше три-чотири рази.

– Я поставлю вам запитання від мсьє Пуаро, – усміхнувся Баттл. – Що ви можете сказати про них як про гравців у бридж?

– Міс Мередіт грає непогано. Робертс постійно оголошує дуже багато взяток. Він заслуговує на більші програші, ніж ті, що його спіткають. А місіс Лоррімер – збіса вправна гравчиня.

Суперінтендант обернувся до Пуаро.

– Щось іще, мсьє Пуаро?

Детектив похитав головою.

Деспард продиктував свою адресу в Олбані, побажав усім на добраніч і вийшов з кімнати.

Коли за ним зачинилися двері, Пуаро ледь помітно засовався на місці.

– Що таке? – запитав суперінтендант.

– Та ні, нічого, – відповів чоловічок. – Просто мені щойно подумалося, що він рухається наче тигр. О так – гнучко, легко, як справжнісінький тигр.

– Гм, – лише і видав Баттл у відповідь. – Ну що ж, – він окинув поглядом своїх трьох супутників, – то хто з них це зробив?

Розділ восьмий. Хто ж із них?

Баттл переводив погляд з одного обличчя на інше. І лише одна особа відповіла на його запитання. Місіс Олівер, яка завжди радо висловлювала свою думку, і цього разу не забарилася з вироком.